Український музично-пісенний фольклор та народна обрядова традиція в
українознавстві
Фольклор – одна з найтриваліших і всеохоплюючих систем духовного життя
народу, тісно пов’язана з народним побутом та літературою, розвивається
за всіх суспільних формацій, в усі історичні епохи. На початковому
етапі, який обіймає не одне тисячоліття, фольклор не мислився як художня
творчість, а мав яскраво виявлений утилітарно-практичний характер. Його
розвиток був невіддільний від розвитку мови, побуту і базувався на
міфологічному сприйнятті навколишнього світу. Найдавніший фольклор, так
званий язичницький, виражаючи форми буття, поєднує вірування і уявлення,
базується на етичній основі. Давній фольклор переслідувався віками,
однак був найповнішим виразом буття, свідомості, ідеалів, мрій, історії,
долі й ментальності народу. Для наших предків усе в природі було
впорядковане вищими силами. У цьому ряду було і сонце, і місяць та
зірки, і земля, що трималася на трьох китах, і дощ, блискавка, град,
мороз, усі живі істоти, серед яких людина сприймала себе як рівна серед
рівних. Найдавніша форма фольклору – молитви (заклинання), колядки,
щедрівки, веснянки (особлива потужна форма світобачення), троїцькі,
купальські, жнивні пісні, обрядова і календарна поезія, замовляння і
приказки, казки, міфи, легенди.
Кожне явище, що відбувається в нашому стрімкому і швидкоплинному житті,
є продуктом просторово-часового оточення. Ще в ХVII ст. французький
орієнталіст Жак Шарден, описуючи свої враження від ознайомлення з
невідомими землями та їх мешканцями, висловив думку, що клімат країни,
де проживає народ, визначає його обряди, звичаї і творчість на
генетичному рівні, а органічним відбитком духу народу в різні історичні
моменти, на думку Й. Г. Гердера, перш за все, є народнопоетична
творчість, і саме вона найточніше виражає характер народу і є найвищим
його проявом.
Розвиток культури на початковому етапі невіддільний від природи,
„відтворює її просторові межі, часову динаміку, циклічність. Індивід у
цій ситуації включений у загальний процес природної взаємодії, етика
його поведінки повністю підпорядкована інтересам общини, традиціям,
освяченим її буттям”[1].
Народний дух у певному середовищі і часі
Творчість Івана Франка
... величезної спадщини Івана Франка найбільшою цінністю є його художня творчість, яка в яскравих, барвистих картинах відбила ідеї, прагнення і почуття цілого покоління українського народу. Літературна діяльність Франка почалась на ...
включає в себе віковий досвід попередніх поколінь, фольклор і історія
будь-якого народу перебувають у тісному взаємозв’язку. Дуже часто
народнопоетичний твір може бути єдиним історичним джерелом, яке
характеризує епоху, події та постаті (історичні пісні, думи, балади
тощо).
Усім відомо, що народна творчість значно старіша книжних творів,
а висловлені в ній спостереження, думки, сентенції відвертіші і тому
безпосередніші. Прикладом розквіту приміром грецького письменства
античної доби може бути його зв’язок з народною поезією („Іліада”
Гомера).
Українське ж письменство від самого свого зародження також було
тісно зв’язане з усною народною творчістю. Наші літописи рясніють
народними легендами, які використані у „Повісті временних літ”, де
подаються перекази про заснування Києва, „Галицько-Волинський літопис”
аснування Києва, „Галицько-Волинський літопис”
теж має особливо велику літературно-художню вартість. Там, зокрема,
вміщено переказ про євшан-зілля, яке, за повір’ям, будить приспану любов
до рідної землі. Талановитий автор українського епосу „Слово о полку
Ігоревім”, подібно до співців пізніших дум, свідомо звертався до
народної поезії, використовуючи порівняння, паралелізми, епітети в
народному стилі, хоча, будучи провідником нової для України релігії,
виступав проти всього, що виходило за рамки церковних приписів
(„ігранія, плясанія, гуденія” тощо).
Згодом цю ж ворожість відчуваємо в
полум’яних посланнях захисника православ’я в Україні Івана Вишенського
(1550–1620).
Виходячи з позицій ченця-аскета, він проклинав такі гріхи,
як свято Купала, „принесення сатані жертви танцями”, колядування.
Академік С. Єфремов у своїй „Історії українського письменства. Народна
поезія” присвятив окремий розділ боротьбі книжників із народною поезією.
Він нагадує, що Київська консисторія 1719 р. на підставі гетьманського
універсалу видала спеціальний наказ проти проведення вечорниць, “на
коториє многие люде молодиє і невпостягливиє оть родителей своихъ,
мужеска и женска полу, дети по ночамъ купами собираючися, неисповедимия
безчинія и мерзския беззаконія творять..”. З великою гіркотою він
говорить, що «над поезією народу, над його совістю, естетичними смаками
та вподобаннями весь час тяжку роблено нетямущою рукою операцію»[2].
