«Народные художественные промыслы»

метки: Народный, Промысел, Система, Творчество, Русская, Мистецтво, Розпис, Витинанка

КУРСОВАЯ РАБОТА

«Народные художественные промыслы

как одна из исторически обусловленных форм

декоративно-прикладного искусства»

Оводкова С.М.

У даній роботі розкрита проблема впровадження видів декоративно-прикладного мистецтва на уроках образотворчого мистецтва та художньої культури.

Особливу увагу приділено дослідженню сутності та історії виникнення народних художніх промислів.

В роботі також виділяється проблема розвитку творчих здібностей дитини.

Представлені матеріали доцільно використовувати як на уроках образотворчого мистецтва та художньої культури, так і у позакласній роботі з національного та художньо-естетичного виховання.

Мал.: 54. Консп.: 1. Бібліогр. : 20 найм.

Оводкова С.Н.

В данной работе раскрыта проблема внедрения видов декоративно-прикладного искусства на уроках изобразительного искусства и художественной культуры.

Особое внимание уделено исследованию сущности и истории возникновения народних художественных промыслов.

В работе также выделяется проблема развития творческих спосібностей ребенка.

Представленный матерыал целесообразно использовать как на уроках изобразительного искусства и художественной культуры, так и во внеклассной работе по национальному и художественно-эстетическому воспитанию.

Рис.: 54. Консп.: 1. Библиогр. : 20 наим.

ЗМІСТ

ВСТУП 4

РОЗДІЛ І. Декоративно-прикладне мистецтво – важливіша складова

системи художньої освіти 7

РОЗДІЛ ІІ. Сутність та історичний розвиток народних художніх промислів 9

2.1. Ткацтво 10

2.2. Килимарство 13

2.3. Вишивка 15

2.4. В

2.5. Мереживо 18

2.6. Художнє плетіння 21

2.7. Художня обробка шкіри 22

2.8. Декоративний розпис 24

2.9. Писанкарство 28

2.10. Витинанка 30

2.11. Гончарство 35

2.12. Ковальство 38

2.13. Народна іграшка 39

ВИСНОВКИ 42

ЛІТЕРАТУРА 45

ДОДАТКИ 47

ВСТУП

Становлення української державності, інтеграція в європейське і світове співтовариство, відмова від тоталітарних методів управління державою і побудова громадянського суспільства передбачають орієнтацію на Людину, націю, пріоритети духовної культури, визначають основні напрями реформування навчально-виховного процесу.

Розвиток української культури та мистецтва у другій половині XIX ст

... колективи. Протягом другої половини 80-90- ... виховання молоді. Значний резонанс у суспільстві мав доробок письменників Олександра Кониського, Ганни Барвінок та Олекси Стороженка. У 70-90-х роках українська ... була пройнята творчість засновника громадянської ... розвитку театрального мистецтва. У 1882 ... стали неоціненним надбанням української культури. В центрі уваги автора ... половині XIX ст. розгорнулась активна ...

Стрижнем усієї системи виховання в Україні є національна ідея, яка відіграє роль об’єднуючого, консолідуючого фактора у суспільному розвитку, спрямованого на вироблення життєвої позиції людини, становлення її як особистості, як громадянина своєї держави. Національний характер виховання полягає у формуванні молодої людини як громадянина України незалежно від її етнічної приналежності.

Інтегруючою основою національної системи виховання є спільність історико-географічного походження, мови, культури і традицій, усвідомлення своєї приналежності до українського суспільства. Кожен з цих чинників визначає єдність поколінь сучасних, минулих і майбутніх, сприяє формуванню громадянина-патріота. Науково обґрунтоване, належним чином організоване виховання відображає духовний поступ народу, процес збереження й збагачення його культури.

Головна мета національного виховання

Цілісний процес виховання передбачає

Основною метою освітньої галузі “Мистецтво” у Державному стандарті базової і повної загальної середньої освіти є формування в учнів у процесі сприймання, інтерпретації, оцінювання ними творів мистецтва та провадження практичної діяльності системи ключових, міжпредметних естетичних і предметних мистецьких компетентностей як цілісної єдиної основи світогляду, а також здатності до художньо-творчої самореалізації і культурного самовираження.

Зміст освітньої галузі передбачає цілісний художньо-естетичний розвиток особистості учня шляхом опанування різних видів мистецтва і координації знань, умінь та уявлень, набуття яких необхідне для формування у свідомості учнів полікультурного і поліхудожнього образу світу.

Народна творчість — це історична основа, на якій розвивалася і розвивається світова художня культура, одна із форм суспільної свідомості і суспільної діяльності, явище соціальне зумовлене. Як і інші форми суспільної свідомості, зокрема, філософія, мораль, релігія, політична і правова ідеологія, народна творчість розвивається під впливом конкретної історичної дійсності. Характер виробничих відносин визначає загальний рівень суспільної свідомості, у тому числі творчої діяльності народу.

Народна творчість включає в себе різні види художньої діяльності народу — поетичну творчість, театральне, музичне, танцювальне, декоративне, образотворче мистецтво, народне будівництво тощо. Народна творчість існує як сукупність численних видів, жанрів, родів. Усі її види об’єднує основне — пізнання та відображення трудової діяльності людства, його історії, побуту тощо, хоча кожен із них має певні особливості функціонального призначення, матеріалу, засобів вираження.

Декоративно-прикладне мистецтво Галичини

... розвитку декоративного мистецтва від часу його виникнення до кінця ХХ століття; усистематизувати напрямки та види декоративного мистецтва; проаналізувати види народного декоративного мистецтва, що переважають на Галичині; з’ясувати та узагальнити художні особливості декоративного мистецтва історико ...

За своїм змістом, метою, виражальними засобами народне мистецтво не знає національної замкненості, територіальних обмежень. Воно розвивається на грунті всезагального народного досвіду, в постійних процесах взаємовпливів, взаємозв’язків між сусідніми народами. За своєю природою народне мистецтво глибоко правдиве. Воно увібрало багатовіковий історичний досвід народних мас, глибину художнього засвоєння дійсності, що зумовило правдивість образів, захоплюючу силу їхнього художнього узагальнення.

В Україні народну творчість вивчають і збирають різні за профілем наукові установи. Працює мережа спеціальних музеїв, архівів, бібліотек, інститутів, товариств тощо. Так, на Україні функціонує Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Рильського АН України, його Львівське відділення, Науково-методичний центр народної творчості та культурно-освітньої роботи Міністерства культури України тощо. Дослідження, зосереджені на важливих проблемах народної художньої творчості, яка розглядається передусім як соціальне зумовлене явище, одна із форм суспільної свідомості.

Сьогодні

Народне декоративно-прикладне мистецтво живе на основі спадковості традицій і розвивається в історичній послідовності як колективна художня діяльність. Воно має глибинні зв’язки з історичним минулим, ніколи не розриває ланцюжка локальних і загальних законів, які передаються із покоління в покоління, збагачуються новими елементами.

Сьогодні декоративно-прикладне мистецтво розглядається як важлива художня цінність, що виконує численні функції — пізнавальну, комунікаційну, естетичну та ін ші.

РОЗДІЛ І

Декоративно-прикладне мистецтво – важливіша складова

системи художньої освіти

Українське народне і професійне декоративно-прикладне мистецтво набуло широкого визнання у нашій країні та за кордоном. У його предковічних образах, зручних утилітарних формах і динамічних образах орнаменту містяться символи втаємниченої, чарівної природи, складні перипетії нашої історії, особливості побуту, доброта і щедрість душі українського народу.

Сьогодні декоративно-прикладне мистецтво є важливішою складовою частиною системи художньої освіти. Постійно зростає всезагальний інтерес до нього. Відкриваються нові факультети і відділення у вищих і середніх педагогічних та художніх закладах, організовуються курси підвищення кваліфікації з питань народного мистецтва і народознавства.

У всезагальній народній культурі важливу роль відіграє декоративне мистецтво — широка галузь мистецтва, яка художньо-естетично формує матеріальне середовище, створене людиною. До нього належать такі види: декоративно-прикладне, монументально-декоративне, оформлювальне, театрально-декораційне тощо.

Між названими видами декоративного мистецтва існують тісні взаємозв’язки та взаємовпливи. З’ясування художньої специфіки кожного з них неможливе без вивчення конкретних періодів історії людства. Найчастіше для визначення суті декоративно-прикладного мистецтва вживається назва — народне мистецтво. Бо декоративно-прикладне мистецтво — це мистецтво широких мас. Воно виникло в процесі трудової діяльності народу і нерозривно пов’язане з його життям і побутом.

Українське народне і професійне декоративно-прикладне мистецтво

... декоративно-прикладного мистецтва вживається назва - народне мистецтво. Бо декоративно-прикладне мистецтво - це мистецтво широких мас. Воно виникло в процесі трудової діяльності народу і нерозривно пов’язане з його життям і побутом. Народне декоративно-прикладне мистецтво ... Народні художні промисли - одна з історично зумовлених організаційних форм народного декоративно-прикладного мистецтва, ...

