1. Сутність та структура політичної культури
Людське суспільство протягом усієї своєї багатовікової історії пізнає й
освоює навколишній світ, використовуючи набуті знання, досвід, способи
мислення та праці, створює інституціональні структури для свого дальшого
розвитку. А рівень цього розвитку фіксується в понятті «культура».
Політична культура, яка виявляється в діяльності класів, націй,
соціальних верств і груп у політичній сфері суспільства, є важливою
складовою загальної культури людства. Оскільки зміст, характер і
спрямованість людської діяльності завжди залежать від
конкретно-історичних, економічних, соціальних та духовних інтересів і
відносин, ці види діяльності багато в чому визначають процес формування
того чи іншого типу політичної культури і впливають на нього.
За змістом політична культура — це специфічний, історично і класово
зумовлений продукт життєдіяльності людей, їхньої політичної творчості,
що виражає процес освоєння класами, націями, іншими соціальними
спільностями та індивідами політичних відносин [1].
Завдяки відтворенню,
передаванню з покоління в покоління та засвоєнню попереднього
політичного досвіду політична культура розглядається в суспільстві як
засіб діяльності людей у сфері політики для реалізації своїх класових,
національних та групових інтересів. У загальному розумінні політична
культура — це культура політичного мислення й політичної діяльності,
міра цивілізованості характеру та способів функціонування політичних
інститутів, організації всього політичного життя в суспільстві.
Політична культура впливає на способи здійснення влади, а її власний
розвиток залежить від політичних перетворень. Так, наприклад, політика
за умов тоталітарного суспільства здатна серйозно деформувати зміст і
функціонування всіх сфер культури, а за умов демократії — сприяти їх
розвитку. З основних каналів впливу культури на політику треба назвати
соціалізацію індивідів, яка дає можливість участі в політичному житті,
створення та впровадження системи цінностей, формування еталонів
поведінки, моделей інститутів і соціальних систем. Водночас органічна
Культура читання — культура самостійної дослідницької діяльності
... інформаційна культура студентства вишів Ташкента» (2004 р.) було з'ясування ставлення до читання, визначення комунікативно- особистісних характеристик, які справляють вплив на розвиток інформаційної культури ... прогностичного характеру щодо удосконалення бібліотечного обслуговування міського населення; визначити пріоритети діяльності НБУ на майбутнє. Було опитано 133 користувачі бібліотеки, з ...
єдність та взаємодія сфер вияву політики і культури не означає їхньої
тотожності. Ці суспільні явища розрізняються за сферами дії та
функціонування: суть політики полягає в розвитку й перетворенні влади,
суть культури — в розвитку й перетворенні особистості [2].
У суспільному житті політична культура є важливим засобом взаємодії
особистості й політичної влади. Основне призначення політичної культури
полягає не у відчуженні, а в залученні людей до політичної системи і
політичної діяльності. Сама діяльність людей у суспільстві не
обмежується лише сферою матеріального виробництва, а охоплює і сферу
духовного виробництва, і процеси вдосконалення самої людини. Держава,
право, мораль, наука, релігія — також специфічні види виробництва. Ось
чому в процесі політичної діяльності виникають і відтворюються
інституційні політичні структури (держава, політичні партії, політичні
норми і т. п.), функціональні структури (способи політичної діяльності);
ідеологічні й соціально-психологічні структури (політичні ідеали,
теорії, доктрини, історичний досвід, традиції, що позначаються на
свідомості).
Ці суспільні структури збирають і накопичують необхідну
інформацію про політичні відносини та історичний досвід, використання
якого допомагає класам, націям, соціальним групам та певним верствам
населення реалізувати свої інтереси.
Поняття «політична культура» уперше ввів у науку відомий мислитель епохи
Просвітництва І. Г. Гердер [3], але предметне дослідження й
концептуальне осмислення цього поняття розпочалося лише в 50-ті рр. ХХ
ст. У західній політології ґрунтовну розробку як самого поняття, так і
концепції політичної культури зв’язано з іменами американських
політологів Г. Алмонда та С. Верби. сформульоване ними визначення
вважається класичним. Політична культура, на їхню думку, є сукупністю
індивідуальних позицій і орієнтацій учасників даної системи,
суб’єктивною сферою, що лежить в основі політичних дій і надає їм
певного значення [4].
Термін «політична культура» має багато інших
тлумачень: система переконань, вірувань та почуттів, які надають порядку
і значущості політичному процесу і забезпечують прийняття основоположних
правил, що спрямовують поведінку в політичній системі (Л. Пай); система
переконань про моделі політичної поведінки та політичні інститути
(С. Верба); модель орієнтації і поведінки в політиці (В. Розенбаум);
«сукупність позицій, цінностей і зразків поведінки, що стосуються
взаємовідносин влади і громадян» (Є. Вятр) [5]; «ідеологічне, надбудовче
явище, особливий різновид культури, якість, спосіб (форми, рівні і т.
д.) духовно-практичної діяльності й відносин, що забезпечують
відображення, закріплення та реалізацію докорінних класових і суспільних
інтересів» (Н. Кейзеров) [6] тощо.
Польський політолог К. Опалек зробив спробу класифікувати численні
дефініції політичної культури, згрупувавши їх за чотирма основними
напрямками: 1) «суб’єктивні» або «психологічні», до яких належать
Політична свідомість і політична культура — Політологія ...
... духовні, культурні відносини. По-третє, політична свідомість визначає напрям політичної діяльності соціальних груп, політичних партій і громадянських організацій, політичних лідерів і звичайних особистостей. Тому практика управління ... Нарешті, політичні настанови відображають не лише суб”єктивну готовність до реалізації певної моделі поведінки, що формується під впливом політичних знань і оцінок, ...