І тільки великий український філософ і поет Г. Сковорода (1722–1794)
поклав край нехтуванню народною поетичною творчістю, вживаючи у своїх
трактатах приказки, прислів’я, анекдоти та легенди, пишучи вірші за
зразками народнопісенної творчості. Його демократичні погляди знайшли
своє продовження у творчості батька нової української літератури І.
Котляревського (1769–1838), який, спираючись на народну уяву про світ,
неперевершено перелицював «Енеїду» римського поета Вергілія, тим самим
спрямувавши українське письменство на шлях європейської літературної
традиції. Хочеться додати, що і серед української козацької старшини
того часу був поширений інтерес до народного співу та інструментального
музикування. До того ж усім відомо, що талант до музики та співів мав
гетьман, патріот України Іван Мазепа, йому приписується текст пісні “Ой
горе тій чайці”.
Обрядовість і звичаєвість, основи духовності для наших предків були
Україна. Культура і побут українського народу. Духовна культура ...
... та інших драматургів. З другої половини 17 ст. відомі уявлення народного лялькового театру - вертепу, який сприяв помітному розвиток українського народного ... виконавців стали лауреатами я дипломантами міжнародних та всесоюзних конкурсів. українське У 17-18 вв. на Україні ... Твори українських радянських художників відображають історичне минуле народу, пейзажі рідної, країни, мирну працю радянських людей. ...
непорушним законом життя, а обрядодійство вважалося священним, бо
образність і символіка в обрядовому дійстві читалися як своєрідно
написане письмо. Аналізуючи українську обрядову пісенність, О. Потебня
підмітив, що чим далі у старовину, то тим звичайніша і кріпша віра
людини у здатність слова однією своєю з’явою творити те, що ним
означене. На такій вірі, як вважає Ф.Колесса, постали й обрядові пісні:
“За джерело, із якого виплила обрядова поезія, уважають прадавню віру у
магічну (чарівну) силу слова, що заховане у пісенну форму”. Учений
додає: “Обрядові пісні мали первісно значення заговорів на успіхи у
господарстві і родинному житті”, вони є інструментом злагоди і миру.
і”, вони є інструментом злагоди і миру.
Тож недаремно уже в ХVI ст. українське поетичне слово приваблювало увагу
чужинців. Словак Я. Благослав помістив 1563 р. у чеській граматиці
українську народну пісню „Дунаю, Дунаю, чему смутен течеш”, польський
історик Сарницький згадує у своїх „Анналах” 1587 р. українську думу про
лицарську смерть двох братів-козаків у боротьбі з ворогом. „Честь
першого серйозного почину в українській етнографії належить полякові з
роду Зоріяна Доленги-Ходаковського, за життя відомого під ім’ям Адама
Чарноцького (1784–1825), який власними ногами сходив мало не всю
Україну, зібравши, як на ті часи, величезні скарби народної пісні –
навіть у неповних записах Ходаковського, що дійшли до нас, маємо їх 1254
номери”, – пише академік С. Єфремов у своїй „Історії українського
письменства”. Першою збіркою українських мелодій, де простежуються риси
науково-пізнавального характеру, було видання А. Коціпінського „Пісні,
думки і шумки руського народу на Подолі, Україні і в Малоросії” (К.,
1861) з вказівками на джерела (паспорти записів, інші використані
видання, алфавітний покажчик).
Цікавим видається і збірник О.
Гулака-Артемовського, який свідчить про крок уперед у
науково-етнографічному середовищі, особливо запис українського
багатоголосся. У передмові автор порушує проблеми методики запису
народних пісень, подає відомості про попередні видання (від 1777 р. до
1860-х років), торкається мовнодіалектних особливостей.
Росіянин І.Срезнєвський (1812–1880) публікує в шести томах „Запорожскую
старину”, поет А. Метлинський – близько 800 „Народніх південно-руських
пісень”, П. Куліш (1819–1897) – два томи усної народної творчості
„Записки о Южной Руси”. Письменник вважав пісню історичним документом і
стверджував, що „никакая летопись, никакое ученое и гениальное сочинение
не может дать о душе малоросийского народа лучшего понятия, чем песни”,
він навіть відкидав церковні писання, чернечі літописи, судні й уставні
грамоти. Тоді ж, у ХІХ ст., одна за одною з’являються збірки української
народної поезії, насамперед народних пісень. Етнографію та фольклор
досліджує ректор Київського університету професор М. Максимович
Антологія українського фольклору
... України. I. Загальна характеристика українського фольклору 1. Усна народна творчість Усна народна творчість, а бо фольклор (фольклор ... механізмів реагування на духовні запити сучасної молоді. Зміцнення Української держави немислиме ... навіть переробки. Не є винятком і твори відомих письменників, що переходять у вигляді пісень, ... ст.), якому приписується створення широковідомої пісні “Їхав козак за Дунай”. ...