Народне декоративно-прикладне мистецтво — одна із форм суспільндої свідомості і суспільної діяльності. Воно зародилось у первісному суспільстві, коли людина жила в умовах родового ладу, а засоби для існування добувала примітивними знаряддями. Тоді вся діяльність могла бути тільки колективною. Відсутність складних трудових операцій призводила до того, що всі члени колективу мали одні й ті ж обов’язки, опановували одні й ті ж трудові навички. Розподіл праці проходив таким чином: праця чоловіків (мисливство) і праця жінок (приготування їжі, виготовлення одягу, ведення домашнього господарства).

Спільна праця зумовлена спільною власністю на знаряддя праці, землю, продукти колективного виробництва. Майнової нерівності ще не було. Народне мистецтво створювалось у сфері колективного матеріального домашнього виробництва. У ньому відбивалися риси первісної сводомості людини, міфологічний характер спілкування з природою. Знаряддя праці, зброя, одяг, житло повинні були передусім бути зручними, магічними, щоб ніщо, ніякі ворожі сили не перешкоджали людині жити і працювати.

Народне декоративно-прикладне мистецтво живе на основі спадковості традицій і розвивалось в історичній послідовності як колективна художня діяльність. Воно має глибинні зв’язки з історичним минулим. Ніколи не розриває ланцюжка локальних і загальних законів, які передаються із покоління в покоління, збагачуютьс я новимиелементами.

Народні художні промисли — одна з історично зумовлених організаційних форм народного декоративно-прикладного мистецтва, яка являє собою товарне виготовлення художніх виробів при обов’язковому застосуванні творчої ручної праці.

Сьогодні декоративно-прикладне мистецтво розглядається як важлива художня цінність, що виконує численні функції — пізнавальну, комунікаційну, естетичну та ін.

Життя підтверджує, що декоративно-прикладне мистецтво збагачується новими аспектами філософсько-естетичного звучання, його змістовна краса потрібна людині, в наш час зростає його художньо-культурна цінність.

Декоративно-прикладне мистецтво — предметно-духовний світ людини — включає в себе численні види художньої практики. Це плетіння і ткання, розпис і вишивка, різьблення і виточування тощо. Одні види — кераміка, обробка кістки і каменю, плетіння — виникли на зорі людської цивілізації, інші — молоді: мереживо, гобелен, вироби з бісеру, витинанки з паперу.

РОЗДІЛ ІІ

Сутність та історичний розвиток народних художніх промислів

Поряд із землеробством, скотарством та іншими галузями господарства українці здавна займалися різноманітними ремеслами й промислами.

Різьба по дереву як ужиткове мистецтво

... в Центральних районах і на півдні України, на Гуцульщині особливо шанували трембіту. 1.1. Історія розвитку різьби по дереву. Найдавніші пам’ятки народного мистецтва на ... оформлення, характер орнаменту, прийоми виконання. В архітектурно-меблевому виробництві ... в домашньому виробництві. Ремісничі цехи та мануфактури беруть участь у декоративному ... В І-ІІ ст. н.е. на землях середнього Придністров’я, як ...

Ремесла, пов’язані з обробкою мінеральних речовин і продуктів тваринництва, існували вже за часів трипільської культури.

У Київській Русі налічувалося понад 100 ремісничих спеціальностей — ковалі, гончарі, ткачі, склодуви тощо. У XV—XVII ст. таких спеціальностей було вже понад 270; почалося об’єднання ремісників у цехи. Чимдалі поширювалися селянські домашні промисли й ремесла, пов’язані з землеробством та скотарством і співіснуючі з ними.

терниці, прядки

З другої половини XIX ст. народні ремесла і промисли на Україні починають занепадати, не витримуючи конкуренції зі зростаючою промисловістю. Виняток становили хіба що Полісся й Карпати.

Діапазон сучасних ремесел і промислів значно звузився, але ті їхні види, що збереглися досьогодні, розвиваються як важливі складові декоративно-прикладного мистецтва, що задовольняють здебільшого художні запити населення.

2.1. Ткацтво

Ткацтво — один з найдавніших і найважливіших елементів національної культури України.

сухозлітку.

(плоскінь)

(микання мичок)

кужіль (куделю).

Для перемотування ниток використовували мотовило — стрижень 1,5 м завдовжки з ріжками на одному кінці та перпендикулярно встановленим бруском — на другому. Одночасно з перемотуванням рахували: одне пасмо — 10 чисниць — 30 ниток (нитка — одиниця міри, що означає довжину нитки при обведенні її кругом мотовила).

Після просушування пряжу — так званий міток — знімали з мотовила і добре відзолювали у жлукті — видовбаній колоді без дна. За необхідності частину ниток фарбували рослинними, тваринними та мінеральними барвниками (див. далі).

Потім мітки перемотували на клубки за допомогою витушки. Намагалися не мотати вночі, бо біля хати буде мотатися нечистий.

Від снування основи, для чого слугували різні конструкції снівниць, залежала правильність розділення ниток на верхній та нижній ряди, тобто утворення зіву. Тому й забобонні уявлення, що стосуються цього виду робіт, досить розвинуті. Зокрема, закінчити роботу необхідно було до заходу сонця, щоб не залишати основу на снівниці на ніч. У західних регіонах не залишали основу невитканою після Благовіщення або Паски, оскільки це могло викликати посуху. Звідси й один із способів викликання дощу — обливання основи водою.

Реферат декоративно прикладне мистецтво близького сходу

... тощо). Він поширений у мистецтві Близького Сходу, а також мистецтві європейського раннього ... декоративна фактура поверхні — від техніки плетення (здебільшого зубчаста та кіскоподібна). Найдавніші пам'ятки українського плетіння ... зокрема у Корці, Городниці на Україні. Так, оригінальні середньовічні плетені вироби ... модерн. Дуже розширився асортимент плетених виробів: меблі, дорожні речі, кошики, знаряддя ...

На кінець XIX — початок XX ст. для ткання застосовували горизонтальний ткацький верстат. Аби нитки були міцними і не кошлатилися, навиту на нього основу підмазували шліхтою.

у двіремізки.

Із розвитком легкої промисловості необхідність у домашньому виготовленні тканин відпала. Але традиції народного художнього ткацтва й досьогодні не занедбані.

Веретено та механічна прядка

(візок, коловороток, німецька куделя)

(верекілниця й гадюка — однакові)

Ткацький верстат

(стативах)

2.2. Килимарство

пазирицький килим

Збереглися відомості про існування килимів в Ассирії і Вавилоні, в античних містах, у скіфських оселях Північного Причорномор’я, найбільш відомі килими Сходу – перські, туркменські, азербайджанські, таджицькі, вірменські. Пізніше килими набули поширення у європейських народів, зокрема у слов ’ ян.

Техніка виконання

1. Безворсові килими більш різноманітні за технікою виконання. виділяють чотири їх основні типи:

а) двобічні гладенькі, виконані так званою рахунковою технікою (вона дає можливість використання у килимах малюнків широкої кольорової гами і різноманітних мотивів);

б) двобічні гладенькі зі складним орнаментальним або сюжетно-тематичним малюнком;

в) однобічні килими-паласи;

г) складні за структурою однобічні килими-сумахи.

2. Ворсові килими бувають трьох типів:

а) звичайні ворсові (довжина ворсу 4 – 5 мм);

б) високо ворсові (довжина ворсу 10 – 12 мм);

в) махрові ( довжина ворсу 13 – 15 мм).

Килимова орнаментика

Традиційний килимовий малюнок поділяється на центральну частину і кайму (бордюр).

Найширша частина кайми називається основною каймою, а облямовуючі її смуги – під каймами. Є три основні схеми розміщення візерунків у центральній частині і на каймі килима:

— симетрична композиція;

— рапортна композиція (складається із повторюваних у певному ритмі узорів одного масштабу);

— композиція з вільним розміщенням узорів на площині;

— композиція без спільного орнаментального поля і кайми (так звані смугасті).

Українські килими (мал. 4)

Найбільш цікавим елементом українських килимів є орнаментика. Найдавніші килими, які збереглися до нашого часу, оздоблені рослинним орнаментом, проте перші українські килими мали геометричний малюнок. Це були прості, одноколірні смуги технічного походження. Згодом такі смуги розкладалися на окремі орнаментальні мотиви – трикутники, скісні й східчасті фігури, прямокутники і чотирикутники, розміщені у ритмічному порядку. Подальша розробка геометричної орнаментики призвела до появи великої кількості найрізноманітніших візерунків: клинців, стріл, зірок, мотивів у вигляді хреста. В результаті ускладнення геометричних узорів на українських килимах з ’ явилися медальйонні композиції, в основу яких було покладено один або кілька великих, здебільшого ромбовидних, мотивів. Такі килими набули особливого поширення на Поділлі, Волині і в західних областях України (мал. 5, 6).