визначення політичної культури, названі Алмондом та його послідовниками;
2) «об’єктивні», які розглядають політичну культуру як систему владних
зразків, «стандартів» поведінки суб’єктів політичної системи, відхилення
від яких призводить до втручання органів влади; 3) «евристичні», які
визначають політичну культуру як вибір певних зразків політичних
орієнтацій, які (за їхнього домінування) сприяють стабільності або
правильному функціонуванню політичної системи; 4) «всеохоплюючі», тобто
такі, що визначають цю культуру через самий тільки перелік її об’єктів
та елементів без узагальнюючих характеристик з причини надзвичайної
складності даного соціального феномену [7].
Отже, у дослідженнях змісту поняття політичної культури можна виділити
два основні підходи. Перший — розглядає політичну культуру як сукупність
(систему) політичних знань, переконань, духовних цінностей, принципів і
способів політичної діяльності, політичного досвіду та традицій, а також
політичних інститутів. Другий — спеціально наголошує на узагальненій
характеристиці людини, на мірі її політичної розвинутості й активності,
умінні застосовувати політичні знання на практиці. Прихильники цього,
другого, підходу вбачають у політичній культурі процес, спосіб, форму
реалізації сутнісних сил людини, її знань і суспільно-політичних
переконань.
Слід підкреслити, що нині багато дослідників намагаються поєднати обидва
ці підходи. Це дає можливість, розкриваючи поняття політичної культури,
ураховувати всі сторони цього суспільного явища. Ось чому політичну
культуру можна визначити як зумовлений попереднім політичним досвідом
певний рівень політичної свідомості людей у суспільстві, їхнє вміння
використовувати набуті політичні знання в практичній діяльності, а також
способи політичних дій і політичної поведінки індивідів або су-
спільних груп. Політична культура виявляється через діяльність держави,
політичних партій, політичних рухів, суспільних організацій, трудових
колективів, окремих громадян, у демократії, конституції, у системі
правових норм, у ставленні до них громадян держави.
Зі структурного погляду політична культура — це єдність політичної
свідомості та політичних знань, а також політичної поведінки й
політичних дій. У свою чергу, політична свідомість та політична
поведінка громадян теж мають свою внутрішню структуру.
Розпочнемо детальніший розгляд з політичної свідомості [8].
Політична
свідомість — це духовне утворення, яке включає політичні ідеї, погляди,
уявлення, традиції, соціально-політичні почуття народу, що відбивають
найбільш істотні економічні, соціальні, політичні та духовні інтереси
людей, що мають бути реалізовані через інститути політичної системи.
Політична свідомість завжди є конкретно-історичною, вона відбиває
інтереси конкретних людей у конкретній країні з певним рівнем
економічного й духовного розвитку.
Першим важливим компонентом політичної свідомості є політичні знання та
сформовані на цьому ґрунті типові політичні уявлення про різні аспекти
Сучасна українська політична культура
... здійснення політичної влади; культуру електорального процесу; культуру формування політичних і громадсько-політичних інституцій; культуру політичної поведінки; культуру політичної свідомості й спілкування та інші, тобто поширюється на всю сферу політичного життя суспільства. Разом з тим політична культура ...
політичного життя суспільства: про політичну систему та її окремі
інститути; про політичний режим, механізм влади й управління, про
прийняття рішень і їх реалізацію, про носіїв владних повноважень, про
власне місце в політичному житті, про компетентність владних осіб та
ефективність їхньої політичної діяльності тощо.
Необхідно зауважити, що політичні знання та уявлення, як і політична
свідомість у цілому, функціонують на двох рівнях: буденному та
теоретичному. Буденна політична свідомість — це сукупність ідей, уявлень
та знань, які виникають безпосередньо з буденної практики того чи іншого
класу, соціальної верстви або групи людей чи окремих індивідів. Буденна
політична свідомість, як це заведено вважати, відбиває досить поверхово
процеси й відносини, не аналізуючи їхніх сутнісних характеристик. Але не
слід зневажливо ставитися до цього рівня політичної свідомості.
Виявляючись як «здоровий глузд», «народна мудрість», вона має певну
пізнавальну цінність, може бути одним із джерел теоретичної та
ідеологічної свідомості.
Буденна політична свідомість характеризується чітко вираженими
соціально-психологічними рисами: соціальними почуттями, настроями,
емоціями, імпульсивністю, гостротою сприйняття політичних процесів,
подій та рішень. Безпосередній зв’язок із практикою та
соціально-політична визначеність надають цьому рівню політичної
свідомості рис особливої динамічності, рухливості, гнучкості, здатності
чутливо реагувати на політичні зміни, справляти інколи суттєвий, а то й
вирішальний вплив на хід політичних процесів. Одним із прикладів цього
може бути розвиток політичних процесів у нашій державі після
всеукраїнських страйків шахтарів восени 1993 та в лютому 1996 рр.
Більш високим рівнем політичної свідомості можна вважати
політико-теоретичну свідомість, тобто сукупність ідей, уявлень,
поглядів, знань та вчень, що виникають на ґрунті наукового дослідження
політичних відносин, процесів, інститутів, проникнення в їхню сутність,
у глибинні взаємозв’язки й суперечності, закономірності розвитку.
Теоретична свідомість — стрижень політичної ідеології. Політична
ідеологія — це систематизоване, цілісне концептуальне відбиття засадних
інтересів певного класу, верств, груп, індивідів, інтересів, що
пов’язані з боротьбою за владу, її реалізацією та захистом з метою
забезпечення цих інтересів.
У структуру політичної ідеології входять передовсім політичні наукові
(теоретичні) знання. Але ідеологія і наука не тотожні: «якщо наука дає
знання про предмети та явища дійсності, їх закономірності, то ідеологія
не тільки несе знання, а й виражає ставлення до предмета знання. Це
ставлення зумовлюється соціальними інтересами класів, з позицій яких
здійснюється в ідеології відображення дійсності» [9].