(1804–1873).
Його епохальне видання 1827 р. „Малоросійскія песни”
(збірки 1827, 1834, 1849 рр.) з універсальною передмовою М. Грушевський
назвав „маніфестом українського народництва”. Крім того, з’являються
збірки грузинського князя М. Цертелева (1819), М. Максимовича (збірне
1827, 1834, 1849 р.), І. Срезнєвського («Запорожская старина» 1833 –
38), П. Лукашевича (1836); польські збирачі видають галицькі пісні
(Вацлав з Одеська (1833) та Жеґота Павлі (1838–40 рр.).
Одночасно
виходить українська «Русалка Дністрова» (1837).
Збірка пісень А.
Метлинського (1854) та «Записки о Южной Руси» Куліша (1856 – 57 рр.),
пізніше – приказки та прислів’я Номиса (1864), пісні Я. Головацького
(1863–65рр.).
О. Бодянський (1808–1876) та М. Костомаров (1817–1885) першими в
Російській імперії пишуть теоретичні праці-дисертації про українську
народну словесність. На думку О. Бодянського, фольклорний текст навіть
есність. На думку О. Бодянського, фольклорний текст навіть
переважає над літописним, оскільки містить оцінку не індивідуалізовану,
тому досить суб’єктивну, а більш загальну, об’єктивізовану колективним
цілим – учасником і сучасником подій („суд народу”).
Захоплюючись
“силою розкішної поезії” (М. Костомаров), П. Чубинський (1839–1884)
протягом короткого часу видав сім томів етнографічного матеріалу,
М.Драгоманов (1841–1895), емігрувавши за кордон після проголошення
царського указу в 1876 р. про заборону української мови, видав у Женеві
кілька праць з фольклору, згодом надрукованих у Львові в чотирьох томах.
Наукове товариство ім. Тараса Шевченка, крім етнографічних розвідок,
надрукованих у „Записках”, видало з 1895 р. монументальну працю з 32-х
томів „Етнографічний збірник” і 14 томів „Матеріалів до
українсько-руської етнології”. Дослідники-романтики М. Максимович, О.
Бодянський, П. Куліш ділили українські пісні на чоловічі й жіночі,
героїчний епос і ліричну поезію, вбачаючи в їх естетичній вартості
доступність, правдивість (чи історичну достовірність), природну мову та
символізм. Ці люди з честю і відчуттям причетності до глибокої культури
українців робили все, щоб зберегти фольклорно-пісенні здобутки
українського народу.
Тарас Шевченко створив неперевершені поезії за зразками народнопоетичної
творчості, об’єднавши усне слово з письменством. Він захоплювався
неповторною музикальністю народних дум, систематично збирав пісні.
Збереглося навіть чотири альбоми його фольклорних записів. Зокрема
історичну пісню „У Глухові у городі” він використав у поемі „Сон” („У
всякого своя доля”).
Майже третина його „Кобзаря” перейшла в народні
пісні. Пізніше традиції Великого Кобзаря підхопили Марко Вовчок, С.
Руданський, І. Франко, М. Коцюбинський.
Перебуваючи в Петербурзі, М. Гоголь у листах до своїх рідних просив
присилати йому записи пісень. „Близько 150 пісень я віддав минулого року
Максимовичові, цілковито йому невідомих. Після того я придбав іще коло
Розвиток сучасного музичного мистецтва та основних його напрямків
... впливу сучасного музичного мистецтва на особистість дитини; музика сучасний джаз рок Розділ 1. Музика як психо-фізіологічний ... навчання та запам'ятовування. Незалежно від американців, Г. Лозанову та його колезі доктору А. Новакову вдалося зробити аналогічне відкриття. ... Моцарта, а найменшу - композиції важкого року. Крім того, його рекомендації про позитивну "підзарядку" мозку стосуються й музики ...
150”, – писав М. Гоголь у листі (1834) до професора І. Срезнєвського, з
яким він зблизився на ґрунті зацікавлення минулим українців і їхньою
пісенною творчістю, що була джерелом для повістей письменника („Вечори
на хуторі поблизу Диканьки”, „Тарас Бульба” та ін.) та історії, яку він,
готуючись до праці в університеті, збирався написати. „Якби наш край не
мав такого багатства пісень, – писав Гоголь у вищезгаданому листі, – я б
ніколи не написав його історії, тому що я не збагнув би її і не мав
розуміння про минуле”. Унікальність, неперевершену поетичність
української словесної культури, її високу моральність і шляхетність
устремлінь відзначали творці російської літератури, серед яких були К.
Рилєєв та М. Добролюбов.