Розвиток сучасного музичного мистецтва та основних його напрямків

... на особистість дитини; виявити основні закономірності впливу сучасного музичного мистецтва на особистість дитини; музика сучасний джаз рок Розділ 1. Музика як психо-фізіологічний чинник ... формування музичної культури учнів. Завдання дослідження: теоретичний аналіз проблематики розвитку сучасного музичного мистецтва; акцентувати увагу на основних напрямках музичного мистецва ; дослідити роль музики ...

Рослинний орнамент українських килимів – витвір народних майстрів пізнішого часу. Нерідко в основу рослинних мотивів покладено зображення деревця, стеблин і гілля. Вишуканим, багатобарвним рослинним орнаментом славляться килими Лівобережжя – Полтавщини, Чернігівщини і Середнього Подніпров ’ я – Київщини. Цікаві форми рослинної орнаментики бачимо в килимах Поділля, Буковини, Волині.

2.3. Вишивка

Вишивка — найпоширеніший вид народного декоративно-прикладного мистецтва, орнаментальне або сюжетне зображення на тканинах, шкірі, виконане різними ручними або машинними швами. Дивовижне багатство художньо-емоційних рішень української народної вишивки зумовлене різнотиповістю матеріалів, технік виконання орнаментів, композицій, колориту, які мають численні локальні особливості. Художнє обдарування українського народу, вершини його мистецького хисту в повну силу виявлені у вишитих творах. Немає меж розмаїттю їхніх художньо-виражальних засобів.

В розмаїтті українського декоративного мистецтва художнє вишивання посідає одне з провідних місць. Це — один з найулюбленіших і найрозповсюдженіших видів народної творчості (мал. 7).

Художня виразність і різноманітність вишивки залежать не тільки від створення досконалої орнаментальної композиції, тонкого відчуття кольорів, вмілого їх поєднання, а й значною мірою від правильного вибору техніки виконання. Ось чому у вишивці є та відшліфована сторіччями єдність орнаменту та засобів його творення (мал. 8).

На Україні кожна місцевість має свої улюблені техніки вишивання, їх традиційне кольорове рішення. Існує понад 100 технік — основних і допоміжних. Це рахункові й ажурні, різноманітні шви вільного малюнка (мал. 9).

Композиції вишивок різноманітні, їх розміщення будується за чітко продуманою схемою, що випливає з логіки конструкції крою, в основі якого лежать прямокутні форми. Це створює великі можливості для декоративного оформлення вишивкою (мал. 10).

З давніх-давен традиція вишивання жила серед народу, її коріння губиться ще у дохристиянських культурах. Про це свідчать археологічні знахідки, а також символічне значення вишитої тканини орнаментами. Наприклад, розміщення вишивки на рукавах жіночої сорочки пов’язане із вшануванням рук як знаряддя праці, побажання сили, вправності. З плином століть магічне значення вишитої тканини вивітрилося з народної пам’яті і у її використанні стали переважати естетичні та архітектонічні функції: розвішані над вікнами й дверима рушники фіксували конструктивні деталі житла, вишиті на комірі і рукавах орнаменти підкреслювали край сорочки. Час не владний над художним образом вишивки. І хоча кожне з поколінь вишивальниць вносить в орнаментику своє світосприйняття, але в численних повторах її мотивів збереглися елементи світоглядних уявлень людей, символіка пізніших землеробських культур Європи.

Методика вивчення художньої культури (народного живопису) рідного ...

... культурне надбання. Це дає можливість глибше вивчати художню культуру рідного краю як загалом,так і живопис окремо в контексті всієї ... світ. Серед народних ікон Полісся рисами бароковості і мистецтва Середньовіччя найбільш позначені ікони із зображенням Юрія Змієборця. ... Серед ікон, знайдених на території Полісся, є чимало таких, які несуть відбиток професіонального і народного іконопису різних шкіл ...

Найпростіші геометричні орнаменти розшифровуються: пряма горизонтальна лінія – земля, хвиляста – вода, змія; квадрат – засіяне поле. Зміст геометричних і рослинних орнаментів розкривається у термінології візерунків, часто пов’язаний з практичною діяльністю людей, тваринним і рослинним світом.

Багаті художні традиції вишивального мистецтва набули подальшого розвитку в художніх промислах, які виникли і сформувались у ХХ ст. Було створено низку кооперативних майстерень у відомих центрах мистецтва – на Полтавщині, Київщині, Поділлі. Демонстрацією багатства української народної вишивки стала перша виставка народного мистецтва 1936 року, на якій експонувалось близько 700 оригінальних, майстерно виконаних експонатів із різних областей України. У 40-і й наступні роки широкої популярності набув вишиваний портрет, що імітував живопис, сюжетні вишивки стають тематично багатшими. У галузі вишивального мистецтва на Україні працює багато талановитих умільців, серед них – заслужені майстри народної творчості України – П.Березівська, О.Василенко, О.Великодна, О.Гасюк, Г.Герасимович, Р.Горбач, К.Горобець, Я.Грицишин, О.Гуцул, І.Дерцені, П.Клим, Г.Козак, З.Краковецька, І.Куцик, Т.Левицька, Г.Леончук, З.Магеровська та ін.

2.4. В’язання

В’язання — популярний вид українського домашнього заняття, який полягає в виготовленні суцільного полотна або окремих виробів переплітанням нитки у вигляді петель.

В’язання — вид народного декоративного мистецтва, виготовлення в’язаного полотна й окремих виробів вигинанням безперервної, цілісної нитки у петлях, що по-різному переплітаються між собою (мал. 11) .

Технологічні особливості.

Народні майстри розробили численні варіанти технічного виконання плетених виробів. Ручне в’язання гачком (мал. 12) здійснюється такими найпоширенішими техніками, як ланцюжок, стовпчики, зубці. Ручне в’язання спицями (мал. 13) характеризується розмаїттям технічного виконання. Виділяються такі техніки, як панчішне в’язання, «в кіску», «в круги», «резинка» і т. ін.

Полотна і вироби, які виготовляють в’язанням на трикотажних машинах, називають трикотажем. Трикотажні машини бувають напівавтоматичні й автоматичні; для вив’язування полотна і готових виробів. Крім промислових трикотажних машин випускають ручні, вони широко використовуються в домашніх умовах.

Основні техніки машинного в’язання: поперечно-в’язальна і поздовжньо-в’язальна. При першій одна нитка послідовно вигинається в петлі одного ряду, котрий з’єднує поля з попереднім рядом, утворюючи полотно. Друга полягає у створенні петельного ряду системою паралельних ниток (основи); петлі однієї нитки розташовуються не в одному ряді, а переходять із ряду в ряд.

За кольором виділяються сирові, вибілені, строкатов’язані вироби. У трикотажному виробництві полотна часто піддають ворсуванню (начісне полотно), стрижуть (полотно типу велюр) тощо.

Народні майстри, художники-професіонали, трикотажники постійно вдосконалюють технічні засоби створення полотен, які характеризуються оригінальним орнаментально-композиційним, колористичним рішенням.

Типологія в’язаних виробів.

Гардинно-тюлеві вироби, рідше скатерті вив’язують переважно на підприємствах трикотажної промисловості. Асортимент ручних і машинних виробів постійно збільшується, оновлюється.

З 60-х років

2.5. Мереживо

Мереживо — один із популярних видів народного декоративного мистецтва; ажурні. Сітчасті, декоративні вироби з лляних, шовкових, бавовняних, металевих та інших ниток. Мереживо виготовляється для оздоблення одягу, прикрашення тканин інтер’єрного призначення (мал. 15-17) .

Мереживо — один із популярних видів народного декоративного мистецтва; ажурні, сітчасті, декоративні вироби з лляних, шовкових, бавовняних, металевих та інших ниток. Мереживо виготовляється для оздоблення одягу, прикрашення тканин інтер’ерного призначення.

За технікою виконання мереживо поділяється на ручне й машинне.

Ручне мереживо виконується за допомогою голки і гачка. Плетіння мережива на коклюшках на Україні майже не поширене (за винятком Закарпаття, та й то зрідка).

Популярне на Україні мереження за допомогою голки виконується на тканинах полотняного переплетення. Для мережки необхідно витягти певну кількість горизонтальних ниток, а вертикальні зібрати голкою в пучки і обметати нитками, окреслюючи певні орнаментальні мотиви: стовпчики, прутики, павучки, віконця тощо.