У політичній практиці складаються відносно стійкі політичні знання та
уявлення, котрі набирають форми зразків або стереотипів. Незалежно від
Політична культура (2)
... тільки до політичної свідомості або політичної поведінки. Звичайно, політична культура включає ... політичні цінності, настанови різноманітність інтересів різних спільнот породжує відмінні одну від одної моделі політичних культур - субкультури, які існують у всіх країнах. Політична ... знання про політику; оцінка політичних явищ, оціночна думка того, як повинна здійснюватися влада, емоційний бік політичних ...
того, чи є ці знання і уявлення правдивими або помилковими, відповідний
носій політичної культури сприймає їх як істинні. Політичні знання та
уявлення як компонент політичної культури спроможні відігравати суттєву
роль у соціальній практиці, багато в чому визначаючи стан політичної
свідомості.
Так, за свідченням історика М. Я. Ейдельмана: «ідея вищої царської
справедливості постійно, а не тільки під час вибухів селянських війн
була наявною в російській народній свідомості. Як тільки
несправедливість реальної влади вступала в конфлікт з цією ідеєю,
питання вирішувалося в цілому однозначно: цар все одно «правий»; якщо ж
від царя виходила неправота, значить, його справжнє слово перекручене
міністрами або монарх неправильний, самозваний, і його потрібно негайно
замінити справжнім…» [10].
Тільки події 9 січня 1905 р. в Росії —
«кривава неділя» — розвіяли народну ілюзію про вищу царську
справедливість.
Який же обсяг знань і які саме знання необхідні для політичної культури?
Це складне питання. Обсяг і зміст знань у будь-якій сфері життя — явище
динамічне і на всі випадки не скласти схеми того, що необхідно знати для
оволодіння політичною культурою. Але є види знань, без яких політична
культура просто неможлива. Це знання:
існуючих у країні політичних відносин, подій і явищ, що відбуваються в
політичному житті суспільства в цілому, в його окремих регіонах;
сутності, структури і функцій органів державної влади, політичних
партій, суспільних організацій (головних), тобто всієї політичної
системи, політики, яка проводиться в суспільстві;
норм, принципів, ідей, що їх покладено в основу управління соціальними,
економічними, духовними та політичними процесами в суспільстві;
конституції держави, чинних норм права (законів), правового статусу
громадянина (сукупність прав, свобод та обов’язків), програмних положень
основних політичних партій, що діють у країні;
форм і способів участі громадян в управлінні суспільством і державою, у
вирішенні численних політичних проблем;
порядку правильного погодження суспільних, державних, колективних та
особистих інтересів, що є однією з докорінних проблем політичного життя;
зовнішньої політики держави та міжнародних відносин, розуміння тісного
взаємозв’язку внутрішньої та зовнішньої політики, проблем безпеки
країни.
Другим важливим компонентом політичної свідомості є політичні цінності й
ціннісні орієнтації. Політичні цінності й ціннісні орієнтації — це такі
політичні знання й уявлення, котрі розглядаються людиною як невід’ємні
від її існування, як такі, що надають значущості, сенсу її вчинкам,
орієнтують її дії в політичному житті. Політичні цінності є мотиваційним
базисом політичної культури, їх руйнування часто переживається людиною
як особиста трагедія, а в масштабах суспільства ці процеси можуть
призвести до духовної катастрофи. Коли це відбувається, колишня
політична культура перестає бути авторитетною інстанцією, яка спроможна
Політична культура (3)
... структурі політичної культури можна умовно вирізнити два основних компоненти: культуру політичної свідомості та культуру політичної поведінки. Культура політичної свідомості, Політичні установки, Культуру політичної поведінки Політична діяльність 1.3. Типологія політичних культур. Політична культура будь-якого суспільства є унікальною. Разом з тим, у політичних культурах ...
регулювати поведінку людей, і в суспільстві починається інтенсивний
пошук іншої системи цінностей і політичних орієнтацій.
До політичних цінностей належать, наприклад, демократія, політична
свобода, соціальна справедливість, політичні права людини та їх
гарантії. Такі самі політичні цінності можуть розглядатися і як
політичний ідеал, тобто те, чого суспільство ще повинно досягти у своєму
розвитку. Водночас відомі, наприклад, відмінності в політичних цінностях
і ціннісних орієнтаціях американців і європейців: якщо 74% опитаних
американців уважають себе прихильниками свободи і тільки 20% — рівності,
то для європейців ці цінності мають однакове значення.
Слід зазначити, що в посттоталітарному суспільстві, яке склалося в
Україні та в інших країнах СНД, зараз панує тип політичної культури,
визначальними рисами якого є перевага тяжіння до змін і рівності в
суспільстві над цінностями порядку і свободи. Такі зрушення в суспільній
свідомості відбулися давно, але тривають і досі, поширюючись на всіх
учасників політичного процесу.
Третім важливим компонентом політичної свідомості є політичні настанови.
Політична настанова — це ставлення суб’єкта до політичних явищ. Це може
бути настанова на активну діяльність з метою отримання політичних знань,
або, навпаки, негативне ставлення до того, щоб здобути такі знання;
- настанова на активну чи пасивну участь у політичній діяльності;
- ставлення до різних аспектів політичної діяльності.
Так, наприклад, настановою політичної культури пересічного американця є
голосування на виборах передовсім за особу кандидата, а не за його
партійну належність. Для американця головне — це голосувати за конкретну
людину, за яскраву постать, за «нашого хлопця». В Англії, навпаки,
політичною настановою є голосування за політичну партію, а не за
конкретних осіб.
Настановою нашої політичної культури, що тільки формується, є ставка на
певну особу, лідера, а не на якусь політичну партію чи суспільний рух.
Та це зараз і дуже важко зробити, коли в Україні політичних партій уже
понад 100. Пересічному виборцю дуже важко збагнути різницю в політичних
платформах багатьох партій. А яскрава політична постать у передвиборчій
політичній боротьбі — тут одразу все є зрозумілим.
У поняття політичної культури входить не тільки політична свідомість, а
ще й політична активність і політична поведінка. Мабуть, неможливо
політичні дії та поведінку громадянина обмежити певними рамками, це —
різноманітна, багатогранна і часто неповторна у своїх виявах діяльність.
