ЛЕКЦІЯ 3.
Історичний шлях, пройдений українським театром протягом XIX ст., дуже багатий на великі імена й події. Починається він після довгого провалля в розвитку українського театрального мистецтва, що проходить через усю другу половину XVIII ст. і кінчається лише в 1819 р., коли з’явилася на театрі «Наталка-Полтавка» І. Котляревського. Були в ту пору на Україні ще театри кріпацькі і професійний, що дожили не тільки до «Наталки-Полтавки», а існували і пізніш, мало не до часів М. Кропивницького. Але ці театри обслуговували поміщицькі та урядовські кола і були зовсім одірвані від українського народного ґрунту. Репертуар, мистецькі засоби і сценічна техніка їх мало досліджені. Можна лише сказати, що на цих театрах виставлялися, переважно, фантастично-романтичні п’єси польською мовою (на правобережній Україні) або російською (на Україні лівобережній), і лише випадково давалися вистави мовою українською. Кріпацький театр дав таких блискучих акторів, як Асенкова, Семенова, Щепкін.
В українській драматургії ХІХ ст. одним з перших заявив про себе І. П. Котляревський, його п’єси «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник» були поставлені ним у 1819 р. в Полтавському театрі. В українську драматургічну класику ввійшли «Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ’яненка, «Назар Стодоля» Т. Г. Шевченка. Серед українських акторів цього періоду виділяються Михайло Щепкін (1788-1863) та Карпо Солоник (1811-1851), Іван Дрейсіг (1791-1888).
Усі ці видатні драматурги, театральні діячі, письменники творили в умовах жорстких заборон Емського указу 1876 р. та заборони діяльності українських театральних труп 1883 р. У 1882 р. була створена перша українська професійна трупа, у якій розквітла творчість М. Заньковецької, П. Саксаганського і багатьох інших акторів і театральних діячів. Вона започаткувала поширення нового типу театру.
Перу М. Л. Кропивницького (1840-1910) належить понад 40 п’єс.. Історичні твори і драматургія М. П. Старицького (1840-1904), його численні обробки — унікальне явище в історії української художньої культури. Найвідоміші його соціально-побутові драми «Не судилось», «Ой не ходи Грицю, та й на вечорниці», історична драма «Богдан Хмельницький», «Маруся Богуславка», «Остання ніч». Його творчість — утілення любові до України, до її народу, його історії.
Не будь політичних перешкод, український професійний театр, напевне, народився б раніш. На Україні було немало серйозних і талановитих аматорських гуртків: відомий, наприклад, київський гурток 60-х років, в якому працювали М. Лисенко, M. Старицький, П. Чубинський, О. Русов та інші; не менш відомий єлисаветградський гурток, де виступали драматурги і актори М. Кропивницький, І. Карпенко-Карий та ін. З одного з таких гуртків і міг би організуватися український професійний театр задовго до 1881 року, але в умовах царських заборонних указів це було неможливо.
Театральне мистецтво України бере початок з глибокої давнини, коли воно проявлялося в народних іграх, танцях, піснях та обрядах. З 11 століття відомі театральні вистави скоморохів. В епоху Київської Русі елементи театру були в церковних обрядах. Про це свідчать фрески Софійського собору в Києві (11 століття).
Перші зразки драми прилюдно виголошувалися учнями київських Братської та Лаврської шкіл (16-17 століття).
Важливими осередками розвитку релігійної драми у цей час вважалася також Львівська братська школа та Острозька академія.
У 17-18 столітті широкого розмаху набули вертепи — мендрівні театри маріонеток, які виконували різдвяні драми та соціально-побутові інтермедії.
У 1795 році був відкритий перший в Україні стаціонарний театр у Львові, в колишньому костелі єзуїтів. В Наддніпрянщині, де перші театральні трупи народилися також у 18 столітті, процес відкриття стацінарних театральних споруд просувався повільніше. Так, у Києві перший стаціонарний театр з’явився у 1806році, в Одесі — в 1809, в Полтаві — в 1810.