Залежно від техніки мережки поділяються на: одинарний прутик, подвійний прутик, схрещений прутик, черв’ячок, одинарний стовпчик, подвійний стовпчик, гречка, вівсяночка, лучка, одинарна, подвійна та багаторядова ляхівка з настилом, прутик з настилом, прутик через чисницю, через чисницю без прутика/ шабак, затяганка, безчисна квадратикова тощо. Ці мережки виконуються у стрічках висотою до 0,2 мм і в смугах до 60—70 см. Такими мережаними смугами оздоблювали кінці рушників на Сумщині, Дніпропетровщині, Полтавщині. У кожній області поширені ті чи інші види мережок. Наприклад, шабак часто використовувався для декорування одягу на Чернігівщині, Східному Поділлі, а мережка з настилом — на Сумщині й Полтавщині. Змережування, ажурне зшивання окремих деталей застосовується в тканинах одягового та інтер’єрного призначення. Найбільш популярним на Україні є змережування черв’ячком, городками, зубцями, плахтовим швом, прутиком та шабаком, павучками, чернігівське змережування, подільська розшивка тощо.

Мереживо гачком набуло розвитку на Україні з XIX ст. Виділяється мереживо з геометричними і рослинними мотивами.

Машинне мереживо за способом виготовлення поділяється на три групи: плетене (на машинах з жаккардовим апаратом); в’язане (на в’язально-мереживних машинах) і ткане (утворюється за рахунок ажурних переплетень).

Цікаві вироби машинного мережива випускає Коломийська гардинна фабрика.

Типологія виробів.

Мережані смуги — на рушниках — важливе художнє явище в українському народному мистецтві — розміщені вузькими стрічками або великими смугами (висота від 30 до 150 см).

Настилом на мережаних смугах часто вишивають орнаментальні мотиви: квіти, дерева життя.

Мереживо на скатертях роблять по середині вздовж швів або з двох чи чотирьох боків. Мотиви: ромби, квіти, зубці.

На сорочках переважають невеликі орнаментальні мережки при швах на уставках рукавів, а широкі смуги — на подолах, рідше — на пазусі.

Ажурні покривала виготовляли із заздалегідь виплетених квадратів або рельєфних розеток, які потім з’єднували.

З одного рогу наволочок часто вшивали мережані прошви. Складні орнаментальні візерунки вив’язували гачком переважно з рельєфно-виступаючими елементами.

Народні майстри і художники-професіонали цікаво використовують декоративні особливості мережива — ажурного, проглядово-ефектного в прикрашенні одягових та інтер’єрних тканин.

2.6. Художнє плетіння

Художнє плетіння — це вид декоративно-прикладного мистецтва, що означає процес виготовлення творів, виробів з природних рослинних матеріалів. Плетені вироби відомі з епохи, де їх виплітали як місткості для зберігання зерна.

Суцільне плетіння — це переплетення навхрест вертикальних каркасних плотів з горизонтальними стрічками. Візерунчасте плетіння відзначається привабливістю поверхні виробів. Ажурне плетіння оригінальне за структурою та фактурою поверхні.

Плетіння — кустарний промисел по виготовленню господарсько-побутових та художніх виробів з різноманітної еластичної сировини (мал. 18-20) . На Україні має багаті й давні традиції, особливо на Поліссі. Як сировину для плетіння використовували лозу, кору певних дерев, насамперед молодої липи (лико) та берези (береста, луб) , верболоз, хвойну та дубову скіпку, коріння ялини, сосни тощо. Із дранки — тонких фанероподібних дощечок, які відщеплювали від товстих колод, ретельно обстругували і розпарювали у печі, гнули короби для сівби — сіяники. З вужчих і тонших смужок дранки, дуба, лика плели різноманітні кошелі та кошики. Останні часто робили із лози з корою (так зване сіре плетіння ).

Способом плетіння виконували стіни клунь, хлівів та кошар, живоплоти тощо. З лози та інших матеріалів плели рибальське знаряддя.

(біле плетіння)

2.7. Художня обробка шкіри

Художня обробка шкіри — цей вид декоративно-прикладного мистецтва з специфічними прийомами формоутворення й оздобленням утворює чимало естетично-досконалих побутових речей: взуття, одягу і т.д. Основним матеріалом є натуральна шкіра, а з ХХ ст. – штучна (мал. 21).

чинбарство

Технологія обробки шкіри , а також асортимент знарядь, що застосовувалися при цьому, майже подібні в усіх східнослов’янських народів. Вичинка шкіри для одержання юхті, сап’яну та інших сортів починалася з розтягування й висушування сировини. Наступні операції полягали у розмочуванні шкір, вапнуванні їх у спеціальних ямах, чанах або коритах та зіскрібанні волосся, м’ясних і жирових залишків — міздрі. Останнє здійснювалося на спеціальному верстаті — кобилиці за допомогою вигнутого дворучного ножа — струга. Далі шкіру ретельно промивали у проточній воді, намазували хлібним розчином і дубили. Розчин для дублення готували із хлібного квасу і кори, найчастіше дуба. Залежно від сорту шкіри, який збиралися одержати, дублення розтягувалося від одного до п’яти місяців. Після дублення шкіру змащували жиром, висушували й розминали. За близькою технологією робили й сирицю.

Вичинка овчини мала ряд суттєвих особливостей, оскільки особливого значення надавалося якості хутра. Зберігали шкіри дуже ретельно, а міздрювали тупим ножем — скафою на спеціальному верстаті — п’ялі (кроснах) після розмочування у воді. Потім шкіру вимочували 8-12 днів у келеї — розчині житньої муки або висівок у підсоленій воді. Після підсушування її розтягували на п’ялі та розминали за допомогою спеціального дерев’яного знаряддя — ключа. Нарешті шкіру натирали крейдою, гіпсом чи алебастром і ще раз очищали від залишків жиру. Вичинену овчину або залишали білою, або фарбували найчастіше у світло-коричневий, оранжевий, світло-жовтий або темно-зелений колір.

Приблизно у такий же спосіб робили вичинку шкір диких звірів з метою одержання пушнини, яка йшла на шуби, підстьобку верхнього одягу, його оздоблення, головні убори тощо.

Специфічною була, однак, технологія одержання смушок для шапок і комірів. На Буковині, наприклад, вона полягала в тому, що ягнят, які щойно з’явилися на світ, обмотували рядниною, котру поливали час від часу молоком. Через тиждень ягнят різали й зняту з них шкіру вичиняли як звичайну овчину. Загалом обробка шкіри була складною, фізично важкою працею, тому нею займалися виключно чоловіки. Тільки у гуцулів це зрідка робили й жінки.

Шевське ремесло також належало до компетенції чоловіків. Воно здавна було поширене у містах України у вигляді цехового, а в селах — кустарного чи напівкустарного. Інструмент шевців складався з колодок, різноманітних шил, ножів, молотків, обценьків. Необхідними атрибутами були дратва, віск, смола, щетина, цвяхи та кілки, підкови, дошки для розкрою шкір тощо.

руського крою

У сільській місцевості велике поширення мали такі види кравецького ремесла, як кожухарство та шапкарство. Кожухи звичайно орнаментувалися кольоровими вовняними або гарусними нитками, а також торочкою, поворозками, випушкою з хутра диких звірів. Кравецький інструмент складався із ножів, аршинів, ножиць, різної величини голок тощо. Завжди під рукою були вощені конопляні та лляні нитки, наперстки, крейда. Спеціальні кравці — шапкарі шили різноманітні головні убори.

Українське кожухарство та шапкарство ще в кінці XIX — на початку XX ст. зберігали чимало специфічних рис, у той час як шевське ремесло уже у XVIII—XIX ст. багато в чому набуло загальноєвропейського характеру. Починаючи з XIX ст. у багатьох містах з’явилася значна кількість майстерень і фабрик, що спеціалізувалися на вичинці шкіри та одержанні різних її сортів — хрому, юхті тощо, і чимало традицій народного чинбарства, кушнірства та кожухарства почали поступово втрачатися.

2.8. Декоративний розпис

Український народний декоративний розпис пов’язаний з художнім оздобленням предметів побуту. Українці з давніх-давен прикрашали стіни хат та господарські будівлі, дерев’яний хатній інтер’єр, меблі, посуд, господарські речі. Найдавнішим і найпоширенішим видом народного малярства був настінний розпис хат, який відзначався великою різноманітністю мальованих орнаментальних мотивів у кожній зоні та області. Розписом покривалися стіни хат, призьба, фриз, що йшов угорі, стіни, наріжні пілястри, підвіконня, обрамлення вікон та дверей, самі двері, віконниці. А в інтер’єрі хати – піч, стеля, сволок, обрамлення вікон та дверей, образів тощо. У декоруванні фасадної стіни основним орнаментальним мотивом виступали «квіти у вазоні».

Важливе місце у художньому орнаменті житла в Україні посідали декоративні розписи на дереві, якими прикрашали меблі, господарчі речі, дерев’яний посуд, дитячі іграшки і особливо скрині. Народний декоративний розпис увійшов яскравою сторінкою в історію культури українського народу. До нього належать:

1. настінний розпис культових приміщень (церков), жител і надвірних господарських споруд;

2. різнобарвні малюнки на папері, відомі як кальовки;

3. станковий народний живопис і графіка;

4. оздоблення олійними фарбами дерев’яних виробів (скринь, мисників, вуликів, віялок, дерев’яного посуду, іграшок, музичних інструментів;

5. писанкарство;

6. розпис тканин;

7. малюнки на склі (поширені переважно в західних областях України).

