Термін «політична культура» був упроваджений в науковий обіг у ХVIII ст. німецьким філософом Іоганом Готфрідом Гердером (1744 –1803).
З того часу він у різних інтерпретенціях використовується багатьма політичними мислителями. Концептуальну розробку цього поняття було розпочато в аме-риканській політології у 1950-1960 рр. Опрацьовуючи теорію політичних систем, представники біхевіоральної школи першими підкреслили, що полі-тичні системи відрізняються одна від одної не тільки правовими нормами та інституційною структурою, але й культурою. Класичне визначення поняття “політична куьтура” було дано Габріелем А. Алмондом і Г. Бенхаймом Пау-еллом у їх праці “Порівняльна політика”.
Політична культура являє собою сукупність індивідуальних позицій і орієнтацій учасників даної системи. Це –суб‘єктивна сфера, що лежить у підгрунті політичних дій і надає їм значення.
Дослідження привели політологів до висновку, що як соціальний феномен політична культура має подвійну сутність, бо вона являє собою, з одного бо-ку, субсистему політичної системи суспільства, а з другого боку, субсистему його загальної культурної системи. Таким чином, політична культура трак-тується як спільне поле функціонування двох систем суспільства: політичної та культурної. Через нього суспільна культура впливає на характер політи-чних стосунків, а ті, в свою чергу, здійснюють зворотний вплив на культуру суспільства.
Як частина культурної системи суспільства, політична культура вбирає в себе лише ті культурні елементи, які діють в політичному процесі. Вона де-термінує політичну поведінку суспільства, форми участі громадян у політи-чному житті, функціонування та розвиток політичних інститутів. Політична культура – це частина духовної культури народу, що вбирає елементи, по-в‘язані з суспільно-політичними процесами. Вона активно взаємодіє з інши-ми видами суспільної культури – економічною, правовою, релігійною тощо.
Як компонент політичної системи політична культура концентрує в собі соціально-психологічні чинники політичного життя. Важливу роль в ній ві-діграє політична свідомість – сукупність уявлень, цінностей, переконань, ус-тановок і т. п., які відбивають владні стосунки в суспільстві та політичні ін-тереси громадян. Але їх ототожнювати не можна.
Поняття “політична культура”, по-перше, характеризує не лише політичну свідомість, але й політичну поведінку. Свідомість настільки включається в політичну культуру, наскільки вона обумовлює поведінку громадян.
Сучасна українська політична культура
... політична культура українського суспільства стає національною та незалежницькою. За ставленням до демократії і держави політична культура України ... політичну ідеологію; інтегративна – аналізує досягнення на базі загальноприйнятих політико-культурних цінностей злагоди в межах існуючої політичної системи; ... у діяльності суб’єктів політичного процесу. Вона складається історично, є відносно стійкою, ...
По-друге, поняття “політична культура” охоплює не всю політичну свідо-мість і не всю політичну поведінку, а лише їх сталі, типові прояви.
По-третє, поняття “політична культура” відбиває не просто сукупність по-літичних стереотипів суспільства, а типовий комплекс ідеальних уявлень про політику, який увіймає в себе розуміння того, якою повинна бути полі-тична система, як вона має функціонувати. Саме ці уявлення цілеспрямову-ють діяльність людей у царині політики.
По-четверте, поняття “політична культура”, окрім раціональних, логічних чинників політичної поведінки, включає й позасвідомі, афектні аспекти: типові прояви в політиці темпераменту, емоцій, що притаманні тій або іншій соціальній спільності.
Сьогодні існує широкий спектр думок щодо визначення поняття “полі-тична культура”. Їх більш ніж сорок. Усі визначення політичної культури так чи інакше підкреслюють її скерованість на вивчення контексту політики, змісту політичного життя. З іншого боку, політична культура – один з видів культури, тому їй властиві загальнокультурні ознаки.