Становлення класичної української драматургії пов’язане з іменами Івана Котляревського, який очолив театр у Полтаві та Григорія Квітки-Основ’яненка , основоположника художньої прози в новій українській літературі. Бурклеск та експресивність, поряд з мальовничістю та гумором, що характерні для їх творів, надовго визначили обличчя академічного театру в Україні.
аматорський театральний рух.
театру корифеїв
У кінці XIX-па початку XX ст. українське театральне мистецтво здобуло широке визнання не лише на Україні, а й за її межами. Гастролі театру корифеїв у 1886 році в Петербурзі Іван Франко назвав тріумфом українського мистецтва. Українським артистам аплодували також у Москві і Тбілісі, Варшаві й Вільні, Мінську і Севастополі . Засновник МХАТу К. С. Станіславський в 1911 році писав: «Такі українські актори, як Кропивницький, Заньковецька, Садовський, Саксаганський — блискуча плеяда майстрів української сцени, ввійшли золотими літерами на скрижалі історії світового мистецтва».
З почуттям громадянської відповідальності за свою справу корифеї українського театру несли на сцену не лише високу художність, а й правду життя, волелюбні ідеї, ідеали гуманізму, соціальної справедливості, людського щастя. «Сцена була тією трибуною,- говорив Панас Саксаганський,- з якої ми виступали па захист українського простого люду». Театр ставав важливою школою життя і виховання мас. Бо якщо книжку могла читати лише письменна людина, то виставу дивились одразу сотні людей, більшість яких у ті часи були неписьменними.
Переборюючи труднощі, жорстокі гоніння і переслідування уряду, матеріальні нестатки, обмеженість репертуару, театр міцнів, зростав, розширював сферу свого впливу на глядача. Наприкінці 90-х років існувало вже кілька театральних колективів, що вийшли з одного ядра корифеїв, урізноманітнювались їхні творчі пошуки. Романтично-побутова театральна система, яка переважала в театрі М. Старицького — М. Кропивницького, поступово відживала, й місце заступала естетика реалістично-побутового театру на чолі з І. Карпенком-Карим і П. Саксаганським. Театр М. Садовського більше орієнтувався на тогочасні новаторські принципи російського та європейського театру. На сцену прийшло чимало молодих талановитих митців, які показували високохудожні зразки акторської гри, режисури, створювали винятково злагоджені ансамблі.
Прогресивним діячам української культури доводилося боротись і з появою низькопробних заробітчанських труп — цими «печенігами українського театру» (М. Садовський), які кілька десятиліть засмічували сцену, спотворювали уявлення про справжнє національне драматичне мистецтво.
На західноукраїнських землях, які перебували під владою Австро-Угорщини, досягнення українського театрального мистецтва були дещо скромнішими. Руський народний театр, заснований при товаристві «Руська бесіда» 1864 року , з більшим чи меншим успіхом продовжував свою діяльність і у кінці XIX ст. І. Франко у статтях «Наш театр», «Руський театр» та інших з гіркотою зазначав, що в Галичині «панує цілковитий брак ясної думки і розуміння драматичної штуки», що галицький театр з артистичного боку стоїть невисоко. Керівництво театром здійснювали люди часом некваліфіковані, підстроюючись під міщанські смаки невибагливої публіки. Вони вимагали якнайменше показувати на сцені селян, а якщо й показувати, то «підчищених», у підфарбованих ситуаціях. Великою вадою була надзвичайна строкатість репертуару, в якому переважали примітивні мелодрами, перекладні п’єски-фарси, німецькі й французькі оперетки і бракувало національної класики. «Театральна мізерія»-так характеризував Франко стан речей у західноукраїнському сценічному мистецтві наприкінці XIX століття.
| Видатні драматурги XIX століття.