Настінний розпис – це живописне зображення, виконане безпосередньо на стіні й повязане з архітектурою. Настінні розписи мають форми мозаїки, панно тощо. Розписи бувають тематичними й орнаментальними, виконуються технікою фрески, темпери, клеєного, силікатного та воскового живопису із застосуванням синтетичних матеріалів.

Мальовка – декоративний малюнок на тонкому папері, виконаний аніліновими фарбами – «манійками», що прийшов на зміну настінному розпису в оформленні інтер’єру хати. З кінця ХІХ століття були винайдені яскраві анілінові барвники, тому майстрині настінного розпису починають малювати не на стінах, а на паперових аркушах-мальовках відповідного розміру та формату. Паперові прикраси – квіти в овалі, вазони-букети. Прямокутні килимки наклеювали на стіни, дотримуючись традиційних правил оздоблення хатнього інтер’єру (на каміні та сволоку, над вікнами та підлогою).

З початку ХХ століття відомим центром виготовлення мальовок стає с. Петриківка Дніпропетровської області.

Петриківський декоративний розпис виник у селі Петриківка (нині Царичанського району Дніпропетровської області).

З часу свого заснування у 1772 році Петриківка була важливим адміністративним і торговельним центром Протовчанської паланки, де тричі на рік збирався ярмарок, на якому місцеві майстри продавали килими, вибій часті тканини, а також вироби з дерева, розмальовані самобутнім рослинним орнаментом. Після ліквідації Січі село стало казенною слободою, жителі якої не зазнавали постійного кріпацького гніту, що також сприяло розвитку народного мистецтва. Петриківські декоративні розписи розвивались у вигляді стінопису житлових приміщень та декору речей господарського і хатнього вжитку. В ХІХ столітті Петриківка вже була центром розповсюдження стінопису в Україні, орнаментика якого бере початок від стародавньої традиційної орнаментики, що широко застосовувалося у побуті запорізьких козаків для оздоблення їхнього житла, начиння та зброї. Характерним для мистецтва петриківського розпису є рослинний орнамент, що продовжує традиції орнаментики українського бароко. Він ґрунтується на уважному вивченні реальних форм місцевої флори та створенні на цій основі фантастичних, неіснуючих у природі форм квітів (мал. 24-27).

Широкого застосування у розписі набули мотиви садових і лугових квітів та ягід – калини, полуниці, винограду. Характерним для петриківського орнаменту є також зображення акантового листя (папороті), пуп ’ янків, перистого ажурного листя.

Роботи сучасних петриківських майстринь, виконані на папері темперою, експонувались на Першій виставці українського народного мистецтва в Києві та Москві (1936р.).

у 1936 – 1941 роках у Петриківці існувала школа декоративного народного малювання, в якій композицію петриківського орнаменту викладала відома майстриня петриківського розпису , майстер народної творчості України Т.Пата та її дочка В.Кучеренко. З 1958 року в Петриківці відкрито цех підлакового розпису, де виготовляють скриньки й декоративні тарілки із пресованої тирси, розписані олійними фарбами. З 1970 року в експериментальному цеху стали виробляти декоративні панно, відточені з дерева декоративні вази, тарілки, кухлі, цукерниці, яйця-мальовки. У наш час діє Центр народної творчості «Петриківка». Відомі майстри петриківського розпису – Т.Я.Пата, В.Ф.Панко, Т.Г.Куліш, М.К.Тимченко та ін.

Яворівський розпис на дереві – це український народний промисел, який виник у Х

У післявоєнний час у зв’язку зі зміною побуту мальовані скрині не знаходили застосування в домашньому інтер’єрі, все частіше майстри декоративного розпису почали створювати вироби сувенірного характеру.

Різновидом яворівського розпису на дереві в наш час є дитячі іграшки – коники, метелики, пташки, візочки, виготовлені з дерева із оригінальною конструкцією, механікою для кожної забавки (мал. 29,30).

Яворівські народні іграшки користувалися великою популярністю серед населення Прикарпаття. У ІІ половині ХХ ст. на зміну розпису традиційних побутових виробів на Яворівщині набуло масового поширення малювання сувенірних точених виробів (вазочки, грибки, яйця-мальованки) ацетоновими фарбами. Провідними майстрами Яворівського розпису на дереві в наш час є Ю.Момрик, Ю.Турко, М.Петрів, Ю.Ференц, П.Люта та інші.

2.9. Писанкарство

Одним із видів українського народного мистецтва виступають писанки, орнаментовані пташині яйця. Поширений здавна в Україні звичай розписувати пташині яйця пов’язаний із дохристиянським обрядом зустрічі весни. мотиви розпису завжди мали символічний зміст: у них поетизувалась краса буття, втілювалось сподівання на краще майбутнє. Упродовж століть мистецтво писанки набуло характеру народно-декоративного живопису (мал. 31, 32).

Багато народів світу шанували, возвеличували яйце з його власною атрибутикою. У багатьох стародавніх народів збереглися перекази, у яких яйце виступає джерелом життя, світла, навіть зародком усього Всесвіту. В античній Греції і Римі вважали, що Всесвіт виник із яйця казкового птаха Фенікса, який поклав його у святилище Геліоса (сонця).

Яйце для римлян мало магічну силу, тому вони використовували фарбовані яйця в різноманітних обрядах і забавах.

Досліджуючи матеріали археологічних експедицій щодо вивчення трипільської культури, вчені-археологи біля села Лука Врублівецька знайшли декілька керамічних яєць із так званими торохкальцями – маленькими камінчиками, що вільно торохкотіли всередині яйця. Їх використовували як засоби, що відлякують злих духів.

На території України писанкарство набуло найбільшого поширення за часів Київської Русі, в Х – ХІІІ століттях. Найдавнішу українську писанку знайдено археологами на Київщині, вона датується Х – ХІ століттями. Звичайне куряче яйце недовговічне, тому в Київській Русі майстри майоліки у великій кількості виготовляли керамічні розписані яйця. Найулюбленішим мотивом був мотив сосонки – яскраво-зеленої травички, що найперша прокидається після зими, повідомляючи про прихід весни. Улюбленими кольорами майстрів були жовтий та світло-зелений на темному, здебільшого коричневому або чорному, тлі. За період з ХІІІ до другої половини ХІХ століття у писанкарстві майже не виникає нових елементів.

У 20 – 30-х роках ХХ століття писанки були зараховані до шкідливих культових атрибутів, а ті, хто їх виготовляв, заслуговували зневаги. виготовлення писанок припинилося в усіх областях Радянської України, за винятком віддалених карпатських сел.

У 60-х роках ХХ століття писанкарство відновилось як мистецтво. Навесні, перед великими святами, у Вижниці, Косові, Кломиї народні майстри продавали писанки на ярмарках, сприяючи цим стихійному виникненню писанкарського промислу. У 70-х роках писанки вже експонувалися на виставках. З ’ явилися приватні колекції писанок. У 80-х роках до писанкарства звертаються професійні художники, у містах виникають музеї писанок (м. Коломия).

Великі експозиції писанок має Львівський музей етнографії та художніх промислів – понад 11000 екземплярів із 20 областей України. Українські писанки можна побачити за межами України: в Лондонському королівському музеї, у Санкт-Петербурзі в колишньому музеї етнографії народів СРСР, в музеях Праги і Кракова.

У народі кажуть, що писанка – це енциклопедія українського народного орнаменту. Серед писанок, прикрашених рослинним орнаментом, спостерігається велика різноманітність мотивів: гілочки, квіти, вазонки, гірлянди, листки. Геометричний орнамент писанки має невелику кількість лінійних і фігурних елементів – різноманітність мотивів творить тут відповідний уклад малюнка. Писанки з тваринними мотивами зустрічаються рідше.

Матеріалом для писанки є пташине яйце. За технікою виконання сучасній писанці передувала крашанка – яйце, пофарбоване в один колір рослинними фарбами. Пізніше з ’ явилася крапанка, яка побутує й досі.

Найпоширеніші способи виготовлення писанки (мал.33):

— фарбування яйця в один колір (червоний, синій, зелений, жовтий), характерне для всієї України – крашанки, галки, галунки, сливки;

— нанесення малюнка на пофарбоване в один колір тло яйця гострим предметом – дряпанки або скробанки;

— розпис яйця пензликом олійними фарбами – кальовки;

— накрапування на пофарбоване яйце воску з наступним занурюванням його в фарби, від світлої до темної – крапанки;

Із кінця ХІХ ст. поряд із писанками створюються дряпанки і мальованки.

Дряпанка – це крашанка, на якій орнамент видряпаний голкою або металевим стержнем.

Мальованка – це яйце, розписане фарбами за допомогою пензля.

Білі писанки (галунки), що належать до вишуканих мистецьких творів, трапляються здебільшого на Київщині та Чернігівщині.