Політична культура – це сукупність індивідуальних стосунків і орієнтацій до політичних об‘єктів, які базуються на певному рівні політичної ідеології та суспільної психології. Політична культура формується на протязі життя багатьох генерацій і обіймає ідеї, переконання, концепції щодо взаємосто-сунків різних суспільно-політичних інституцій, політичні традиції, звички, норми політичної практики, індивідуальній та громадський досвід, емоції. Це також орієнтації та установки людей щодо влади, політичної системи в цілому, це принципи взаємостосунків поміж окремою людиною, суспільст-вом та державою. Можна сказати, що політична культура – це єдність об‘єк-тивних соціально-нормативних компонентів свідомості, поведінки та суб‘єк-тивних умов, що відбивають те, як люди реагують на політичне життя. Еле-менти політичної культури обумовлені соціально-економічними, національ-но-культурними, суспільно-історичними чинниками, характеризуються від-носно сталістю й змінюються лише в процесі глибоких зрушень у суспіль-ному житті.
1.2. Структура політичної культури
У вітчизняній політології до найбільш розповсюджених структурних ком-понентів політичної культури відносять елементи політичної свідомості, сві-тогляду, уявлень, установок, ціннісних орієнтацій, політичну участь, пове-дінський аспект. У складній структурі політичної культури можна умовно вирізнити два основних компоненти: культуру політичної свідомості та культуру політичної поведінки.
Культура політичної свідомості, Політичні установки, Культуру політичної поведінки
Політична діяльність
1.3. Типологія політичних культур.
Політична культура будь-якого суспільства є унікальною. Разом з тим, у політичних культурах різних суспільств є чимало спільних рис, що дає під-ставу для їх об‘єднання в певні типи. Існує декілька підходів до типоло-гізації політичних культур. Найбільш розповсюдженими є історичний, функ-ціональний, структурний і комунікативний.
історичного підходу
Парафіяльна культура, Підданська культура, Учасницька культура
Але політичні культури сучасних суспільств, за думкою Алмонда і Верби, не можна віднести до жодного з цих типів. Вони являють собою один із змі-шаних типів, в якому співіснують і перехрещуються різні культурні елемен-ти. Дослідження домінант політичної поведінки дозволили вченим вирізни-ти наступні змішані типи політичної культури: парафіяльно-підданський, па-рафіяльно-учасницький та піддансько-учасницький.
Політична культура
... житті політична культура є важливим засобом взаємодії особистості й політичної влади. Основне призначення політичної культури полягає не у відчуженні, а в залученні людей до політичної системи і політичної ... суспільстві. Політична культура впливає на способи здійснення влади, а її власний розвиток залежить від політичних перетворень. Так, наприклад, політика за умов тоталітарного суспільства ...
Парафіяльно-підданський
Типологія Алмонда та Верби була першою спробою типологізації політич-них культур. Відбиваючи історичний аспект формування політичної культу-ри сучасних суспільств, вона в той же час не враховувала багатьох інших іс-тотних моментів політико-культурного феномену.
Функціональний підхід, Тоталітарна політична культура
, навпаки, характеризується аполістич-ністю. Хоча члени авторитарних систем можуть виявляти самостійну актив-ність у різних сферах суспільного життя (економіці, культурі тощо), але це обходить політику. Аполістичність культивується режимом, який побудова-ний на одноосібному правлінні. Його цілком задовольняє пасивно-під-данське ставлення до влади. Головне –щоб не заважали правити. У автори-тарних системах діє принцип: “Хто не проти нас, той з нами”.
Демократична політична культура
Окрім базових типів політичної культури, в межах функціонального підхо-ду вирізняють також проміжні та перехідні типи.
Проміжні типи політичної культури, Перехідні типи політичної культури, Структурний підхід, Гомогенний тип
Домінуюча культура – це комплекс політико-культурних елементів, які притаманні більшості соціальних груп даного суспільства. Політико-куль-турні утворення, що не мають спільного поля з домінуючою культурою, виз-начаються як контркультури . Домінуюча культура виконує інтегративну функцію стосовно політичної системи. Політичні структури, які не додер-жуються принципів домінуючої культури, розглядаються як антисистемні. Наявність домінуючої культури надає політичній культурі суспільства гомо-генний (цільний) характер.
Гетерогенний, Комунікативний підхід, Закрита політична культура, Відкрита політична культура
Багатоманітність методологічних підходів до типологізації політичної ку-льтури та множинність її типів відбивають усю складність політико-куль-турного феномену. Являючи собою архіскладне структурне утворення, полі-тична культура будь-якого суспільства своїми конструюючими атомарними елементами має політичну свідомість та політичну поведінку кожного з його членів. Як людина поводить себе в політиці, які особливості мають її полі-тична свідомість і поведінка – це багато в чому визначається процесом полі-тичної соціалізації.