Водночас деякі найважливіші елементи поведінки та дій політично активної
людини є обов’язковими. Це насамперед участь у роботі вищих і місцевих
органів державної влади, робота в різних громадських комісіях,
комітетах, в експертних групах при органах влади, а також:
- участь у діяльності політичних партій і громадських організацій; у
референдумах, виборах, участь у мітингах, страйках, пікетах і т. д.,
участь у конкретній діяльності для здійснення політики держави в
різноманітних сферах;
Політична модернізація: авторитарна і демократична моделі
... норм у системі політичної культури. Перелічені складові змісту політичної модернізації тісно переплітаються ... суспільстві різних політичних сил, котрі репрезентують інтереси соціальних груп та верств населення. Громадянські, політичні ... та пізньоіндустріальний етапи. Ранньоіндустріальна модернізація здійснювалася в першій половині ... суспільства, де держава і політична еліта відіграють роль творця ...
засвоєння навичок і вміння вести політичну боротьбу, політичні дискусії
цивілізованими методами (особливо щодо таких проблем, як демократія,
громадянське суспільство, соціальна справедливість, права людини тощо);
обговорення й активна участь у створенні конституції держави, різних
програм економічного, політичного та духовного розвитку, від яких
залежить життя і добробут кожної людини, кожного громадянина держави.
Важливим компонентом політичної поведінки є політичні стереотипи, тобто
певні зразки. Зразків таких стереотипів у політичному житті цілком
достатньо. Так, прикладом стереотипу політичної поведінки радянських
керівників у минулому був обман, що його вважали нормою політичної
поведінки не тільки щодо політичних супротивників, а і щодо власного
народу. На жаль, багато хто й досі вважає за необхідне приховувати від
народу всю правду про те, що його чекає в процесі переходу до ринкової
економіки.
Не менш істотним компонентом політичної поведінки є політичні традиції.
У традиціях утілюються, конденсуються ті елементи попереднього
політичного досвіду, які об’єктивно відповідають інтересам і цілям
суспільства, визначаються ним як відповідні нормативні настанови.
Політичні традиції є способом передавання стереотипів політичної
свідомості та політичної поведінки, які були сформовані під впливом
соціальних факторів та особливостей історичного розвитку конкретного
народу, наступним його поколінням.
Вносячи в політику значний елемент сталості, поміркованості та навіть
статичності, традиції уможливлюють більш-менш успішне прогнозування в
політиці. Традиції в суспільному житті є підґрунтям, на якому базуються
різноманітні політичні дії значних мас людей у сфері політики. Традиції
народу виявляються в певних рисах поведінки, що постійно відтворюються
за різних історичних обставин.
Так, для посттоталітарної політичної культури як в Україні, так і в
інших країнах СНД, такою сталою традицією, характерною і для нашої
політичної історії, і для сучасності, є політичний радикалізм: наголос
на необхідності рішучих дій у політиці, значне поширення в масовій
свідомості уявлень про необхідність і можливість швидко й просто
вирішити складні проблеми економічного та соціального життя. Така
орієнтація може бути цілком виправданою та необхідною, коли в силу тих
чи інших обставин існує жорстка обумовленість, альтернативність вибору
або загроза для даної політичної спільності. Проте такі ситуації у сфері
політики виникають не дуже часто, і завжди існує багато можливих
варіантів дій, а непередбачені наслідки цих дій виявляються лише згодом.
Ще одним важливим компонентом політичної поведінки є інститути
політичної системи суспільства, що історично склалися. Відбиває
політичну поведінку суспільства та його культуру політичний режим як
певний підсумок політико-культурного розвитку суспільства (як відомо,
він може бути або демократичним, або авторитарним, або тоталітарним).
Мистецтво як складова духовної культури суспільства
... художньої культури. Скільки-небудь суттєві зрушення в розвитку мистецтва справляють (прямо чи опосередковано, відразу або з часом) вплив на все художнє життя суспільства. Мистецтво формує ... культурах), стверджуватись через панування безобразного (І. Босх, А. Дюрер, модернізм та постмодернізм) і навіть зовсім заперечуватись (мистецтво абсурду). По-друге, мистецтво – це один із елементів культури, ...
Існування в суспільстві того чи іншого політичного режиму є показником
міри політичної зрілості суспільства, відображенням пануючих у ньому
суспільних сил, їхніх уявлень про те, як має бути організована і як
повинна здійснюватися політична влада, як ухвалюються й утілюються в
життя рішення, як розв’язуються суперечності, які принципи добору й
висування кадрів, що в суспільстві вважається законним, а що
протиправним тощо.
Своєрідними знаками політичної культури є політичні символи, які
сприяють згуртуванню великих мас людей, чіткій орієнтації їхньої
політичної поведінки. Варто наголосити, що політична символіка — це
надзвичайно могутній засіб соціалізації особи, акцентування соціальної
уваги на найбільш важливих для суспільства цінностях. Політичні символи
стають у суспільному житті певними образами найважливіших політичних
ідеалів, важливими засобами їх пропаганди й реалізації, свідчать про
ставлення до певної політичної позиції. Ось чому надзвичайно велике
смислове навантаження мають герб держави, емблеми політичних партій,
колір національних прапорів, ордени і багато іншого.
У суспільному житті символи виконують об’єднуючу й мобілізуючу роль, є
засобами агітації та визначення політичної позиції. Знакові системи, з
допомогою яких організується та спрямовується політичне життя, можуть
бути досить різноманітними: це стиль політичної промови й
адміністративної документації, характерні мовні звороти у виступах
політичних діячів, у політичних деклараціях і документах, специфічні
«політичні літургії» (національні свята, офіційні візити, церемонії),
архітектура офіційних будинків та монументів, поширений у даному
середовищі стиль одягу [11].