Після нанесення кольорового орнаменту решту яйця знебарвлюють міцним капустяним квасом або галуном, і тоді на сніжно-білому тлі розквітають неперевершеної краси та яскравості малюнки.

У наш час мистецтво писанок чарує око розмаїттям орнаментальних мотивів і буянням насичених фарб. У художньому відношенні писанки міцно пов’язані з іншими видами народного мистецтва певної місцевості, у них простежуються давні традиції та форми українського народного орнаменту. Писанки – це витвір руки і душі (мал. 35).

Коломия – це національний центр писанкарства (мал. 34).

2.10. Витинанка

Українські народні паперові витинанки як прикраси сільських хат з’являються в середині ХІХ ст. Орнамент традицій них витинанок — це геометричний і рослинний, трапляються також антропоморфний та зооморфічні фігурки (мал. 36-41) .

Ажурні візерунки зі шкіри і тканини як прикраси одягу побутували в минулому на всій території України. Вони набули масового поширення у гуцулів і лемків. На плечах і передніх полах гуцульських кожухів та кептарів з сап’янових витинанок укладали візерунки різних форм. Лаконічно витятими аплікаціями із сап’яну і тканини прикрашали святковий одяг у центральних та східних областях України.

Порівняльний аналіз шкіряних і паперових витинанок дав змогу виявити аналогії у техніці виконання і в орнаментальному ладі традиційних мотивів. Мабуть, шкіряні витинанки були своєрідними попередниками паперових ажурних прикрас як з технічного боку, так і в художньо-образному плані.

Перші паперові прикраси, які можна вважати своєрідними аналогами традиційних витинанок на Україні, виникли у Китаї у зв’язку з винаходом і розповсюдженням там паперу. Письмові джерела Танського і Сунського періодів (VII—XII ст.) розповідають про цей вид народної творчості і його майстрів. Напередодні свята весни жінки наклеювали на вікна своїх будинків графічно чіткі паперові «чуанхуан» (віконні візерунки), які виготовляли заздалегідь, узимку. Це були переважно одноколірні зображення божеств, духів, героїв народних легенд, драконів, феніксів, квітів, винограду, метеликів, риб і под. їх витинали ножицями і маленькими ножиками. Завдяки високим художнім якостям, вражаючій філігранності та простоті виготовлення «чуанхуан» стали відомі сусіднім народам. Крім чисто декоративних функцій такі прикраси служили майстрам трафаретами для нанесення відбитків на дерев’яні вироби і тканини.

Виникнення і розповсюдження народних витинанок пов’язані переважно з появою на селі паперу та з переходом від курної хати до «чистої». Внутрішнє приміщення хат стало світлішим і чистішим, з’явилася світлиця. Зростали естетичні потреби, і хати почали мазати, білити, а згодом — оздоблювати мальованим та паперовим декором.

Початкові відомості про паперовий декор в українських сільських хатах дійшли з першої половини XIX ст. Г. Квітка-Основ’яненко в повісті «Щира любов» описав хатні прикраси на Харківщині: «Усі позаквітчувані були всякими квітами: коли улітку — то справжніми, на зиму — то робленими з шпалерів; а перед образами висіли на шовковинках голуби, зроблені теж з шпалерів». Ще одна згадка про «голубів» є в повісті «От тобі і скарб»: «Мати заставила дівчат-дочок (…) голубів, що наробили за піст з шпалерів, попричіпляти до стелі». З наведеного складно докладно уявити характер паперових прикрас. З інших джерел відомо, що хвіст і крила «голубів» виготовляли з різнокольорового паперу, складеного гармошкою; голівки і грудки могли бути вирізані з дерева, виліплені з тіста, зроблені з випорожненої писанки.

Термін «витинанка» вперше з’явився в літературі 1913 р. Але відсутність терміна аж ніяк не може заперечити існування давніх витинанок, побутували інші назви. На основі архівних матеріалів можна відтворити еволюцію хатніх прикрас, що сформувались у завершену декоративну систему. Першими хатніми оздобами були зв’язані навхрест пучки зілля, які розвішували на стінах. Якщо у світлиці були ікони, то їх у літній час квітчали пахучими травами й польовими квітами, які засихали і залишалися до наступної весни. Незабаром поряд з іконами з’явилися лубочні картинки і паперові прикраси.

Народні паперові прикраси успадкували техніку виготовлення шкіряних ажурних візерунків, орнаменти яких створювали за допомогою гострого інструмента (ножа або ножиць) на основі дзеркальної симетрії. Залежно від товщини матеріалу заготовку складали вдвоє, рідше вчетверо. На спільність і спадкоємність технічних засобів вказують багато споріднених орнаментальних мотивів.

У виникненні й розвитку паперових витинанок певну роль відіграли настінні розписи. На Поділлі паперовий декор співіснував з мальованим, інколи доповнюючи його. Часом паперові прикраси повністю витісняли розписи, переймаючи на себе основну функцію декорування інтер’єру. В папері втілювалися мотиви орнаменту, способи розташування прикрас на площині, властиві стінним розписам. Дослідники відзначали, що селяни надавали перевагу витинанкам перед розписами, оскільки виготовляти їх легше і швидше, можна міняти окремі елементи композиції, простіше замінити при наступній побілці хати. Витинанки виготовляли навесні, перед святами, коли селяни за звичаєм білили й оздоблювали житло. Подекуди й перед новим роком старі витинанки знімали, а їх місце займали нові. Тому ажурні прикраси «жили» переважно один рік. І лише в рідкісних випадках вони могли упродовж кількох років займати свої місця. Траплялося й таке, що відбувши рік у великій світлиці, витинанки мандрували до хатини.

Найдавніші українські витинанки, що дійшли до нашого часу, походять з Прикарпаття і Західного Поділля. Важливу роль в їх збереженні відіграли господарсько-етнографічні виставки, дуже популярні наприкінці XIX—на початку XX ст. На таких виставках експонувалися різноманітні твори народних майстрів з різьбарства, гончарства, ткацтва, вишивання тощо. Зокрема, львівська газета «Діло» писала про експонати виставки в Тернополі (1887 р.): «Цікавий і, наскільки знаємо, досі ніким не замічений причинок до народної орнаментики подав Софрон Левицький, зібравши на одинадцяти великих картонах оздоби, які селяни Стриганець і Довгого в повіті Товмачському вирізають з різнобарвного паперу і наліплюють на стінах». С. Левицький намагався упорядкувати свою збірку. В кінці автор статті відмітив багатство мотивів «сеї нашої початкової форми тапетів» і вказав на необхідність збирати й досліджувати їх.

Перша поява народних витинанок на етнографічних виставках у Тернополі (1887 р.), Львові (1894 р.) та Кракові (1902 р.) викликала жвавий відгук у періодичній пресі. Високу мистецьку оцінку виду народного мистецтва дав І. Франко у статті-огляді Крайової виставки у Львові. Він підкреслив майстерність цих витворів, зацікавився технікою виготовлення та географією поширення, закликав українських етнографів і мистецтвознавців звернути увагу на цей вид народних промислів і опублікувати альбом кращих зразків.

Кінець XIX—початок XX ст. позначені великим піднесенням промислу українських витинанок. Важко було знайти сільське житло Поділля, Подніпров’я, Слобожанщини без настінних розписів або паперових прикрас. Поширення витинанок майже в усіх етнографічних регіонах України засвідчують численні колекції в музеях республіки, а також Санкт-Петербурга, Кракова. Витинанками зацікавилися етнографи, мистецтвознавці та художники. У Росії їх збирав художник М. Харламов, у Польщі — Л. Стройновський і Б. Малевський, на Україні — Ю. Диніковський, С. Левицький, О. Нижанківський, В. Шухевич та ін. Велике наукове значення має колекція львівського вчителя й етнографа Б. Заклинського. Твори, зібрані ним на Прикарпатті у 1904—1905 рр., підписні, визначена й місцевість, з яких вони походили. Якщо витинанки кінця XIX ст. були переважно анонімними, то у цій збірці ми вперше зустрічаємося з іменами майстрів: Д. Припхай, С. Семків із с. Пасічне, Ф. Іванів з с. Угринів, А. Маланин з с. Нижів (тепер Івано-Франківська область) та ін.

На початку, 10-х років «витинанки до окраси хат» введені до постійної експозиції Національного музею у Львові. Музейні збірки формувалися переважно шляхом пожертв колекціонерів та окремих громадян.

Давніх витинанок з Поділля і Подніпров’я до нашого часу дійшло небагато. Це переважно твори, зібрані К. Широцьким, С. Удзелею та ін. У 1909 р. за завданням етнографічного відділу Російського музею в Петербурзі К. Широцький зібрав по селах Подільської губернії різноманітні паперові прикраси — «павуки» і «голуби». Кілька творів цієї колекції він вперше описав і опублікував у своїй монографії. Водночас у Західному Поділлі велику колекцію ажурних паперових прикрас зібрав С. Удзеля (тепер зберігається в Краківському музеї етнографії).