2. Політична соціалізація як політико-культурний процес.
2.1.Сутність і детермінанти політичної соціалізації.
У політично організованих суспільствах людина завжди вільно чи невіль-но залучена до системи політичних стосунків, є носієм політичної культури. Перманентний процес залучення людини до політичної системи, формуван-ня в неї певного ставлення до влади та політичної активності на грунті засвоєння змісту політичної культури суспільства й самостійного осмис-лення сутності соціального буття одержав назву політичної соціалізації.
Політична свідомість і політична культура — Політологія ...
... як індивідуальна політична свідомість, є процесом і результатом політичної соціалізації, під якою ... системи політичної соціалізації відбувається взаємодія індивідуального, групового та масового рівнів політичної свідомості . Проявом взаємодії політичної свідомості як такої політичної системи суспільства виступають функції політичної свідомості, тобто основні напрямки її пливу на політичну свідомість ...
Політична соціалізація є однією зі складових загального процесу соціалі-зації людини. Процес залучення індивіда до політичної системи завжди від-бувається в контексті його залучення до системи суспільних стосунків у ці-лому. Засвоюючи через соціальне спілкування й виховання та розвиваючи в міру індивідуальних здібностей соціально-культурний досвід, індивід зас-воює й розвиває навички, знання, норми, цінності і традиції політичної сис-теми.
За своїм змістом політична соціалізація являє собою двоєдиний процес: переходу вимог політичної системи у внутрішню структуру індивіду та фор-мування активності індивіда стосовно політичної системи. Звідси випли-вають дві основні функції політичної соціалізації.
1) набуття індивідом вміння орієнтуватися в політичному просторі;
2) набуття їм навичок виконувати певні ролі у політичній системі.
Ролі, які виконує людина у політичній системі, можуть бути найрізнома-нітнішими: підданий, виборець, компетентний спостерігач, компетентний критик, функціонер політичної партії або політизованої громадської органі-зації, державний чиновник, політичний діяч, політичний лідер тощо. Спро-можність їх виконання в політичній системі багато в чому залежить від міри та характеру політичної соціалізації особи.
Міра політичної соціалізації окремої людини індивідуальна. Але разом з тим вона внутрішньо детермінована дією трьох перемінних: 1) віку людини; 2) наявності в неї того або іншого суб‘єктивного досвіду; 3) здібністю до самостійних форм мислення та поведінки в царині політики. Комплексний вплив означених чинників визначає стадію політичної соціалізації.У полі-тичній теорії найчастіше вирізняють дві основні стадії: первинну та вто-ринну.
первинній стадії
Вторинна стадія
У процесі політичної соціалізації на формування свідомості та поведінки людини впливає велика кількість як об‘єктивних, так і суб‘єктивних чинників. Усі чинники політичної соціалізації можна умовно поділити на власне й невласне політичні.
невласне політичні
власне політичні
макросоціальному рівні
Слід зауважити, що чинники різних соціальних рівней неоднаково впли-вають на конкретних індивидів та різні соціальні групи. Кожен із чинників впливає на людину через призму її індивідуальних особливостей – специфі-ку світогляду, рівень інтелекту, моральні підвалини тощо. Відбиваючись у індивідуальній свідомості, чинники соціального буття набувають певної зна-чущості й виступають як сигнали, що спонукають особу до певного способу дій в царині політики.
Серед великої кількості акторів політичної соціалізації особлива роль на-лежить соціальним інститутам, які справляють цілеспрямований вплив на формування політичної свідомості і поведінки громадян. Такі інститути поз-начаються як інститути політичної соціалізації. До них слід віднести: сім‘ю, школу, церкву, засоби масової інформації, громадські об‘єднання та орга-нізації, політичні партії, державні органи та установи. Вплив інститутів по-літичної соціалізації на членів суспільства здійснюється за допомогою діяль-ності конкретних людей (батьків, вчителів, священиків, журналістів і т. д.), яких називають агентами політичної соціалізації.
2.2. Політичне виховання.
Окремим випадком політичної соціалізації є політичне виховання – процес цілеспрямованого та систематичного впливу на політичну свідомість та політичну поведінку громадян з метою формування в них певних політичних якостей. Цілеспрямованість і систематичність – два головних чинники, які вирізняють політичне виховання із загального контексту політичної соціалі-зації. Головне завдання політичного виховання –укорінювати у свідомості та поведінці людини пануючих в даній системі політичних цінностей, норм, орієнтацій та зразків, розповсюджувати певний тип політичної культури. Політичне виховання містить два компоненти: раціональний та емоційний.