Політична культура суспільства в процесі історичного розвитку
пристосовується до соціальних, у тому числі й до класових інтересів,
носії яких посідають у політичній системі панівне становище. Під тиском
історичних, економічних та інших факторів домінуюча політична культура
зазнає певних змін, які не відбуваються швидко й автоматично, оскільки в
даному разі порушуються політичні цінності та уявлення, що глибоко
вкорінилися в суспільстві.
Так, наприклад, за умов сталінізму правляча верхівка «втискувала» в
політичну свідомість і поведінку населення норми
авторитарно-патріархальної політичної культури. Перехід від авторитарної
до плюралістичної демократичної політичної системи неможливий без
радикального подолання старої політичної культури. І однією з найбільш
суттєвих суперечностей, що постали в політичному розвитку нашого
суспільства на сучасному етапі, є те, що заходи
організаційно-політичного та організаційного характеру для розвитку
гласності й демократії, котрі впроваджуються «згори», накладаються на
авторитарно-патріархальну політичну культуру, яка й донині панує в
широких верствах суспільства.
Для сучасного періоду суспільного розвитку все більш характерною ознакою
є те, що сприяння розвитку політичної культури народу стає найважливішою
Особливості української культури у ХХ ст. — Культура — ...
... західноєвропейський процес в царині художньої культури ("європеїзація", "космополітизм", "модернізм"). ... 1913р.) На початку століття в українській літературі ... В.Субботіна, Л.Гіршмана, С.Ігумнова. Культура України розвивалася в ... 20-х років, трагедію у роки сталінської диктатури, хрущовську “відлигу”, брежнєвський “застій”, горбачовську перебудову. Внаслідок одержавлення всіх сторін життя суспільства, ...
функцією держави та політичних партій. Можна визначити деякі напрямки
формування політичної культури:
#.ooooooooooooooooaOeEEEEE
??Т?закладів та самоосвіти вивчення політичної науки (політології),
соціально-політичних учень минулого й сьогодення, політичних документів
держави, конституції та інших законів;
широке використання для формування політичної свідомості громадян
засобів масової інформації (газети, журнали, радіо, телебачення, кіно
тощо);
залучення до участі в політичному житті громадян держави: вибори,
референдуми, збори і т. д.;
широке використання в політичній пропаганді історичних традицій, ідеалів
та цінностей;
заохочення громадян до самостійного аналізу явищ політичного життя як у
країні, так і за рубежем і т. д.
Слід підкреслити, що зростання значення та ролі політичної культури
народу в суспільному житті є об’єктивною закономірністю розвитку й
функціонування демократичного суспільства і держави. Суспільна практика
переконливо свідчить: що вищим є рівень політичної культури громадян, що
повніше люди поінформовані про те, що насправді відбувається в країні та
за її межами, то відповідальніше вони ставляться до власних справ, до
справ держави та суспільства.
2. Історичні типи політичної культури
та її основні функції
Важливою умовою формування політичної культури є знання її типів, тобто
класифікація її за певними ознаками. Оскільки може бути досить багато,
бо такими можна вважати й історичні епохи, і різні форми ставлення до
політики, і характер політичної діяльності, і соціальні верстви та
групи, які її здійснюють, а також і типи світогляду, то безумовно, що
видів типології політичної культури теж є багато.
Так, наприклад, американські політологи Алмонд і Верба на підставі
аналізу різних політичних орієнтацій виокремили три типи політичної
культури: патріархальний, підданський і активістський. Характерною рисою
патріархальної політичної культури, за Алмондом, є брак інтересу до
політичного життя, брак чітко виражених політичних ролей у суспільстві,
причому орієнтація членів суспільства на вождів племен, шаманів і т. п.
не відокремлюється від релігійних і соціальних орієнтацій. Підданська
політична культура характеризується сильною орієнтацією на політичну
систему і результати її діяльності, а водночас низьким рівнем участі
громадян у політичному житті. Активістська політична культура, або
культура участі, вирізняється значним інтересом громадян як до
політичної системи і результатів її функціонування, так і до особистої
активної участі в політичному житті.
Слід зазначити, що в сучасному суспільстві поширені і взаємодіють в
основному два типи політичної культури: підданська і активістська.
Розглянемо докладніше головні риси кожного з цих типів.
Характерною ознакою підданського типу політичної культури є її здатність
бути важливим чинником дійової та швидкої мобілізації народних мас на
здійснення соціально необхідних або, як потім може виявитися, надуманих
перетворень. Головним виразником перетворень, а потім і головним суддею
того, що сталося, стає не людська особистість — безпосередній учасник
подій, а історія, яка пізніше дає оцінку зробленому.
За таких обставин привести в рух велику масу людей можна лише за дуже
високого рівня дисципліни, порядку й організованості у функціонуванні
владних структур. А для цього необхідна надзвичайно жорстка, постійно
зростаюча централізація управління з максимальним звуженням кола
суб’єктів, що приймають політичні рішення.
За цих умов творча ініціатива як політичний чинник зникає із суспільного
життя. Її заступає дисципліна, сліпе виконання чергових указівок і
доручень, що неминуче призводить до посилення авторитарних методів
політичного керівництва і, кінець-кінцем, до політичного культу. За
такої політичної системи політичні культи в суспільстві постійно
відтворюються, і це вже практично не залежить від уподобань та рис
характеру реальної особи, що очолює державу.
Ось чому існування політичного культу в державі — наочне підтвердження
того, що в суспільстві функціонує підданська політична культура. Вона за
свого тривалого існування справляє руйнівний вплив на культурні засади
політичного процесу: сковує людську ініціативу, породжує
безвідповідальність, апатію, страх та відчуження особистості від влади й
держави.