Таким чином, огляд колекцій витинанок кінця XIX—початку XX ст. свідчить, що хатні ажурні прикраси з паперу охоплювали значну етнографічну територію України. Витинанки не дістали розповсюдження лише в тих регіонах, де у середині і протягом другої половини минулого століття зберігалися курні й напівкурні хати. Найбільшої популярності у сільському інтер’єрі витинанки набули на Поділлі (Вінницька, північна частина Одеської, південна частина Хмельницької і Тернопільської областей), на Подніпров’ї (Київська, Черкаська, Кіровоградська, Дніпропетровська, Запорізька області), Слобожанщині (Харківська і північ Ворошиловградської області), Прикарпатті (Івано-Франківська і південна частина Львівської областей), південь Чернігівського Полісся, а також на Буковині.

Незабаром художнє витинання з паперу проклало собі дорогу у загальноосвітні школи Східної Галичини. У Кременецькому музеї зберігається колекція витинанок з місцевої гімназії, за якою можна простежити методи навчання й локальні особливості орнаменту.

У 20-х роках нашого століття ажурні візерунки виготовляли не тільки в початкових і середніх школах, а й у різноманітних творчих гуртках для дівчат і жінок. Під впливом міської культури виник особливий вид витинанок — своєрідне наслідування технік виготовлення декоративних тканин з мереживом, вишивкою тощо.

Таким чином, на початку XX ст. українські народні витинанки завершили етап свого розвитку у тісному зв’язку з іншими видами народного мистецтва, суспільними та художніми явищами.

Ретроспективна виставка «Українські витинанки» 1981 р. у Львові вперше дала змогу широко оглянути, проаналізувати й оцінити твори цього виду народного мистецтва. У залах Музею етнографії та художнього промислу АН України експонувалися понад 800 кращих творів з кількох музейних і приватних збірок. Експозиція розпочиналася давніми витинанками кінця XIX ст. і закінчувалася творами сучасних народних майстрів, самодіяльних та професійних художників з усієї України.

Українські народні витинанки — яскравий, своєрідний вид народної декоративної творчості, що має глибокі й багаті традиції, їм притаманні силуетне узагальнене зображення, чіткий візерунок, дзеркальна симетрія, лаконізм форми, обмеженість деталей, спокійний, рухомий ритм, відсутність натуралізму, логічна відповідність між формою, матеріалом і технікою виготовлення.

2.11. Гончарство

Гончарство — обробка глини та виготовлення різноманітного кухонного посуду, а також цегли, кахлів та іншої кераміки (мал. 42, 43) . Гончарні вироби на території України, що належали до трипільської культури, вже визначалися вишуканістю форм, цікавою озлобленістю. На ручному гончарному крузі, що з’явився тут у II ст. н.е., з використанням спеціальної обпалювальної печі — горна — виготовлялася основна маса керамічного посуду в Київській Русі, де гончарне ремесло досягло високого рівня. У XIV—XV ст. на Україні почали застосовувати досконаліший та продуктивніший ножний круг.

(горшки, миски

Процесу виготовлення керамічних виробів передувала заготівля глини, яку копали у місцях її залягання — глинищах. Привезену глину гончарі зсипали звичайно або на подвір’ї у спеціально відгороджене місце, або у кутку хати і залишали на певний час «дозрівати», перемішуючи час від часу лопатою та поливаючи водою. Потім глину збивали спеціальним молотом (довбнею або веслом), стругали стругом або дротом, щоб зробити її мілкою й вилучити домішки. Для одержання матеріалу необхідного кольору, вогнетривкості тощо майстри змішували різні сорти глин. Через один-два дні глину місили руками або ногами і формували у балабухи, кожен з яких був розрахований на виготовлення окремої посудини.

Після виготовлення виробу його ставили на спеціально влаштовані у хаті попід стелею дошки для підсихання. Потім його розписували та наносили емаль — поливу. Після цього посуд для міцності обпалювали у горні.

Реалізація гончарних виробів здійснювалася звичайно самими майстрами, які роз’їжджали по селах і вигуками «По горшки!» запрошували селян до торгівлі. Вартість тієї чи іншої посудини найчастіше визначалася кілі кістю зерна, яку вона могла вмістити. Гончарі вивозили свій товар і на ярмарки та базари: розташовані у гончарному ряді просто на землі різноманітні керамічні вироби — одна з характерних рис українських ярмарків.

Насьогодні гончарство, як і інші кустарні промисли, суттєво занепало, більшість його центрів припинили своє існування. Керамічні підприємства у Косові, Опішні та деякі інші здебільшого спеціалізуються на виготовленні декоративного посуду і скульптури.

Гончарний круг

2.12. Ковальство

(золотарство)

У XVIII—XIX ст. майже в кожному селі були розташовані, як правило на околиці, кузні — звичайно зрубні, вкриті гонтом або дошками будівлі, у яких були горно (див. вище), закріплене на вертикальній колоді кувадло, точило, корито з водою для гартування та охолодження виробів, стояк для підковки чобіт. Біля кузні влаштовувалось пристосування для шинування коліс, а також інколи стовп для прив’язування коней, коли їх підковували. Традиційний інструмент коваля складався з великих молотів та малих молотків, обценьків, рубил, пробійників та ін. Наприкінці XIX ст. з’явилися гайкові ключі, ключі для нарізання різьби, пили-ножівки, розточки, лещата, ножиці для металу тощо.

Процес кування відбувався так: коваль розігрівав до червоного кольору шматок металу в горні, де горіло деревне вугілля (горіння підсилювалося роздмухуванням полум’я за допомогою міхів), далі брав кліщами залізо, клав його на кувадло та бив по ньому молотом, падаючи предметові потрібної форми. Часто ковалеві допомагав помічник — звичайно підліток, що виконував обов’язки молотобійця. Викувавши річ, її кидали у корито з водою для загартування.

бляхарство

Селяни з великою пошаною і водночас із певною упередженістю ставилися до ковалів як до чарівників-добродіїв, що володіють складним і таємничим мистецтвом перетворення металу на ті чи інші речі. В них бачили захисників від нечистої сили, «ковалів людської долі». Кузня на селі звичайно була місцем зібрання чоловіків, своєрідним клубом.

2.13. Народна іграшка

Художня самобутність української народної іграшки закладена її багатовіковою історією, традиційністю, відчутним відгоміном язичницької давнини (мал. 50-54).

На території України найдавніші прототипи іграшки виявлені на пізньопалеолітич-ній стоянці в с. Мезин Корейського району Чернігівської області. Це узагальнені жіночі постаті (за іншою версією — фігурки пташок), а також маленькі анімалістичні фігурки вовка або собаки, виготовлені близько 25 тис. років тому з мамонтового бивня. Перші були оздоблені рятованим геометричним орнаментом (складні меандрові завитки, скісні, зигзагоподібні лінії тощо).

Усі ці зооморфні фігурки, мабуть, мали обрядове, тотемічне значення, а тому їх загалом можна віднести до культової пластики малих форм і лише опосередковано пов’язувати з іграшкою, точніше з її прадавніми витоками.

В епоху неоліту (

Особливий інтерес становлять керамічні яйцеподібні тарахкальця, моделі житла трипільців із деталями інтер’єру, розписом, оскільки серед іграшок наступних епох принцип «моделювання» — виготовлення мініатюрного посуду, військового обладунку, знарядь праці і под.— один із важливих напрямів творчості.

Про іграшки стародавніх слов’ян важко щось стверджувати через відсутність необхідних відомостей. Найдавніші дитячі іграшки Київської Русі — вирізані з дерева коники, пташки (качечки),— виявлені при розкопках у Києві і датовані приблизно X—початком XII ст. Крім зображальних іграшок побутували і незображальні, так звані технічні іграшки — мечі, луки, кульки, дзиґи, тріскачки і под.

Керамічна дрібна пластика переважно зображала священних тварин, птахів, фантастичних істот, жіночі постаті Матері-землі, вершників, півфігурки воїнів тощо, їх віковічні форми, «концептуальні мотиви», мандрівні сюжети слов’янського і не слов’янського походження свідчать про зв’язок з язичницьким культом, народною міфологією. Після прийняття християнства в Київській Русі реакція проти поганства була відчутною. Швидко розібрали поганські капища, але повільно «виживалися» поганські звичаї із пам’яті народу. Люди ще довго носили прикраси-обереги із прадавніми символами, а в житлах приховували сакральні фігурки, яким надавали значення оберегів. Очевидно, із плином часу магічна функція іграшки послабилася, забулася і трансформувалася в ігрову та декоративну. Одними іграшками забавлялися діти, інші стояли на полиці або підвішувалися до сволока, як улюблена прикраса житла.