Вплив лялькового театру на виховання естетичних почуттів дошкільника
... Класифікація лялькового театру РОЗДІЛ 2. ЛЯЛЬКОВИЙ ТЕАТР В СУЧАСНОМУ ВИХОВАННІ .1 Ляльковий театр - основна форма виховання естетичних почуттів у дошкільників різних вікових груп .2 Чернівецький обласний театр ляльок в ... театральних ляльок на особистість. Мета вивчення і з'ясування особливостей лялькового театру, і вплив лялькового театру на всебічний розвиток дітей. Виходячи з обєкта, предмета та ...
Раціональний компонент
Політичною освітою своїх громадян займається будь-яка держава. Через стандарти шкільноїта вузівської освіти, засоби масової інформації, що конт-ролюються нею, держава здійснює цілеспрямований вплив наполітичну сві-домість та поведінку громадян, намагається виробити в них якості, які є адекватними характеру політичного режиму. Систему державної політичної освіти складають шкільні та вузівські політологічні курси, політичні прог-рами державних теле- і радіокомпаній, політичні рубрики газет і журналів, що контролюються урядом.
У структурі політичних партій також діють свої системи політичної осві-ти, за допомогою яких партійні маси інформуються про цілі й завдання пар-тії, програмні принципи ії діяльності, стратегію та тактику. Системи партій-ної освіти включають у себе партійні школи (у тому числі й вищі), гуртки політичних знань, теоретичні та пропагандистські журнали, газети. Великі партії контолюють теле- та радіоканали або мають на них свої програми.
Емоційний компонент
Важливу роль у формуванні стереотипів політичних емоцій членів органі-зацій відіграє політична організація має свій пантеон героїв та мучеників, чий ідеалізований життєвий шлях пропонується її членам як приклад для наслідування. Сильний емоційний вплив на свідомість та поведінку членів організації покликана здійснювати політична символіка: державні та національні прапори, герби, гімни, партійні емблеми, знамена, пісні, окремі кольори, портрети політичних лідерів.
У процесі політичного виховання використовуються різні методи. Методи політичного виховання підрозділяються на прямі та побічні.
прямих методів
побічних методів
У процесі політичного виховання використовуються різноманітні засоби впливу на особу. На рівні індивідуального виховання важливе значення має особистий вплив агентів, яких спеціально виділяє організація, що ство-рюють спеціальні ситуації, забезпечують вербальний вплив та особистий приклад. На рівні малих соціальних груп застосовуються такі колективні форми політичного виховання, як збори, дискусії, семінари тощо. На рівні великих соціальних груп ефективний вплив на політичне виховання здійс-нюється такими масовими діями, як мітинги, демонстрації, маніфестації то-що. Однак найбільш ефективним інструментом на усіх рівнях політичного виховання є засоби масової інформації: преса, радіо, телебачення. Головним критерієм ефективності усіх засобів і методів політичного виховання, на кінцевий рахунок, є адекватна даній політичній організації поведінка окре-мого її члена.
2.3. Етапи політичної соціалізації.
Політична соціалізація – це безперервний процес, який починається у ран-ньому дитячому віці й триває усе життя людини. Його зміст утворюють на-буття та втрачення індивідом тих або інших політичних якостей. Які з них людина набуває, а які втрачує – це багато в чому обумовлюється особли-востями буття на кожному з етапів її життєвого шляху. Тому типові етапи політичної соціалізації взагалі співпадають з типовими етапами життя та діяльності людини. У процесі політичної соціалізіції можна вирізнити п‘ять типових етапів, які розрізняються між собою особливостями формування та розвитку свідомості людини, ступенем впливу тих або інших чинників її життя та діяльності, енергетичним потенціалом індивіду, мірою впливу тих або інших соціальних інститутів.
Культура незалежної України
... можливість вивчення історії, культури, етнографії України. Скорочувалось використання у ... нам треба не тільки політичної боротьби, але й суспільного ... культура перебувала в умовах тривалого бездержавного буття, коли для розвитку нації залишався тільки обмежений культурний простір. Згідно з цим переконливими є слова Ч. Купчана, політичного ... освіти України. Так, чисельність студентів на 10 тис. населення ...
