власний підхід до застосування технічних і композиційних закономірностей у творах декоративної дерев’яної пластики. Так, В. Іванишин працює у техніці пласкорельєфного різьблення, створює декоративні рельєфи переважно в жанрі пейзажу, вони мають певні живописно-графічні ознаки.
Метафоричні композиції Ю. Мироновича вирішені засобами круглої скульптури. Фігури й оточення автор формує на подобі окремих мізансцен.
Твори одного з лідерів львівської декоративної пластики І. Стеф’юка захоплюють неординарністю композиційних рішень, широтою технічних прийомів та виражальних засобів.
Таким чином, суттєвими рисами професійної декоративної пластики в дереві є тенденція до зображальних сюжетних творів та переважно скульптурних прийомів їх трактування. Цікаві й безсюжетні, чисто пластичні композиції С. Майданенка, І. Стеф’юка, Є. Трубеги та ін.
Художнє плетіння з лози, рогози і соломи. Плетіння з природних матеріалів, як припускають чимало дослідників, належить до первісних виробництв і, мабуть, випереджує ткацтво та виготовлення керамічного посуду. Але якщо археологія поки що не дає матеріалу, щоб підтвердити першість плетіння, то етнографія деяких народів Австралії, Південно-Східної Азії, Африки й Америки засвідчує наявність плетіння при відсутності ткацтва. Логічні міркування над цією гіпотезою приводять до висновку, що навивання та плетіння простіші, бо не потребують попередньої обробки сировини й особливого устаткування, а тому могли виникнути найшвидше.
Найдавніші археологічні пам’ятки плетіння — залишки матів, мішків, кошиків, тарілок для хліба, накривок для кошиків і глиняного посуду — знайдені в Єгипті, Месопотамії, на Балканах, у Великобританії, Швейцарії та ін. і датуються V—IV тис. до н. е. В неоліті пра’ктично виникли всі основні техніки плетіння: спіральна, полотняна (пряме хрестовидне переплетення), каркасна, стрічкова тощо. Здебільшого для плетіння використовували м’які матеріали: солома, шувар, папірус, очерет та ін.
Як вже зазначалось, існують підстави вважати, що керамічний посуд у деяких країнах виготовляли спочатку на плетеній основі, тобто кошикові місткості для водонепро-никнення обліплювали глиною. Під час випалу плетений каркас згоряв, а черепок набував необхідної міцності. У виробництві посуду поєднання плетіння з обліплюванням глиною було відоме в неолітичних поселеннях додинастичного Єгипту —
Фарфоровая посуда
... обработки выделяют следующие виды фарфоровой посуды: посуда из мягкого фарфора; посуда из костяного фарфора; посуда из твёрдого фарфора. Фарфоровая посуда непременно имеет в своём ... обладает удивительной прочностью, поразительной жароустойчивостью, хорошей сопротивляемостью к воздействию кислот. Внешне посуда из фарфора твёрдой разновидности отличается утончённой прозрачностью, белоснежностью, ...
- Меріме і Фаюмі. У такому великому посуді жителі зберігали зерно.
У наступні епохи бронзи й заліза плетіння не набуло принципово нових технічних досягнень. Майже всі техніки були вже відомі, й на долю наступних поколінь залишалося їх відшліфовувати, дбаючи про різноманітність і досконалість конструкції виробів. В античних країнах для плетіння частіше використовували прути дерев і кущів, їх коріння та інші матеріали. Тому тут особливо поширилася каркасна техніка плетіння, а кошики різноманітного призначення і форми стали основним типологічним напрямом плетеного виробництва. Багато з плетених речей завдяки майстерній техніці виконання, досконалості форми й вигадливості мережива переплетень сягали висот знаменитої античної кераміки. Водночас деякі предмети з лози античних міст Північного Причорномор’я за археологічними даними близькі формою і технікою виготовлення до виробів українського лозоплетіння XVIII—початку XX ст.6, що засвідчує традиційність ремесла і вікову спадкоємність культур.