Від українських іграшок XIV—XVIII ст. майже нічого не збереглося. До нас дійшли переважно керамічні і дерев’яні зразки, датовані XIX ст. Найпоширеніші стереотипи, виявлені в музейних колекціях (лялька, кінь, вершник, птах і под.), дають змогу стверджувати стійкість і безпосередність традиції дрібної пластики, починаючи з епохи Київської Русі. На нашу думку, виготовлення забавок не припинялося ні в XIV, ні в XVI ст. Інша справа, що їх масове виробництво на продаж, мабуть, розпочалося лише у другій половині XVIII ст. внаслідок розвитку на Україні ярмаркової торгівлі.

На середину XIX ст. припадав найвищий розквіт кустарного іграшкового промислу. Саме в цей період на Україні історично сформувалися три найбільші регіони виготовлення забавок: Подніпров’я, Поділля і Прикарпаття, а в їхніх межах визначилися провідні осередки. Протягом тривалого часу тут виробилися і закріпилися локальні стильові особливості, характерні лише для іграшок відповідного центру.

Народна керамічна, дерев’яна і плетена іграшка переважно була побічним промислом щодо основного виробництва — гончарства, художнього деревообробництва чи плетіння виробів, а тому «чистих» іграшкоробних осередків дуже мало. У селах Придніпров’я, де виготовляли з дерева на продаж різноманітні побутові речі, оздоблені різьбленням, водночас виготовляли і їхні маленькі моделі, що відрізнялися від справжніх хіба що зменшеним масштабом. У с. Мокіевка теперішньої Полтавської області у XIX ст. виточували і витісували іграшкові тачівки, товкачики, рублі, оздоблені різьбленням (Музей антропології та етнографії АН Росії).

Серед іграшок Подніпров’я кінця XIX ст. трапляються оригінальні дерев’яні кухлики для зачерпування рідини; загальним обрисом вони нагадують качечку (с. Морквина Кіровоградської області).

Дерев’яні ляльки узагальненої форми, видовженої, стрункої статури характерні для с. Боровиця Черкаської області (кінець XIX ст.).

Окрему групу утворюють дотепні механічні забавки з відповідно рухомими елементами — вирізані фігурки попарно з’єднаних планками ведмедів, ковалів, трачів, теслярів, що працюють внаслідок руху планок.

На Полтавщині дерев’яні ляльки у вигляді воїна прилаштовували на хату або господарську будівлю. Замість рук до плечей кріпили палички із загостреною платівкою. Вона швидко оберталася від вітру, створюючи враження, що воїн вертить шаблею. До цього ж типу іграшок можна віднести дзиґи і вітряки. Так, дерев’яний вітряк із с. Згурівка Київської області (1894 р.) конструктивно нагадує вітряний млин. З цього ж осередку походять цікаві головоломки для дітей — так звані велика і мала мороки.

ВИСНОВКИ

Роль декоративно-прикладного мистецтва в житті людини

Декоративно-прикладне мистецтво має своє особливе художнє значення і свою декоративну образність та безпосередній зв’язок з побутовими потребами людей. Людина упродовж життя займається різноманітними справами: домашнім побутом, широким колом суспільних, трудових, культових функцій, спортивних, мистецьких занять та безліч інших. Тому існує велика кількість різних побутових предметів, речей, що допомагають виконувати людині свої справи. Багато з них мають відношення до декоративно-ужиткового мистецтва. Виготовляють їх із найрізноманітніших матеріалів (традиційно з дерева, глини, тканин, скла, металу), тому класифікують твори декоративно-прикладного мистецтва в основному за матеріалом і технологією виготовлення:

— художні тканини (килими, вибійка, батик, художнє в’язання, мереживо);

— художня кераміка (майоліка, фаянс, фарфор, кам

— художнє скло;

— меблі;

— одяг;

— ювелірні вироби;

— художній метал;

— художня обробка дерева (різьбярство, столярство, бондарство);

— художня обробка шкіри;

— народне малювання;

— народна іграшка та інші.

З давніх-давен людина у створених виробах задовольняє не тільки свої щоденні утилітарні потреби, але одночасно й свої естетичні потреби, намагаючись прикрасити предмет, яким вона користується. Поява орнаментованих предметів у первісному мистецтві була пов’язана з трудовою діяльністю та обрядом. Як вид художньої творчості декоративно-ужиткове мистецтво остаточно складається під час виділення ремесла у самостійну галузь виробництва. До промислового перевороту всі вироби виготовлялися вручну майстром та його підмайстрами – ковалями, гончарями, швачками…

Художньо-побутові вироби, які виготовляють вручну, в наш час набули значного розвитку в усіх областях України. Кожен вид декоративно-прикладного мистецтва тісно пов’язаний з історією, національними традиціями регіонів і свідчить про мистецьку обдарованість народних майстрів. Назвемо основні художні осередки:

1. Опішня (Полтавська область) – художня кераміка;

2. Решетилівка (Полтавська область ) – килимарство;

3. Дігтярі (Чернігівська область) – килимарство, рушники, плахтові тканини;

4. Петриківка (Дніпропетровська область) – петриківський розпис;

5. Кролевець (Сумська область) – кролевецькі рушники;

6. Бубнівка (Вінницька область) – центр традиційного гончарства;

7. Клембівка (Вінницька область) – художня вишивка;

8. Косів (Івано-Франківська область) – килими, художні вироби з дерева, кераміка, шкіра;

9. Вижниця (Чернівецька область) – вироби з дерева, оздоблені різьбленням та випалюванням.

Найвищим званням – «Народний художник України» — відзначені народні умільці:

— К.В.Білокур (народне малювання);

— Д.Ф.Головко (художня кераміка);

— Л.Є.Гоголь (художник килимів і гобеленів);

— І.В.Зарицький (художнє скло);

— І.С.Литовченко (художнє ткацтво, монументальне мистецтво);

— М.О.Приймаченко (майстер народного розпису);

— О.Ф.Наєнко (монументальне мистецтво, працював в техніці інкрустації соломкою);

— Л.С.Товстуха (художник килимів);

— М.К.Тимченко (Майстер народного розпису).

Роль народного декоративно-прикладного мистецтва в естетичному розвитку учнів дуже велика:

1) розвиток творчих здібностей дитини ;

Наприклад, розфарбовуючи малюнок, дитина починає більше відчувати колір (вона помічає найважливіший колір,який характеризує той чи інший малюнок; чи гармонують кольори між собою); вчиться правильно розміщувати зображення на площині.

2) розвиток технічних навичок ;

ї діяльності

3) виховання інтересу до зображувальної діяльності.

Якщо вчитель зможе правильно організувати роботу на уроках — дитина дійсно зацікавиться не тільки певним видом діяльності, а й мистецтвом взагалі.Бо народне декоративно-прикладне мистецтво — найцікавіше та найближче до дитини. Тому в дитини виникає інтерес, заохоченість та бажання працювати. І якщо вчитель дійсно зміг зацікавити дітей цим видом мистецтва, то він може вважати, що майже зацікавив дітей мистецтвом взагалі.

ЛІТЕРАТУРА

1. Гургула І.В. Народні тканини /Нариси з історії українського декоративно-прикладного мистецтва/ — Л., 1969.

2. Гургула І.В. Народне мистецтво західних областей України. — К., 1966.

3. Державний стандарт базової і повної загальної середньої освіти.

4. Естетичне виховання школярів: методичні рекомендації, розробки уроків з предметів естетичног циклу, сценарії позакласних заходів. – Х., 2009.

5. Закон України «Про освіту».

6. Запаско Я. Українське народне килимарство. – К., 1973.

7. Історія української культури /За ред. І. Крип ’ якевича/ — К., 1994.

8. Концепція виховання дітей та молоді у національній системі освіти.

9. Кравчук Л.Т. Вишивка /Нариси з історії українського декоративно-прикладного мистецтва/ — Л., 1969.

10. Кулик О. Українське народне художнє вишивання. К., 1968.

11. Масол Л.М., Гайдамака О.В. Художня культура /тематичні розробки уроків, 9 клас/ — Х., 2009.

12. Матейко К. Народна кераміка Львівщини /Матеріали з етнографії та мистецтвознавства/ — К., 1961.

13. Національна доктрина розвитку освіти.

14. Програма для загальноосвітніх навчальних закладів «Образотворче мистецтво» (5-7 класи).

15. Програма для загальноосвітніх навчальних закладів «Художня культура» (9-11 класи).

16. Селівачов М.Р. Українське народне мистецтво лозоплетіння . /Народна творчість та етнографія. 1987, №3.

17. Тищенко О.Р. Декоративно-прикладне мистецтво східних слов ’ ян і давньоруської народності. – К., 1985.

18. Українська минувшина /Ілюстрований етнографічний довідник. – К., 2001.

19. Чугай Р.В. Художнє плетіння з лози, рогози та соломи. /Народне декоративне мистецтво Яворівщини/ — К., 1979.

20. Шпікалова Т.Л. Народне мистецтво на уроках декоративного малювання. – К., 1979.

ДОДАТКИ