Перший етап політичної соціалізації
Чималу роль у формуванні початків політичної свідомості у дошкільні ро-ки відіграють також церква, радіо та телебачення, оточення однолітків. По-засімейні чинники можуть справляти на дитину цілком протилежний вплив, ніж сім‘я. Але у більшості випадків чинник сім‘ї на початковому етапі полі-тичної соціалізації превалює. Лише в тому випадку, коли дитина з якихось причин не любить або не поважає батьків, позасімейні чинники можуть ста-ти сильнішими.
Другий етап політичної соціалізації
В міру оволодіння читанням все більший вплив на формування політичної свідомості здійснюють газети, журнали, художня та суспільно-політична лі-тература. Не останню роль у політичній соціалізації школярів відіграють ди-тячі організації, багато з яких так або інакше пов‘язані з певними політич-ними силами.
Третій етап політичної соціалізації
У юнацькому віці в людини відчувається надмір життєвої енергії, який часто виплескується в царину політики. Багатьма молодими людьми політи-ка сприймається як гра, що дає можливість утвердити власне Я , задоволь-нити честолюбні амбіції. Політичні орієнтації у цьому віці характеризуються браком сталості, політичні дії відрізняє радикалізм. Молодь, більш ніж інші вікові групи, буває невдоволеною існуючою політичною системою, що, як їм здається, зачіпає її права, обмежує свободи, заважає швидкому просу-ванню по соціальній драбині.
Четвертий етап політичної соціалізації
Інша річ, коли людину не задовольняють її життєві умови. Це дійова пере-думова політичної активізації. Людина стає учасником політичного руху, вступає у політичну партію або політизовану громадську організацію. Вибір тієї чи іншої партії або організації залежить від характеру інтересів, що не задовольнені. Коли, наприклад, людина не задоволена станом оточуючого середовища, то скоріш за все вона вступить до партії “зелених” або до однієї з екологічних асоціацій. Під час гострих соціальних криз, коли становище основної маси населення різко погіршується, спостерігається значне зрос-тання політичної активності громадян. Але, як правило, у зрілому віці полі-тична поведінка людини стає більш спокійною та помірною, а політичні по-гляди – стабільними.
П‘ятий етап політичної соціалізації
Політичні погляди літніх людей у більшості випадків консервативні. Їх по-літична активність спрямована на збереження традиційного порядку та про-тидію усіляким новаціям. Люди похилого віку часто реанімують свої юнаць-кі ідеали та орієнтації. Певний вплив на політичну поведінку людей цієї ві-кової категорії здійснюють різні ветеранські організації, які у своїй біль-шості симпатизують консервативним політичним силам, а часом реакційним та реваншиським. Так, багато організацій ветеранів другої світової війни ФРН підтримують неонацистські політичні партії, а в Україні організації ветеранів Великої Вітчизняної війни та праці – Компартію України.
Історія та витоки української культури
... Отже, грецькі колонії відіграли велику роль в історії України, поширюючи серед населення високу культуру Еллади. Значний вплив на розвиток української культури мали античні традиції Риму. Ці впливи, ... н. е. Обидві культури характеризує передусім кераміка. Кераміку зарубинецької культури виробляли вручну з чорної глини, а черняхівської - з сірої глини з допомогою гончарного круга. На землях між ...
3. Політична культура сучасного українського суспільства.
3.1. Домінанти політичної культури посткомуністичної України.
Одним з найважливіших показників політичної культури будь-якого сус-пільства є рівень інтересу громадян до політики. Дослідження підтверд-жують, що жителі України виявляють достатній інтерес до політичного життя.
Високий рейтинг інтересу до політики є індикатором розвинутого грома-дянського суспільства, якого поки що в Україні немає. Тому можна припус-тити не стільки високий рівень розвитку політичної культури в Україні, скільки сильну психологічну мотивацію до залучення в поточний хід полі-тичного розвитку.
Інший показник політичної культури – це орієнтація громадян під час ви-борчих кампаній, їх пріоритетний вибір, який грунтується на особистості по-літичного діяча або на підтримці партійної програми. У суспільствах з висо-ким рівнем розвитку гомогенної політичної культури виборцями звичайно маніпулюють за допомогою політичних структур і тільки іноді вони орієн-туються у своїх політичних пристрастях, виходячи з особи політичного ліде-ра.