Плетіння продовжувало розвиватись у колишніх римських колоніях. Плетені вироби відносили до предметів першої необхідності і виготовляли спеціальні майстри-кошикарі, плетільники матів, рибальського спорядження та ін. З вербової лозини плели кошики і дитячі колиски, клітки для пташок і вулики.
Плетені вироби багатьох народів позначені національною своєрідністю використання місцевих матеріалів, улюблених технік плетіння, виготовлення відповідних типів речей. Однак через слабку тривкість природних матеріалів плетені предмети з цих віддалених часів до нас не дійшли. Існують лише різні опосередковані свідчення їх широкого застосування.
Про популярність плетіння у ранньому середньовіччі говорить такий промовистий факт, як поширення «плетінчастого» орнаменту (утворюється із різноманітних сплетених стрічок на зразок плетення кошика із вибагливими викрутасами спіралей, вісімок, косичок тощо).
Він поширений у мистецтві Близького Сходу, а також мистецтві європейського раннього середньовіччя, Київської Русі (книжкова мініатюра, ювелірна справа, різьблення).
Мода на плетені вироби збереглась упродовж всього середньовіччя. Але якщо в X—XII ст. дерев’яним і плетеним посудом користувалися бідні й багаті, внаслідок нестачі металу і слабкого розвитку кераміки, то в пізнє середньовіччя і нові часи появився срібний посуд для заможних, який неначе імітує плетений технікою скані. Ажурні порцелянові кошички для фруктів виготовляла мануфактура Мейсена (Німеччина) на початку XVIII ст. і через кілька десятиріч їх виробництво розповсюдилося майже на всі європейські порцелянові підприємства, зокрема у Корці, Городниці на Україні. Так, оригінальні середньовічні плетені вироби дали ідею розвитку ажурного металевого й керамічного посуду, декоративних ажурних переділок, кованих з металу, різьблених з дерева тощо.
З XV—XVI ст. на Україні виплітали з соломи ширококрисі капелюхи — брилі, типовий літній головний убір українських селян, їхня форма залежала від співвідношення крис і висоти циліндра, а декоративна фактура поверхні — від техніки плетення (здебільшого зубчаста та кіскоподібна).
Найдавніші пам’ятки українського плетіння походять з кінця XVIII—XIX ст. і зберігаються у музеях Києва, Львова, Ромнів та ін. Ні формою, ні технікою плетіння ці вироби майже не вирізняються від більш давніх предметів. Важливим джерелом пізнання плетених речей початку XIX ст., зокрема особливостей їх функціонування на Західному Поділлі та в Карпатах, є акварелі львівського художника Ю. Глогов-ського 7. Малюючи людей у народному одязі та побутові ецени, він водночас зображав як доповнення плетені кошики, брилі, клітки, решета, якими користувалися селяни, а іноді й міщани. Кошики — плетені з лози, циліндричної і витягнутої до овальної форми вінця, густоплетені й ажурні, з накривкою і відкриті — один із важливих засобів транспортування продуктів збиральництва. З кошиками ходили до лісу по ягоди і гриби, носили продавати найрізноманітніші продукти харчування. Жінки особливо полюбляли рогозяні кошики з двома ручками у вигляді торбинки 25—ЗО см висотою і ЗО—50 см довжиною, їх носили в руках або закинувши на руку, під пахвою і на плечах, зв’язавши ручки пасочком або настромивши на палицю.
Декоративно-прикладне мистецтво Галичини
... напрямки та види декоративного мистецтва; проаналізувати види народного декоративного мистецтва, що переважають на Галичині; з’ясувати та узагальнити художні особливості декоративного мистецтва історико-етнографічних земель ... в’язання; плетіння; ткання. В’язання й плетіння використовувалось при виготовленні сіток для рибальства, ятерів, верш, саків, неводів тощо. Відбитки тканин на денцях ...