Не можна не згадати видатного дослідника М. Драгоманова, який у
співпраці з В. Антоновичем публікує едиторську трилогію, перша частина
якої – двотомна публікація „Исторические песни малорусского народа с
объяснениями Вл. Антоновича и М. Драгоманова” (К., 1874–1875), друга
видана в Женеві (1881) під назвою „Нові українські пісні про громадські
1881) під назвою „Нові українські пісні про громадські
справи (1764–1880)” і третя – „Політичні пісні українського народу
ХVIII-XIX ст.” (Женева, 1883).
У цих працях М.Драгоманов використовує
порівняльну методику між українськими та російськими піснями на
прикладах оспівування образу жінки та її долі. Треба сказати, що у 2-й
половині XIX ст. „чітко окреслилися певні зрушення у збирацькій та
видавничій роботі. Розпочинається упорядкування збірників з науковою
метою: з’являється усвідомлення вартості народних мелодій поза обробкою,
формується науково-етнографічна методика збирання та вивчення народної
музичної творчості” [3].
Список робіт у царині української фольклористичної школи, засновниками
якої були О. Потебня, Ф. Колесса, К. Квітка, продовжує знаменитий
трактат І. Франка „Із секретів поетичної творчості” (Зібрання творів у
50 томах, Т.31, К., 1981).
Видатний літератор „збагачує і урізноманітнює
методи аналізу та доповнює культурно-історичну школу науковою теорією”
(Ярослав Гарасим, „Культурно-історична школа в українській
фольклористиці”, Львів, 1999).
Велику увагу українській фольклористиці в
культурно-історичному просторі приділив і М.Грушевський. Його
методологічний принцип історизму підкреслив академік П. Кононенко у
вступній статті до київського видання „Історія української літератури” у
6-ти т. ( К., Либідь, 1993).
І, нарешті, вершиною музично-фольклорного етапу збирання української
народної музики стала діяльність видатного композитора та науковця
М.Лисенка. Сім випусків „Збірника українських пісень”(1868–1911) „з
одного боку, заклали інтонаційні підвалини української композиторської
школи. З іншого боку, за ретельністю власне етнографічного підходу
(запис, трактування, жанровий спектр, увага до варіантів, паспортизація,
Теорія фольклору
... від метрополії, але природні анклави українського фольклору, принципово не відмінні, наприклад, від ... долю Попелюшки; життя фольклорної обрядової пісні та ритуалів, що їх вона ... тим самим розкривалася його алегорична сутність, а персонажі його вже не могли ... української культури), що живуть на території України, але й тих, хто, опинившись за її державними кордонами, зберігають свою мову та фольклор. ...
нотація музичних варіацій…, збереження автентичних рис мелодики, тоді
як у жанрі обробки це не було обов’язковим), Лисенко проявив риси, які
засвідчують серйозне ставлення та обізнаність щодо музично-етнографічних
проблем”[3].
Крім того, наприкінці ХIX ст. поширюється багатоголосий
спів, і Лисенко ще зумів (за К.Квіткою) “врятувати неповторний
мелодичний стиль української пісні на зламі століть”. Композитор записав
понад півтори тисячі пісень, опублікувавши понад 700 з них.
Наприкінці XIX ст., після сумнозвісного Емського указу Олександра II і
закриття Південно-Західного відділу Російського географічного товариства
у Києві, очолюваного П.Чубинським, центр наукового життя переміщується
до Львова. У 1873 р. там було створене Літературне товариство ім.
Т.Шевченка (НТШ).
На теренах народної музики (з великим розумінням
важливості своєї роботи), трудилися Іван та Філарет Колесси, Йосип
Роздольський, Станіслав Людкевич. У періодичних виданнях –
„Етнографічний збірник” та „Матеріали до українсько-руської етнології та
антропології” – публікувались найважливіші музично-етнографічні
матеріали, а збірник „Галицько-руські народні мелодії” в українській
музичній етнографії увійшов до золотого фонду світової фольклористики
початку ХХ ст. Цікавим видається і невеликий збірник М. Миханька
початку ХХ ст. Цікавим видається і невеликий збірник М. Миханька
„Ягілки. 51 українську пісню і забави на Великдень з розвідкою про
генезу ягілок і їх теперішній вигляд” (Львів, 1922).
У вступній статті
автор підтверджує силу давніх звичаїв: „Цего обожання природи народ ще
доси в більшости має більше розуміння і прив’язання до предківських
переконань як до християнських незрозумілих і неприступних критерій. Ще
нині є околиці – не лише на Поліссі, – де народ не розуміє майже зовсім
християнства і не старається зрозуміти, а живе в переконаннях
дохристиянських наших предків. Народ сам в собі дуже консервативний і не
дається легко переконувати, хиба що сам наглядно переконається; і цему
завдячуємо, що наша народна давнина не затратилася, хотя її і чужі, і
свої завзято викорінювали як „бісовскіє плясанія”. Сила „консерватизму”
українського народу, помічена автором на початку ХХ ст., не зникла й
дотепер, майже через сто років, вже у ХХI ст., коли сучасні фольклорні
експедиції на чорнобильських поліських просторах записують нечувані
пісні та інструментальну музику.