На противагу підданській політичній культурі, в активістській політичній
культурі основним суб’єктом політичної дії в суспільстві стає людина, а
визначальним критерієм оцінки ефективності політичної системи —
здатність особистості ініціювати активні політичні дії. Як свідчить
історичний досвід, активістська політична культура складніша за своїм
змістом, структурою, формами вияву, ніж підданська. На відміну від праці
з виконання й реалізації чергових указівок та доручень «згори» для
кваліфікованої та конструктивної діяльності людини в політиці потрібен
інший рівень знань і уявлень про політичний процес. На сучасному етапі
політичного розвитку як в Україні, так і в інших країнах СНД
відчувається особливо гостра потреба саме в реальних, що мають практичну
спрямованість, політичних знаннях людини, з допомогою яких вона могла б
вплинути на політичну владу, взяти активну участь у політичному житті.
Визначальною рисою активістської політичної культури є значне поширення
уявлень про автономне існування інтересів особистості та інтересів
держави. Такий підхід базується на ідеї, що поєднання суспільного й
особистого можливе не через самозречення й абсолютизацію одного та
ігнорування іншого, а через формування чіткого уявлення про існуючу
ієрархію інтересів, що саме і виводить діяльність суб’єкта на рівень
реалізації соціальних потреб.
Як свідчить практика суспільного розвитку, зміна типів політичної
культури не відбувається миттєво, а потребує певного часу. Існують
своєрідні перехідні стани, коли здійснюється руйнування одного типу
політичної культури та становлення іншого. Основними рисами перехідного
стану є: багатоманітність політичних орієнтацій без явного домінування
хоча б однієї з них, серйозні коливання та зміни політичних уподобань,
поширення в суспільстві виявів екстремізму з його схильністю до
використання крайніх форм та засобів політичного впливу.
Формування перехідного типу соціальної регуляції поведінки як окремої
людини, так і цілих суспільних груп, часто характеризується проміжним
станом соціальних норм, тобто таким становищем, коли «традиційні» норми
(звичаї) втрачають свою силу, а «сучасні» лише починають діяти [12].
Така ситуація призводить до того, що багато людей керуватимуться в своїй
діяльності як новими, так і застарілими політичними нормами.
Нині політологи все більше уваги приділяють вивченню масового типу
політичної культури, тобто політичної культури широких верств населення.
Ця культура виявляється в суспільному житті в двох видах — як
демократична і як автократична. Демократична політична культура
характеризується широким переліком реальних громадянських прав і свобод,
дійовим контролем громадян за діяльністю владних структур, визнанням
політичного інакомислення та вільної гри політичних сил. За своїм
характером демократична політична культура є культурою громадянського
суспільства та правової держави.
У демократичній політичній культурі виділяють два види:
консервативно-ліберальний і ліберально-демократичний. За
консервативно-ліберальної культури визнаються громадянські права і
свободи з жорсткими саморегулюючими елементами в усіх сферах життя, у
тому числі у сфері політичної культури з мінімумом втручання держави.
Ліберально-демократична культура передбачає соціальні реформи з боку
держави, наголос на соціальній спрямованості всіх сфер життя
суспільства, у тому числі й політичної культури.
Для автократичної політичної культури характерною рисою є сильна й
неконтрольована влада, яка заперечує демократичні права і свободи
громадян у суспільстві. Виділяють два види цієї культури: авторитарну і
тоталітарну. Авторитарна культура не заохочує окрему людину й різні
суспільні верстви до активної участі в політичному житті. З цією метою
офіційна політична ідеологія використовується тільки як засіб впливу на
пасивну масу. Характерною ознакою тоталітарної культури є поширення в
суспільстві культу вождів, лідерів, звеличування їхньої ролі та широка
пропагандистська діяльність для залучення громадян до політичного життя
відповідно до настанов політичних керівників і під їхнім контролем.
У західній політології наявні також інші підходи до типології політичних
культур. Так, є техніко-економічний підхід, згідно з яким політичну
культуру поділяють на доіндустріальну (континентально-європейську) та
постіндустріальну (англо-американську), причому останню визнають
найбільш високим типом політичної культури.
Поширено також типологію політичної культури з погляду масштабності
охоплення населення цією культурою: уніфікована (загальна), домінуюча,
фрагментарна, політична культура еліти, політична культура режиму тощо.
у радянській політичній науці в недалекому минулому типологія політичних
культур визначалася переважно відповідно до історичних типів економічних
формацій і класової структури суспільства. Виділяли такі її типи, як
рабовласницька, феодальна, капіталістична, соціалістична. У межах кожної
з них виокремлювалися класові різновиди політичної культури (буржуазна,
пролетарська тощо).
Слід зазначити, що перехід від одного типу політичної культури до іншого
в суспільстві відбувається хвилеподібно. Цей процес виявляється в тому,
що давні традиції та норми, стара політична психологія ще тривалий час
співіснують і змагаються з новими. У перехідний період, як свідчить
суспільна практика, нова політична культура на початку свого існування
не має сталої соціальної бази і далеко не завжди з розумінням
сприймається більшістю населення.
Формування політичної культури, яка б відповідала розвиненому
громадянському суспільству, має супроводжуватися оновленням політичної
ідеології, звільненням її від догматизму та утопічних уявлень,
утвердженням у суспільній свідомості концепції правової держави. Для
успішного здійснення цього процесу необхідно широко пропагувати в
народних масах ідеї свободи й гідності особи, патріотизму, соціальної
рівності та справедливості. За цих умов надзвичайно актуальним стає
питання про формування в суспільній свідомості бережливого ставлення до
політичного й культурного минулого нашого народу, до його історичного
досвіду боротьби за соціальне та національне визволення, до прогресивних
політичних традицій.
У кожному суспільстві поряд із різними типами політичної культури
існують політичні субкультури. У політологічній літературі субкультура
часто розглядається як сукупність політичних орієнтацій, що значно
різняться від тих, які домінують у суспільстві. Фактично йдеться про
особливості політичних культур окремих суспільних груп.
Проте політична культура суспільства не є сумою політичних субкультур.