Вибори президента України у 1991 та 1994 рр. засвідчили, що громадські політичні інституції ще не одержали пріоритетного розвитку, тому виборці орієнтуються скоріш на особи політичних діячів, а не на партії або рухи, які висувають своїх кандидатів. Незважаючи на недоліки у демократизації сус-пільства та ускладнення економічної ситуації, громадяни України не були готові вдатися до авторитарних методів розв‘язання існуючих проблем.
У когнітивному аспекті для більшості громадян України політична культу-ра несе у собі елемент невідповіповідності між очікуванням і реальністю або своєрідне розщеплення реальності. Згідно соціологічним дослідженням, де-мократія та суверенітет вважаються найвищими цінностями, які поділяються більшістю населення. Опитування, проведені у 1990 р., виявили, що укра-їнські громадяни висловлювалися схвально у пропорції два до одного з пи-тання про демократичні цінності.
З іншого боку, рівень очікувань, що був обумовлений ейфорією після про-голошення незалежності України та демонтажу старої системи,ані в якому разі не відповідає можливостям їх реалізації. На побутовій площині це дає вихід певним колективним емоціям: від байдужості до апатії та від ненависті до агресивності. Ці крайні полюси у настроях залежать від поглядів особи на те, що відбувається в Україні, також від оцінки минулого та очікування від майбутнього.
Значна частина населення висловлює невдоволеність діяльністю партій, громадських рухів та владних структур. Таке багато в чому пояснюється ми-нулою ідеологічною маніпуляцією населенням. Багато політичних лідерів обіцяло, що як тільки люди позбудуться минулих ідеологічних поглядів та політичних структур, в них буде щасливе життя, засноване на букві закону. Внаслідок цього, що виборці переоцінили можливості багатьох кандидатів, оскільки реальна дійсність виявилася набагато більш суворою – триває па-діння рівня життя, зростає інфляція, безробіття й злочинність, – ілюзії швид-ко зникають і розвиваються інші аномалії суспільної свідомості і поведінки. Вони проявляються у пошуках «винних» за небажану ходу розвитку полі-тичних подій, у пошуках внутрішніх та зовнішніх ворогів, в подальшій поля-ризації населення.
Культура України
... не тільки мистецька культура, а й політична, правова, кульутра матеріального виробництва, наукова і т.д. Ми ж розглянемо розвиток культури українців як правової культури, політичної, релігійної, культури мистецтва, освіти та ... рострілу власного парламенту, геноциду і Ічкерії-Чечні...). Бо й сьогодні головна дилема України: бути чи не бути?! Бо головне в ментальності українців -- демократизм і ...
Внаслідок того, що у сучасному суспільстві слабо виражена об‘єднуюча ідея, зростає роль психологічної підсвідомості. Люди об‘єднуються разом на грунті спільних емоційних цінностей, які можуть спонукати їх до руйнівних дій проти тих, кого вони вважають відповідальними за свої нещастя. Звідси повернення до старих форм державної системи – тоталітарних або автори-тарних – може знову одержати підтримку.
з деякими демократичними
Поза сумнівом, Україна має притаманну їй політичну культуру, але в да-ний час її можна визначити як маргінальну (тобто таку, яка складається з культур різних соціальних груп, які ще не інтегрувалися в єдину політичну спільноту) та провінційну за характером (тобто орієнтовану на місцеві, регі-ональні інтереси, за винятком ряду місць).
Перспективи її розвитку поля-гають у створенні громадянського суспільства з демократичними формами правління, у пріоритеті громадянських прав і свобод, у поділі владних функ-цій,зверхності закону для усіх громадян та офіційних діячів.
3.2.Регіональні відмінності політичної культури в Україні.
Регіональність політичної культури України є важливим чинником її су-часного стану. Вчені-політологи здійснили ряд спроб дати аналіз політичної культури України після здобуття незалежності.
В окремих регіонах України спостерігаються різні прояви особливостей політичної культури. Щодо більшості проблем, опитування громадської думки дають істотну різницю у політичних поглядах громадян з таких корін-них питань, як участь у СНД, унітарна чи фееративна держава, взаємосто-сунки з Росією, царина розповсюдження української мови, подвійне грома-дянство, приватизація тощо. По-різному тут репрезентований ідеологічний спектр партій, громадських організацій та рухів, неоднакова залученність населення в політичне життя.