???????¤?¤?$???????
?????¤?¤?$?????
?міння характеру української культури дозволили автору звернути увагу на
«культурно-історичне значення колядок та щедрівок як джерел не лише
світогляду пращурів українців», також на «визначення умов та часу появи
тих пращурів, формування структури їх суспільства». Автохтонний характер
українського населення та його давнину в Україні К. Сосенко доводить
через космологію та космогонію українців і пов’язані з ними давні свята,
у тому числі й через ті, «що християнство використало, ставши панівною
релігією”. Так оцінює цю роботу доктор історичних наук М. Чмихов у
Фольклор народов россии
... в буквальном переводе с английского означает народная мудрость. Фольклор - это создаваемая народом ... Зафиксированы былины только на территории России, главным образом на Севере и ... реферата будут рассмотрены такие вопросы как русский героический эпос, песенная лирика, заговоры, а также русский советский фольклор. 2. О русском фольклоре. Слово фольклор ...
вступній статті до перевидання цієї книжки у Києві 1994 р. Хотілося б
тільки додати, що кожна сторінка світиться дивною відкритістю і водночас
загадковістю українського світогляду.
Цінний внесок у розвиток фольклорно-історичної школи внесла шляхетна
поетеса Леся Українка. У 1908 р. разом з К. Квіткою та О. Сластіоном
вона записала на фонограф репертуар східноукраїнських кобзарів і
лірників і переслала до Львова Ф. Колессі, який поклав 5 років ретельної
праці на розшифровку цих шедеврів: у 1910 та 1913 р. вийшли два томи
„Мелодій українських народних дум”. Праця Ф. Колесси була високо оцінена
Віденською академією наук, за що автор одержав ступінь доктора наук –
найвище європейське визнання. Пізніше, у 20-30 роках вчений видає ще три
збірки закарпатського фольклору. Одна з них „Народні пісні з Галицької
Лемківщини” вміщує 820 пісень – календарно-обрядових, вояцьких,
емігрантських.
Не можна не згадати і шкільні співаники, три навчальні посібники з
музичного виховання дітей, що були видані у Львові протягом 1925-1927
рр. („Шкільний співаник у двох частинах”; „Співаймо! Збірничок пісень на
два голоси для шкільної молоді на весняне свято пісні”; „Збірник
народних пісень в укладі на три голоси для ужитку шкільних хорів”),
Філарета Колесси. Згодом, у 1993 р., видавництво „Музична Україна”
об’єднує його праці у „Шкільний співаник. З педагогічної спадщини
о праці у „Шкільний співаник. З педагогічної спадщини
композитора”. Для сучасної української національної школи це неоціненний
скарб.
У музичному побуті України завжди надзвичайно широко культивувався
хоровий спів. Хори професіонального типу, хори самодіяльні і просто
гуртовий спів – звичайне явище українського музичного життя. Основним
джерелом для хорового твору завжди була українська народна пісня, яка
стала об’єктом художньої обробки професіоналів-композиторів.
В атмосфері народної пісні відточилась і творчість визначного
українського композитора М.Леонтовича (1877–1921).
Нове слово у
композиторській творчості він сказав своїм “Щедриком”, “Дудариком”,
“Прялею”; піснями “Піють півні”, “Зашуміла Ліщинонька”,
“Женчичок-бренчичок”. Музично-творча спадщина Леонтовича – це понад сто
творів розробок українських народних мелодій і чотири твори на
оригінальні теми: “Льодолом”, “Літні тони” (хори), “Легенда” та “Моя
пісня” (соло з хором і супроводом фортепіано), а також фрагменти з
незакінченої опери до дитячої казки Б.Грінченка “На русалчин Великдень”.
І все ж у художньо-творчій роботі над народною українською піснею, яка
стала для композитора джерелом високого натхнення, Леонтович – ціла нова
епоха. Визначної слави набула його творчість, коли новостворений хоровий
колектив під керівництвом О.Кошиця у березні 1919 р. виїхав у гастрольну
подорож за кордон, маючи в репертуарі багато пісень в обробці
композитора, які відразу привернули увагу своєю оригінальністю. Кошиць
був великим прихильником творчості композитора, приділяв особливу увагу
витонченій обробці хорового виконання його пісень, часом диригуючи зі
Особливості українського орнаменту
... - себто на орнамент [22]. Погляд на орнамент мимоволі мусить бути дуже короткий та загальний, бо орнамент - це найменш досліджена галузь українського мистецтва, і студіювання його посувається дуже ... найкоротших: наприклад, у той спосіб викладено огляд українського ужиткового (виробничого) мистецтва (мистецької промисловості) в українській загальній енциклопедії «Книга знання». Покійний професор ...
сльозами на очах. Він активно популяризував доробок видатного
композитора за рубежем. Цікаво, що під час сезону колядок по всій
Америці і в Європі співають по радіо і телебаченню колядки, між котрими
обов’язково вставляють у програму “Щедрика” М. Леонтовича.