Вона вбирає в себе найбільш стійкі, типові риси, що характеризують
політичну свідомість та поведінку основної маси населення. Кожна
політична субкультура включає і те загальне, що характеризує домінуючу в
суспільстві політичну культуру, і те специфічне, що відрізняє дану
субкультуру. Її особливості зумовлені відмінностями становища різних
суспільних груп в економічній та соціальній структурі суспільства,
відмінностями через етнічні, расові, релігійні, освітні та інші риси.
Так, певні особливості притаманні політичній субкультурі жінок. У
літературі зазначаються найбільш поширені риси цієї субкультури в
країнах Заходу: схильність до підтримки партій і організацій
консервативного напрямку, що зумовлюється обмеженням соціальних
контактів жінок, меншою проти чоловіків політичною заангажованістю,
звичкою наслідувати традиційні шаблони поведінки.
Дуже специфічною є молодіжна політична субкультура. Дані соціологічних
досліджень, що були проведені в західноєвропейських країнах, дають змогу
висновувати про наявність суттєвих відмінностей у базових соціальних
орієнтаціях молоді та старших поколінь. Для молодіжної субкультури на
Заході характерна перевага таких цінностей, як можливість спілкування і
якість життя. Водночас для старших поколінь найбільшою цінністю
залишається матеріальний достаток.
Наявність політичних субкультур, що не збігаються, тобто фрагментарність
політичної культури суспільства, за певних умов може призвести до
небезпечної втрати загальнонаціональних ідеалів та цілей, до надання
місцевим інтересам пріоритетного значення проти інтересів
загальнодержавних.
Якщо проаналізувати сучасний рівень розвитку політичної культури в
Україні за її функціональними особливостями (стан політичної діяльності
та політичної свідомості особи, групи або суспільства в цілому), то
можна визначити політичну культуру нашого народу як переважно
авторитарну, з деякими демократичними й тоталітарними компонентами. Про
характер політико-психологічних настанов населення України свідчать дані
соціологічних досліджень, проведених ученими Інституту соціології НАН
України. Так, переважна більшість опитаних зазначала посилення настроїв,
пов’язаних з агресивністю (озлобленість — 88%, нетерпимість — 63%,
роздратованість — 83%), що створює емоційний ґрунт для підтримки
репресій і придушення демократії. На особливу увагу заслуговує
співіснування таких різнонапрямлених тенденцій, як зростання
агресивності і водночас байдужості та втоми [13].
На цьому емоціональному фоні закономірним є брак оптимізму, що є
характерним для більшості опитаних. У свою чергу, утрата віри в майбутнє
повертає людину до минулого як єдиної твердої опори в нестабільній і
непередбаченій суспільній ситуації.
Ідея демократії починає сприйматися як надто далека від того
суспільства, в якому треба вирішувати реальні проблеми. Відбувається
розкол масової свідомості, коли жодна з альтернатив розвитку не отримує
безумовної підтримки. Так, в республіканському дослідженні частка
респондентів, яка згодна з тим, що за умов демократії проблеми нашої
республіки буде швидко розв’язано, становила всього 35%, тоді як 26%
уважали, що проблеми будуть ставати все більш складними, 14%
дотримувалися думки, що нічого не зміниться на ліпше, і 25% не знали, що
відповісти. Отже, створення демократичних умов не сприймається більшістю
населення як вирішальна передумова виходу з кризи. При цьому значна
частина людей передбачає можливість погіршання ситуації внаслідок
«розгулу демократії». Цього погляду частіше дотримуються жителі
сільської місцевості і невеликих міст, люди похилого віку і з низьким
рівнем освіти [14].
У свідомості значної частини населення все ще панують уявлення про те,
що заходи покарання злочинців у нашому суспільстві дуже м’які. Так, 60%
респондентів висловилося проти скасування або вдосконалення практики
застосування смертної кари. Зараз великі надії на поліпшення людської
натури і подолання жорстокості у взаємовідносинах між людьми
покладаються на відродження релігії та релігійних цінностей. Але якщо
серед невіруючих за розширення застосування смертної кари висловилися
25%, то серед тих респондентів, які заявили про свою належність до
православної церкви, — 33%.
Мабуть, релігійність у тій формі, в якій вона поширюється в нашому
суспільстві, мало сприяє зниженню рівня жорстокості й нетерпимості.
Корені цих явищ сягають глибинних економічних і соціально-політичних
пластів тоталітарної системи, яка дуже повільно здає свої позиції і в
суспільній практиці, і у свідомості людей.
Є всі підстави говорити про небезпеку поширення сьогодні в Україні
ідеології та практики неототалітаризму, який характеризується поєднанням
тоталітарної культури минулого з відродженою традиційною культурою.
Такий союз створює сприятливу атмосферу для відновлення найбільш стійких
стереотипів тоталітарної епохи. В економічній сфері — це психологія
зрівнялівки, яка характерна як для казарменно-соціалістичної системи
цінностей, так і для традиційної громади. Соціологічні дослідження
показують, що егалітарний ідеал розподілу матеріальних благ є досить
поширеним у масовій свідомості. Так, репрезентативне опитування
населення України показало, що справедливість існування великої різниці
в прибутках визнають лише 24% опитаних, 55% — допускають певну різницю,
а 13% узагалі виключають можливість будь-якої диференціації прибутків
[15].
Небезпеку неототалітаризму пов’язано також і зі стійким політичним
стереотипом «руйнування в ім’я створення», коли за основний засіб
досягнення будь-якої мети визнається боротьба з реальними або надуманими
ворогами і труднощами. Уперше цей стереотип масової свідомості чітко
виявився під час дослідження (1987) ставлення молоді до матеріалів,
надрукованих у засобах масової інформації з проблем перебудови й
демократизації суспільства. Підвищений інтерес молодіжної аудиторії до
тем, що містили слово «боротьба» (з бюрократизмом, нетрудовими доходами
і т. п.), спостерігався значно частіше, ніж до тем, що мали відбудовчу
спрямованість (реформа виборчої системи, перебудова господарського
механізму і т. п.) [16].