Лозоплетіння і рогозоплетіння розповсюдилося головним чином у місцевостях, прилеглих до озер і річок, а вироби з соломи традиційно побутували у районах вирощування жита й пшениці. У Карпатах і на Поліссі сировиною для плетіння були коріння сосни, гілки ліщини, луб тощо. Найбільші центри плетіння зосереджені у тодішніх Київській, Чернігівській, Полтавській, Подільській і Волинській губерніях та на Галичині.
Розвитку промислу плетіння з природних матеріалів сприяли засновані у 80-х роках XIX ст. школи і навчальні майстерні. Одна з перших таких шкіл виникла у 1879 р. у с. Нижнів (тепер село в Тлумацькому районі Івано-Франківської області).
Незабаром кошикарські школи відкрили в м. Сторожинець (1891 р.) на Буковині, с. Джурів (1892 р.), с. Стриганці (1897 р.) — тепер Івано-Франківська область; м. Яворів (1895 р.), с. Журавна (1898 р.), с. Сокирченці (1900 р.) — нині Львівська область. З 1905 р. вищі кошикарські курси працювали у Львові, де чотири майстри навчали близько ЗО учнів. Подібні школи й майстерні наприкінці XIX ст. діяли у Києві, Полтаві, Черкасах та ін.
Важливе значення для розвитку художнього промислу плетіння мали й ринки збуту готової продукції. Так, у цей період поблизу Києва «в 22 селах Остерського повіту плетінням займалися 4519 кустарів, у тому числі майже все доросле населення сіл Микільської і Воскресенської Слобідки, Тровщини, Вигурівщини, Осокорків, які в наш час входять у міську смугу Києва» 8. Не менш потужні осередки плетіння розмістилися неподалік Львова, а саме: Яворів, Вільшаниця, Наконечне, Підмонастир та ін. Зокрема, в Яворові 1896 р. з лози і лика виготовляли кошики та інші предмети 215 родин, а рогозяні мати — 52 сім’ї. У Наконечному з лози виробляли на продаж місткості для возів і саней та копійки; з лубу — полотна для решіт і господарські кошики; з соломи — тару для збіжжя, капелюхи, мати тощо. У Вільшаниці переважно плели стрічки з соломи й рогози, які йшли для виготовлення брилів, кошиків та декорування меблів 9. Майстри з с. Підмонастир виплітали різноманітні кошики з лози, що мали насамперед попит у міського населення (для квітів, паперів, білизни, рукоділля тощо).
Правовое регулирование в области защиты персональных данных
... других. Глава 1. Правовое регулирование в области защиты персональных данных 1.1. Персональные данные как объект правовой охраны В соответствии с Законом № 152-ФЗ «О персональных данных» персональными данными является любая информация, с помощью которой ...
Певну роль у популяризації плетених виробів відігравали господарські виставки-4рмарки в Полтаві (з 1837 р.), Харкові (з 1849 р.), Києві (з 1852 р.) та ін., а на західних землях України — господарсько-етнографічні виставки у Львові (з 1877 р.), Коломиї (з 1880 р.), Тернополі (з 1887 р.) тощо. З каталогу Львівської Крайової сільськогосподарської і промислової виставки 1877 р. довідуємося, що на ній експонувалися плетені з лика решета майстрів С. Гуляка (с. Майдан Надвірнянського повіту), М. Мручковського (м. Бучач) і рогозяні мати А. Атаманюка (с. Медведівці того ж повіту).
Меблі, гнуті з ліщини і плетені з лози (столик, крісло-диван, чотири крісла, дитячі кріселка), кошичок для квітів виготовив на виставку В. Антонюк з с. Мишин Коломийського повіту. Кошики І. Крука із Золочена та майстрів з с. Підмонастир були зорієнтовані на смаки міських покупців і заїжджих туристів. На такій же виставці у Львові 1894 р. експонувалися плетені кошики С. Сількевича (м. Калуш), різноманітні плетені вироби з лози і бамбука львівської майстерні та лозоплетені візочки майстерні О. Коневича (м. Львів).