Ми дізнаємося про його методику викладання співів, про збирання
музичного фольклору, про організацію ним шкільних хорів, учнівських
оркестрів. Досвід своєї педагогічної роботи М. Леонтович узагальнив у
навчальному посібнику для загальноосвітніх шкіл України (“Нотна грамота.
Підручник для навчання співів у народних школах”, Київ, 1920), який у
наші часи вивчається музично-педагогічною наукою і експериментально
впроваджується в ряді середніх шкіл. Заслуговує на увагу і “Пам’ятна
книжка” М. Леонтовича (1919), в якій знаходимо важливі для
характеристики особистості митця записи про необхідність дослідження
народної пісні. Сучасна хорова українська музична культура по праву може
пишатися таким самородком, яким був М. Леонтович, бо якби композитор
залишив лише “Щедрик”, то й цього було б достатньо, щоб українську пісню
пізнав увесь світ. Тож слава йому у віках!
Ще один знавець музичного фольклору – К. Квітка, який протягом двох
років (1917-1919) упорядкував кілька збірників, у тому числі „Народні
мелодії з голосу Лесі Українки” та „Українські народні мелодії”, видані
у Києві у 1922 р. 743 мелодії були записані на слух, за що упоряднику –
одії були записані на слух, за що упоряднику –
велика шана і подяка від українського народу. На жаль, „цей збірник був
і останнім з наукових видань українського музичного фольклору аж до 1968
року – до виходу збірника В. Гошовського „Українські пісні Закарпаття”,
дуже серйозного за науковими вимогами видання. На Східній Україні
розпочався терор проти українства і науки загалом”[3].
Починаючи з 30-х років, музична фольклористика переживає нелегкі часи.
Нечисленні ідеологізовані видання, наповнені передруками із старих
публікацій, підробки, фальсифікації, пісні на замовлення про вождів
революції заповнили сторінки різних збірників. Наукове упорядкування
було відсутнє більше 20-ти років аж до того часу, коли Інститут
мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР, керований М.
Рильським, починає роботу над виданням серії „Українська народна
творчість”, перший том якої під назвою „Історичні пісні” вийшов у 1961
р. (на сьогодні видано понад 20 томів) виключно у словесному тексті
викладу.
Продовжуючи мову про Полісся як об’єкт наукових фольклорних досліджень у
далеких 30-х роках, польський етнолог і лінгвіст К.Мошинський (на той
час він уже був автором праці про Східне Полісся під назвою „Kultura
ludowa slowian”) запропонував академіку Ф. Колессі поїхати в експедицію
по українсько-білоруському пограниччі. Результатом такої праці був
підготовлений збірник імовірно під заголовком „Народна музика на
Поліссі”, що мав вийти польською мовою у Варшаві, але через напружені
передвоєнні стосунки недовершена робота не побачила світу. Тільки
Героїчне минуле українського народу в ранній творчості Т.Г. Шевченка
... Приваблювала Т.Г.Шевченка і тема боротьби українського народу проти турецько-татарських ... початок з фольклору. Так малював народ героїв у ... під Хотином (1621 р.) Шевченко, як і деякі історики, ... доброго коня сідає, шість тисяч турок-яничар побіждає”. Гіперболізований і образ Івана Підкови у Шевченка. Поема підносить гордість народу ... пісні “Ой з-за гори високої”). А в думі “Отаман Матяш старий” герой “на ...
стараннями та копіткою роботою професора С. Грици, рятуючи від забуття і
втрати цінну культурну пам’ятку, у 1995 р. видавництво „Музична Україна”
публікує збірник „Музичний фольклор з Полісся у записах Ф. Колесси та К.
Мошинського”. Це видання має неоціненне значення для науковців,
студентів музичних закладів, шанувальників фольклору.
За період незалежності України помітно пожвавилась робота з видання
різних наукових і популярних збірок, пісенників, посібників. З’явилися
приватні зібрання любителів фольклору, запрацювали лабораторії фольклору
у різних освітніх закладах. На Кубані, колишніх українських землях, на
початку 90-х з’являється серія збірників „Песни кубанских казаков” за
редакцією головного диригента Кубанського козачого хору В. Г.
Захарченка. Київські, львівські, харківські, рівненські, волинські вищі
школи через роботу фольклорних експедицій планомірно обстежують
відповідно Західноукраїнські землі , області Центральної та Східної
України.
У моїй домашній бібліотеці тільки за 1995 р. назбиралось чимало
збірників пісень з різних регіонів, серед яких „Наспівала мати. Пісенний
світ О. Довженка” (К., „Музична Україна”).