Так, для Ц е н т р а л ь н о ї У к р а ї н и характерним є відносно помір-ний характер політичних процесів. Політична свідомість більшості населен-ня цього регіону відома центристськими орієнтаціями стосовно Росії. Дані соціологічних опитувань показують, що виборці цього регіону у переважній більшості підтримують необхідність більш тісних економічних зв‘язків з Ро-сією, виявляючи сумнів щодо більш тісної політичної та військової інтегра-ції. Серед населення переважає думка, що Україна і Росія повинні існувати як дві дружні, тісно пов‘язані,але окремі держави. Більш ніж у будь-якому з інших місць, українці і росіяни, що мешкають у цьому регіоні, традиційно схильні до консенсусу з основних політичних і соціальних проблем.
У З а х і д н і й У к р а ї н і , що була приєднана до колишнього СРСР у 1939, 1940 та 1945 рр., процес утворення громадянського суспільства йде швидше, особливо у Галичині, завдяки традиціям неурядових організацій та колишній активності його населення у дорадянський період. Сьогодні тут найвища концентрація в Україні добровільних, громадських, молодіжних, релігійних та іншиш організацій. Рух, якого було засновано у Києві, мав найбільш активних прихильників саме у цьому регіоні. Саме українці з Га-личини здійснювали довгі мандри до Києва для того, щоби вийти на демон-страцію біля будинку Верховної Ради і надихнути уряд на рішучі дії, спря-мовані на здобуття незалежності. Їх політичні уявлення засновуються на аб-солютному приматі ідеї незалежності української держави. Крайні націона-лісти у парламенті, які перебувають у опозиції до більш помірних націонал-демократів, – майже усі вихідці з Галичини. Більшість членів УНА-УНСО, що мають воєнізовані формування, також родом із Західної України.
Духовна культура трипільського населення України
... нашого дослідження - висвітлити специфіку розвитку духовної культури трипільського населення України. Завдання: виявити витоки космологічних уявлень трипільців, дослідити культ родючості та його відображення у ... схематичному натуралістичному стилі, наповнена символізмом. Дослідники скульптури давніх хліборобських культур вважають, що різноманітні іконографічні типи жіночих теракот втілюють немало ...
Але варто зауважити, що хоча галичанські українці – найбільш політично активні та найбільш націоналістично налаштовані,вони мають свої проблеми при сприйнятті їх українцями інших регіонів. На Сході можна часто чути, що вони – “не справжні” українці. Їх історичний досвід дуже відрізняється від досвіду інших регіонів, їх акцент польський, а їх гоеко-католицька церк-ва дуже близька до римської. Незважаючи на велике число політичних акти-вістів, вихідці з цього регіону мають мало міністерських посад у Києві.
Найбільш населеним урбанізованим та індустріальним регіоном України є С х і д, який включає Харківську, Донецьку, Запорізьку, Луганську і Дніпропетровську області.
Економічна киза найбільш гостро відчувається на Сході. У період здобуття Україною незалежності шахтарі Донецька та Луганська утворювали най-більш активний політичний компонент українського суспільства. Однак їх поведінський аспект участі у політичних подіях в основному мотивувався завданнями поліпшення свого матеріального становища. Значна частина на-селення цього регіону вважає, що головна причина економічної катастрофи полягає у розриві економічних зв‘язків з Росією, а єдиний вихід – їх понов-лення. Для цього регіону також важливим є факт впровадження української мови як державної, зо викликало невдоволення в основному російськомов-ного населення.
Ідеологічний спектр політичних організацій громадян тут достатньо стро-катий. Досить сильними є організації комуністичної та соціалістичної пар-тій, діють групи лівих екстремістів. З цим блоком тісно пов‘язані вете-ранські організації. Тут відносно небагато громадських молодіжних, куль-турних клубів, академічних товариств. Організації українців, росіян, поля-ків, греків, євреїв, що виникли та сформувалися за етнічним принципом, ставлять за свою мету збереження культурної спадщини.
На П і в д н і, який включає Одеську, Херсонську, Миколаївську області та автономну республіку Крим, населення переважно українське, за винят-ком Криму, де росіяни складають 65%, а українці – 25%. Тут також мешкає багато греків, болгар, татар, євреїв, молдаван.