Таким чином, у художньому промислі плетіння кінця XIX ст. спостерігається дві тенденції. Перша — виготовлення сільськими майстрами традиційних виробів, переважно кошиків та рибальського спорядження, друга — виробництво міськими майстернями модних плетених предметів за місцевими зразками. На декотрих позначився вплив стилю модерн. Дуже розширився асортимент плетених виробів: меблі, дорожні речі, кошики, знаряддя праці, дитячі іграшки тощо. Попри відчутну конкуренцію фабричної продукції плетення виробів з природних матеріалів не втратило свого значення ні в побуті, ні у народній художній культурі.
На початку XX ст на Україні було понад десять приватних кустарних майстерень, де виготовляли плетеш вироби, та кілька фабрик. Найбільші — в містах Корсуні-Шевченковому і Цюрупинську — спеціалізувалися на випуску плетених меблів.
У 20-х роках засновані артілі художнього плетіння в колишньому с. Гусинці на Київщині, с. Білецківці на Полтавщині, с. Боромлі на Сумщині, м. Чернігів та ін. Народні майстри і в артільних підприємствах продовжували виплітати звичні для себе предмети відшліфованих, усталених форм та конструкцій.
У 50-х роках відновилася робота майже всіх довоєнних артілей плетіння виробів, у давніх центрах цього промислу засновувалися нові підприємства.
З метою збільшення випуску плетеної продукції, насамперед меблів, з 60-х років цехи лозоплетіння почали обладнувати технологічними пристроями і машинами для гідротермічної і механічної обробки лози (циліндри для пропарювання лози, верстати для обдирання кори, розколювання і стругання прутів, для плетення рогозових смужок, шнурків і навіть механічного плетення лозових полотнищ).
Нині на Україні налічується понад 30 підприємств художнього плетіння у різному відомчому підпорядкуванні та чимало осередків, які функціонують за принципом домашнього промислу, безпосередньо пов’язані з ринком, користуються зростанням попиту на оригінальні вироби. Найбільші фабрики і цехи лозоплетіння є у Чернігові, Корсуні-Шевченковому, Боромлі (Сумська область), Хусті, Тячеві, Ізі (Закарпатська область).
Плетіння з рогози, обгорток качанів з кукурудзи і соломи розвивається переважно індивідуальною працею майстрів поза підприємствами народних художніх промислів. Значними центрами рогозоплетіння нині є села Вільшаниця, Шкло Львівської області, Бутин, Поляна, Хотовиця, Пишківці Тернопільської області, Городище, Гирява Ісківка Полтавської області, Ізмаїл, Кілія Одеської області.
Государственное управление в области культуры в РФ
... являются следующие: - рассмотреть понятие и сущность государственного управления; - изучить сущность государственного управления в области культуры в РФ, его административно-правовые аспекты; - исследовать структуру органов управления в сфере культуры; - рассмотреть государственную политику в области культуры. Методологическую основу исследования составляет комплекс общенаучных методов, ...
З соломи переважно виплітають капелюхи, серветки, рідше — унікальні скриньки (В.П. Микода, Черкаська область; Р.С. Миндюк, Івано-Франківська область), твори декоративної пластики (П.С. Безверхий, Чернівецька область; М.І. Гальчук, Тернопільська область).
Жіночі й молодіжні торбинки з обгорток кукурудзяних качанів виготовляють переважно на Закарпатті народні майстри сіл Боронена та Вишкове.
Таким чином, у 80-х роках плетіння з природних матеріалів набуло чи не найбільшої популярності і як вид художнього промислу ввійшло до провідної групи ремесел, поступаючись питомою вагою лише вишивці, ткацтву, килимарству, художньому дере-вообробництву та кераміці.
1 Літопис руський. К., 1989. С. 13, 16, 17, 21, 24, 25, 39 та ін.
2 Гаркава А.Й. Сказание мусульманских писателей о славянах й русских. СПб., 1870.С. 101.