У цьому виданні вперше
публікуються всі пісні з рукописного зошита письменника, які формували
своєрідне світобачення великого майстра. У примітках додаються
відповідні пояснення: місце та час запису пісень, спогади земляків та
друзів О. Довженка, цитати з його творів, у яких використано ту чи іншу
іншу
пісню. Ще два збірники „Співає веснянка” (70 зразків народнопісенної
творчості з репертуару фольклорного гурту „Веснянка” (м. Рівне), які
упорядкував невтомний збирач пісенного фольклору В. Ковальчук, та
фольклорний зошит „Пісні – обереги Прибужжя” (Миколаїв), який відкриває
нову серію педагогічної бібліотеки „Українська національна школа-родина”
Миколаївського обласного інституту удосконалення вчителів, — центру
українознавства у Миколаєві. Є й видання, де вміщені записи з голосу
(„Люлі, люлі, люлі-са. Народні колисанки і забавлянки з голосу Антоніни
Голентюк”, Луцьк, 1998).
Барвиста і весела книжечка може прислужитися
кожній молодій мамі чи бабусі.
Однією з найкращих робіт останніх років вважаю видання колективу
харківських мистецько-освітніх та наукових закладів разом з Інститутом
мистецтвознавства, фольклористики і етнології ім. М. Рильського НАН
України під назвою „Дзига. Українські дитячі й молодечі народні ігри та
розваги” (Харків„Друк”, 1999).
За словами М. Жулинського у передмові до
видання, „це перша спроба узагальненої подачі джерельного
етнографічно-літературного матеріалу…, своєрідна енциклопедія
автентичних українських ігор і водночас цікавий варіант нестереотипного
захопливого практичного посібника, позбавленого нудного менторства й уже
звичного педагогічного штампу”. Справді захоплюєшся авторською
розробкою, спектром народних ігор через обрядове коло разом з піснею і
танком чи хороводом, грою словом (лічилки, веселики, скоромовки,
небилиці) та унікальною класифікацією народних ігор за віковою
категорією школярів.
Протягом багатьох років нас послідовно відучували докопуватись до
сутності речей і явищ, тих джерел, які ми називаємо джерелами життя, до
енергетичних, просторових і часових чинників, до принципу циклічного
існування Всесвіту, та завжди знаходились люди, які, всупереч усім
заборонам, наполегливо і глибоко вивчали ці явища, наближаючись до
розуміння смислу життя. Серед таких людей – етнологи М.Ткач та його
дружина Н.Данилевська, які створили живий струмінь у фольклорно —
історичному процесі нашого народу, що висвітлює мистецьке життя лише
одного села Сахнівки (тепер Ленінівка) на Чернігівщині. Книжка
називається „Перетик”, видана товариством „Чернігівське земляцтво”
(Київ, 2000).
Вона охоплює пласти культури села в широкому розрізі:
історичне минуле його назви, географічне положення, пісенний фольклор
(родинно-побутові пісні, колядки, щедрівки, самобутні веснянки тощо),
узори вишивок, сповнені розмаїттям символів та міфопоетичних образів, що
поєднують у собі християнські та дохристиянські мотиви, сімейні і
родинні світлини жителів, їхні оповідки про своє життя-буття місцевою
говіркою, казки та легенди, перекази, прикмети, сахнівські звичаї та
обряди, навіть короткий словник.
У європейських народів етнічна музика збереглася лише в письмових
джерелах, тому вони з глибоким інтересом вивчають фольклор інших
народів, зокрема українського (пригадую гастролі тріо „Золоті ключі” в
Канаді, Англії, Франції й очі слухачів, у яких світилося захоплення,
ачів, у яких світилося захоплення,
зацікавленість нашими піснями).
За короткий час перебування у Франції
ми студіювали групу французьких жінок, які ретельно вивчали наші пісні,
записуючи їх у свої зошити. Українці ще мають унікальну можливість
спостерігати власну автентичну музичну культуру в живому звучанні
сільських хорів та інструментальних капел, але, на жаль, автентичне
виконання етнічної музики селянами – природними носіями звичаїв і
традицій – на наших очах (страшно казати!) завершує тисячолітню епоху
свого існування, і нащадки цих носіїв перестали наслідувати їх. З іншого
боку, народилася ціла низка гуртів і солістів, які ставлять собі за мету
максимально точно відтворювати обрану манеру співу. Гурти „Древо”
(Київ), „Муравський шлях ” (Харків), „Володар”, „Надобридень” у своєму
репертуарі виконують те, що почули у власних етнографічних експедиціях.
На зламі тисячоліть з’явилася можливість збереження унікальних архівів
шляхом переведення їх у цифрові технології, видання серій аудіо- та
мультимедійних компакт-дисків, створення постійно діючої
Інтернет-сторінки українського традиційного фольклору з відповідною
паспортизацією матеріалу. Громадська організація „Арт Екзистенція” у
співпраці з Мистецькою агенцією „Арт Велес” (художній керівник
В.Вовкун), українсько-британським підприємством „Комора” та каналом
„1+1” започаткували проект „Моя Україна”, головним завданням якого є
записи українського автентичного фольклору – основи сучасної культури
великої європейської нації у цілісному культурно-побутовому контексті.