Ця обставина пояснюється тим, що в політичній культурі нашого
суспільства сформувався стійкий стереотип можливого просування вперед
тільки всупереч протидіючим соціальним і природним силам. Розвиток
суспільства на всіх його етапах розглядався як жорстока боротьба — якщо
не з кимсь, то за щось: за врожай, за виконання плану, за єдність і
згуртованість наших рядів і т. п. За умов специфічного суспільства,
головною визначальною рисою якого була постійна «боротьба на всіх
фронтах», у суспільній свідомості поступово сформувався особливий
тоталітарний тип політичної культури, що й нині протидіє проникненню
демократичної культури, зорієнтованої передовсім на створення,
розбудову, а не на руйнування.
Перспективи розвитку політичної культури в Україні полягають насамперед
у розбудові громадянського суспільства, тобто демократичних форм
управління, забезпечення пріоритету прав і свобод громадянина над
правами нації, народу, держави, поділу функцій влади, диктатури закону
для всіх громадян і посадових осіб. Але це може відбутися тільки через
здійснення реальних, рішучих змін у економічному житті суспільства,
активізацію виробництва, формування відповідних культурно-політичних і
соціально-психологічних настанов більшості населення України, яке
братиме на себе відповідальність за долю своєї держави [17].
Політична культура виконує важливі функції в політичному житті
суспільства. У науці під функцією розуміють роль, яку соціальний
інститут або явище відіграють у житті суспільства.
Пізнавальна функція політичної культури озброює людей знаннями,
необхідними для успішної діяльності у сфері політики, для формування
кожною людиною своєї особистої компетентної думки з питань політики й
політичного життя. Особливе значення тут мають знання політичних і
правових норм, законів країни, політичних принципів, способів
політичного управління суспільством, структури та функцій політичної
системи і т. п. Пізнавальна функція тісно пов’язана з іншими функціями
політичної культури, є їхнім підґрунтям, бо будь-яка функція починається
з оволодіння певними знаннями.
Регулююча функція політичної культури виявляється в прямому або
опосередкованому впливові на поведінку людей та організацій щодо
сприйняття ними політичних подій, оцінки існуючих політичних систем та
їх окремих елементів, політичних діячів, посадових осіб апарату
управління, а також у впливі на процес підготовки й прийняття
політико-управлінських рішень і т. п. Якщо ці рішення приймаються
відповідно до існуючої в су-
спільстві (домінуючої) політичної культури, то це надзвичайно позитивно
впливає на всі процеси політичного життя.
Виховна функція виявляється в тому, що політична культура сприяє
інтелектуальному розвитку особистості, розширенню його кругозору за
рахунок набутих політичних знань. Особливо сильний виховний вплив на
особистість справляє політична культура в тому разі, коли засвоєння
знань пов’язується з формуванням стійкого інтересу до політичного життя,
виробленням певних настанов на суспільно-політичну діяльність і
виявляється потім у підвищенні соціальної активності особи, намаганні
визначити своє місце і роль у житті суспільства.
Сутність комунікативної функції полягає в тому, що через політичні
традиції, які домінують у суспільній свідомості та практиці, стереотипи
політичної свідомості й поведінки передаються новим поколінням. Через
виховання й навчання, а також під впливом безпосередньої практики нові
покоління сприймають існуючі еталони домінуючої політичної культури.
Молодь отримує першу інформацію про політичне життя, у неї формуються
політичні уявлення й оцінки, орієнтації та настанови, виробляються
навички участі в політичному житті.
Інтегративна функція полягає в тому, що політична культура стає опорою
існуючої політичної системи, сприяє згуртованості всіх верств населення,
створюючи таким чином широку соціальну базу системи влади правлячого
класу, забезпечуючи підтримку політичної системи більшістю населення.
Реалізацію функцій політичної культури можна стисло визначити такою
формулою: отримання політичних знань, перетворення цих знань у внутрішні
переконання громадянина, класу, соціальної групи, перетворення
переконань у адекватні їм практичні політичні дії. Треба пам’ятати і ось
про що. Без справжньої, масової політичної культури народ перетворюється
в натовп, у предмет маніпуляцій користолюбних політиків. Справедливо
писав про це відомий український мислитель В. Липинський: «Коли провідна
верства певної нації має слабку пам’ять, слабку свідомість і слабку
інтелігентність при дуже сильній емоційності і коли вона пам’яті, волі,
інтелігентності не хоче в собі розвивати, то нація з такою провідною
верствою не може мати ані політичної культури, ані побудованого на ній
власного державного життя.
Така нація може тільки вічно «відроджуватися», перебувати в стадії
вічного політичного булькотіння і стихійного примітивізму, в стадії
недорозвиненої, недержавної нації» [18].
Література
Див.: политология. Энциклопедический словарь. — М., 1993. — с. 269.
Див.: Кремень В., Ткаченко В. Україна: шлях до себе. Проблеми суспільної
трансформації. — К., 1998. — С. 325—333.
Там само. — С. 325—333.
Гравитц М., Пенто Р. Методы социальных наук. — М., 1972. — с. 190.
Цит. за: Цыганков П. Политология Роберта Даля // Социально-политические
науки. — 1990. — №10. — с. 88.
Див.: Санистебан Л. С. Основы политической науки. — М., 1992. — с. 7.
Див.: Демидов А. И., Федосеев А. А. Основы политологии. — М., 1995. — с.
6.
Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. — Т. 25. — Ч. 1. — с. 257.
Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. — Т. 9. — с. 72.
Див.: Політологія: історія та методологія / За заг. ред. Ф. М. Кирилюка.
- К.: Здоров’я, 2000. — С. 20.
Див. Політологія: історія та методологія / За заг. ред. І. С. Юзюбка,
К. М. Левківського. — К.: Вища шк., 1998. — С. 18.
Див.: Политология: Энциклопедический словарь.— М., 1993. —
с. 256.
Freund Y. L’Essense du politique. — Paris, 1965. — p. 374.
Макиавелли Н. Государь. — М., 1910. — с. 14.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