3 Літопис руський. К., 1989. С. 71.
4 Макаренко М. Скульптура й різьбярство Київської Русі перед монгольських часів //Київський збірник теорії й археології побуту й мистецтва. К., 1930, 36. 1. С. 28—29.
5 Літопис руський. С. 418.
,6 Селівачов М.Р. Українське народне мистецтво лозоплетіння // Народна творчість та етнографія. 1987. № 3. С. 4.
7 Український народний одяг XVII—початку XIX ст. в акварелях Ю. Глоговського / Упор. Крвавич Д.П., Стельмащук Г.Г. К., 1988.
8 Селівачов М.Р. Українське народне мистецтво лозоплетіння // Народна творчість таетнографія. 1987. № 3. С. 42.
9 Чугай Р.В. Художнє плетіння з лози, рогози та соломи // Народне декоративне мистецтво Яворівщини. К., 1979. С. 128.
РОЗДІЛ П’ЯТИЙ
ХУДОЖНЯ КЕРАМІКА, СКЛО І МЕТАЛ
Художня кераміка. Освоєння людиною глини — першого пластичного і порівняно твердого матеріалу для виготовлення місткостей (посуду) та магічно-ритуальних фігурок — припадав на епоху палеоліту. Гончарне виробництво первісних культур виходило переважно з практичних потреб. І лише згодом, внаслідок удосконалення технології, черепок став тоншим, урізноманітнюється форма, звертається увага на зовнішнє оздоблення.
Вже в епоху неоліту гончарні вироби, передусім ритуального призначення, набувають художньої виразності, а заняття гончарством дедалі набирав творчого характеру. Цей процес проходив на віддалених територіях і континентах незалежно один від одного (Японія, Месопотамія, Егейський світ та ін.).
Найвищий розквіт гончарство досягло у Стародавній Греції (VII—IV ст. до н. е.): всесвітньовідомий її чорно-фігурний і червонофігурний вазопис.
На території України найдавніші археологічні матеріали (епоха неоліту) засвідчують поширення випаленого керамічного посуду двох стильових відмін. Перший має прості одноманітні форми горщиків і мисок, розписаних прямолінійно-геометричними мотивами у вигляді горизонтально-лінійних, ялинково-діагональних та інших мотивів, вкритих наколками або відтисками гребінця — поширений на півночі та лівобережжі України. Другий відзначається різноманітністю типів і форм посуду, декорованого червоною, білою або чорною фарбами, переважно спіральними і меандровими мотивами орнаменту — поширений на правобережжі України, Подунав’ї та Балканах.
Растительные мотивы в гжельской росписи
... декоративной росписи. Нарушение выбранных мотивов росписи и последовательное их выполнение. В связи с огромным объемом творческого материала я и остановилась на разработке одной темы: “Растительные мотивы в Гжельской росписи”. В ... пять заводов. Согласно документам, они “делают из красной глины разных сортов посуду и сервизы”. Крестьяне соседних деревень Кузяево, Коломино, Фрязино и село Ильинское. ...
Майстри ранньослов’янської кераміки (середина І тис.) користувалися ручним гончарним кругом, що давало їм змогу виготовити тонкостінні вироби урізноманітнених форм, рясно оздоблені рельєфом і штампиковими візерунками у вигляді кружалець, ромбів, трикутників, дужок тощо.
Високим художнім рівнем форми і засобами орнаментування відзначалися вироби черняхівської темно-сірої кераміки кухонного, столового і тарного призначення. До окремої групи слід виділити ритуальний посуд, котрий виготовляли з особливою ретельністю та оздоблювали загадковими мотивами-символами. На думку вітчизняного вченого Б. О. Рибакова, таємничі знаки на чарі з Лепесівки і глечику з Ромашівки є не просто прикраси, а найдавніший східнослов’янський календар, що містить основні місяці хліборобського циклу.
Бурхливий розвиток кружальної