Компакт-диск „Берви” (2001) є першим з цієї серії, що адресований учням,
студентам, викладачам та всім шанувальникам справжнього мистецтва.
Чудові компакт-диски „Зелений шум Полісся” (2002), декілька видань
„Київська Русь. Український автентичний фольклор” (Арт Велес, 2002),
„Над річкою Карайцем”, пісенна традиція села Рівне
Муровано-Куриловецького району Вінницької області, „Кобзарсько-лірницька
традиція. Тарас Компаніченко. Народна бандура та ліра” (2002).
Об’єднання „Оберіг ХХI” разом зі студією звукозапису „Аркадія” при
Національній спілці композиторів теж докладають немало зусиль для
пропаганди української народної пісні. Компакт-диски „Народна музика
України”, „Пити чи не пити”, „Тріо Маренич”, „Ніна Матвієнко”, ”Марія
Миколайчук”, два видання компакт-диска з піснями українського народу у
виконанні тріо „Золоті ключі” мають неабияку популярність в Україні та
за її межами.
Отже, історична науково-фольклористична думка минулого тисячоліття і
початку нового, свідками якого ми є, проявляла глибокий інтерес до
фольклорно-етнографічного простору українського народу, залишивши нам у
спадок наказ – зберегти те, що маємо, навчити своїх дітей поваги і
любові до рідної землі, мови, культури, звичаїв, щоб залишитися народом,
а не „населением”. Адже фольклор – глибоко демократичне мистецтво, вияв
колективної думки і колективних емоцій, носій чеснот, морально-етичних і
естетичних ідеалів. Ось чому, за висловом М. Ткача, „всю народнопоетичну
оетичну
спадщину слід розглядати лише під кутом давнього світогляду наших
предків”. У своєму навчальному посібнику “Українська музична
фольклористика” А. Іваницький пише: “На початку третього тисячоліття
головним предметом інтересу стане людська психіка. І тоді фольклор з
його глибиною пам’яті у десятки тисячоліть стане одним із найбагатших
джерел для пізнання Історичною Людиною найцікавішої із світових таємниць
- таємниці самої себе”. Але ж все менше на естрадних сценах та в
телерадіоефірі звучать перлини української народної творчості, народні
пісні. Ніби чується вислів однієї сучасної визначної естрадної співачки
Т.Повалій: “Фольклор себе віджив”, а співакам, виконавцям народного
жанру кажуть: “Дякуємо, ви вільні, прийшла нова генерація, перед нами
майбутнє – світ можливостей, у вас минуле – світ реалізованого, а може,
втрачених можливостей”. Але ж нові можливості, згідно з концепцією
розвитку, з’являються в діалозі з попереднім вираженням культури,
збагачуючись і оновлюючись. Ми – представники глибоковіруючого народу,
життя якого побудоване на колективному уявленні людей (родинність), на
важкій і величній хліборобській праці, яка ідеально вплинула на
ментальність народу, поєднавши свідомість, розум та інтелект. Ми –
народ-талант, народ-музикант, ми співаємо і коли радіємо, і коли
плачемо, на будь-яке питання можемо відповісти піснею – народною або
авторською, давньою або сучасною, а такі чинники, як одухотвореність,
величність, викликають високі людські почуття, без яких душа спить, не
відчуваючи метафізичного зв’язку видимого і невидимого, чуттєвого і
надчуттєвого. Ще Григорій Сковорода казав, що все, що ми не бачимо, –
«Дух», а все, що бачимо,– “Тварь”. Прийшов час, коли наука осягає
глибинний зміст і виняткове значення для генетичного здоров’я нації
старовинних народних обрядів, вбачаючи у цьому можливість привести
людський організм у лад з навколишнім світом. Адже фольклор – це сам
народ, тому є найяскравішим виразом його культури, найбільшим
національним скарбом. Але український фольклор означає для нас більше,
бо це фольклор нашого, українського народу, що завоював своєю
самобутністю та красою весь світ. Тому слід записувати його й берегти,
бо немало вже навіки втрачено. І ми ще не знаємо, якими наслідками
можуть обернутися ці втрати.
Література:
Софія Грица. „Фольклор у просторі та часі”. Тернопіль, „Астон”, 2000.
[http://www.libr.org.ua/book/56/2112.html ]
Іваницький А. І. „Українська музична фольклористика” .К., 1997.
“Дзига. Українські дитячі й молодечі народні ігри та розваги”.
Харків„Друк”, 1999.
Сосенко Ксенофонт. Культурно-історична постать староукраїнських свят
Різдва і щедрого вечора. К., “Сінто”, 1995.– С.97.
Ткач. М. «Так велить звичай (Свята, обряди, традиції українського
народу)», // Людина і світ.– К., 1990.– №10.– С. 59-62.