У політичному плані цей регіон можна віднести до пасивних, за винятком Криму. Слабкість українських національних традицій, з одного боку, а з ін-шого – згасання Новоросійського руху, що народився в Одесі і виступив з тезою про те, що етнічно строкате населення регіону утворює яскраво вира-жену новоросійську національність, не сприяла зростанню ані українських, ані російських націоналістичних організацій. Представництва політичних партій, які діють у цьому регіоні, здебільше малоактивні. Для політичних установок мешканців Одеси характерними є проросійські симпатії, незва-жаючи на відсутність організаційної бази. Емоціонально-комунікативний елемент функціонування політичної культури дав поштовх створенню бага-тьох дрібних клубів: яхтсменів, любителів домашніх тварин тощо. На півдні діє велика кількість російських, українських, єврейських, болгарських, мол-даванських культурних груп.
Важливе місце у політичному житті України посідає Крим. Серед впливо-вих організацій півострова – Російський рух Криму, Комуністична партія Криму, Російський блок. Усі вони виступають за возз‘єднання Криму з Росією. Їх підтримують в основному пенсіонери, частина військовослужбов-ців та колишні активісти КПРС. Певний вплив мають Союз економічного відродження, Організація бізнесменів, група українських козаків з воєнізова-ною охороною. Діяльність представницьких органів Українського Громадсь-кого Конгресу, невеликих груп Руху, Української республіканської партії обмежена і більш помітна у неполітичній сфері. Впливовою є Спілка офі-церів України, яка рекрутує своїх членів з військовослужбовців півострова. У Криму мешкають близько 200-300 тисяч татар, які мають свій орган само-врядування –Меджиліс. Він претендує на законодавчу владу на територіях проживання татарського населення у галузі освіти, прав власності, стосунків усередині громади.
Економічні труднощі, загальне розчарування діями законодавчої та вико-навчої гілок влади, внутрішня боротьба між окремими політиками, розгул організованої злочинності – все це спричиняється до політичної апатії знач-ної частини населення Криму.
Деяка різниця у прояві окремих елементів політичної культури населення України у регіонах, що складають її, не випадкова. Вона обумовлена об‘єк-тивними факторами: соціально-економічними, історичними, духовними, психологічними, мовними особливостями цих регіонів. І з цим слід рахува-тися. Але у свідомості людей прокладає собі шлях розуміння необхідності згуртування в ім‘я подолання кризових явищ у суспільстві та здійснення докорінних інтересів українського народу.
Неможливо переоцінити значення політико-культурних ідей, орієнтацій, політичних мотивів для розуміння феномену політичної культури українсь-кого суспільства. Підсумки перших років існування незалежної української держави приводять до усвідомлення необхідності створення базових еле-ментів політичної культури на грунті спільного способу життя, мови, навичок, традицій. Це дозволить трансформувати сучасну цивілізовану дер-жаву в політичну націю. Такі компоненти ненасильницької політичної куль-тури будуть сприяти єднанню окремих регіонів України на грунті єдиної консолідуючої політичної ідеї.
Таким чином, система цінностей, норм та стереотипів, що утворювала підгрунтя політичної культури в колишньому СРСР, потребує заміни на де-мократичні норми та цінності. Інтегративним показником структурних змін у базових елементах політичної культури є зміна статусу особи у суспільст-ві, яка набуває автономію та права, що належать їй. При цьому у перехідні періоди посилюється власна активність усього населення, що дозволяє народу України обирати із запропонованого спектру політичних партій та орієнтирів, вирізняти те, що відповідає його внутрішнім нахилам та переко-нанням. Специфіка політичного життя України диктує необхідність культи-вувати найважливіші елементи нової політичної культури у свідомості насе-лення країни. До них можна віднести: національно-класову толерантність як гаранта стабільності та відсутності збройних конфліктів в умовах гострої со-ціально-економічної кризи; забезпечення свободи та примату особистих ін-тересів над громадськими як неминущих цінностей, в ім‘я яких суспільство має долати труднощі посткомуністичного розвитку; руйнування стереотипів неповноцінності, хуторянства, перемога віри у можливість самостійного не-залежного розвитку, який виступає основою для рівноправних стосунків з сусідами та створення іміджу України як держави, відкритої для всебічних контактів з цивілізованими країнами.
