Українська культура в умовах радянської цензури

Реферат

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЛІНГВІСТИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

РЕФЕРАТ

Українська культура в умовах радянської цензури

з дисципліни: «Історія української культури»

Київ-2012

Зміст

Вступ

Розділ 1. Двадцяті роки XX століття: Політика українізації та її вплив на культуру

Розділ 2. Українська культура в умовах державно-партійної цензури тридцятих років XX століття

Висновки

Список використаних джерел

Глосарій основних термінів

Вступ

українізація партійний цензура культура

Одразу після революції селяни отримали землю, але згодом багнети Червоної Армії вперлися в селянські груди.

Це, власне, і був початок конфліктів, репресій, масових депортацій, штучного голоду, коли під вивіскою суцільної колективізації йшло знищення селянина, який становить хребет нації.

Політику нівелювання більшовики вели і щодо інтелігенції. Гасло «пролетаризація інтелігенції» означало стирання різниці між фізичною і розумовою працею, що було максимально прийнятним для «відданих» малоосвічених пролетарів. Дієвим кроком до цього було скасування в 1919 році усіх дипломів, наукових ступенів, звань, одержаних у царській Росії.

Визначальним принципом «культурної» політики більшовиків стало, по-перше, знищення попередніх набутків культури на території Росії — національних, класових, релігійних — і створення єдиної пролетарської культури, яку згодом назвали соціалістичною.

Таким чином, «нова культура», зо висловом М. Горького, мала бути реалістичною за формою і соціалістичною за змістом. По-друге, ідеологічним підґрунтям нової культури декларувався марксизм, що означало матеріалізм у світогляді, диктатуру в політиці та колективізм в етиці. По-третє, верховенство науки над релігійними догмами. По-четверте, партійне керівництво всіма культурними процесами. Отже, культура ставала дієвою зброєю КПРС у вихованні слухняного людського масиву.

Метою даної роботи є дослідити вплив радянської цензури (суб’єкт) на українську культуру (об’єкт) XX століття.

Розділ 1. Двадцяті роки XX століття: Політика українізації та її вплив на культуру

В 1922 році було створено Союз РСР. Генеруючи центристські ідеї, комуністична партія жорстоко придушувала будь-які прояви національної специфіки як ворожої «інтернаціональній пролетарській справі». Нищівній критиці піддавалися кому, які виступали на захист національних інтересів союзних республік, обстоювали право на вільний розвиток економічного, культурного і духовного життя всіх народів СРСР.

6 стр., 2983 слов

Культура стародавнього сходу

... народом, обраним богом. Палестинська культура пережила значний вплив Стародавнього Єгипту внаслідок єгипетського полону, влади ... Речення Іпусера”) і вторгнення кочевників-гіксосів, які встановили на століття свої династії, до влади прийшов фараон Яхмос. Його ... який одержав назву ель-амарнського. Розглядуваний у розвитку художньої культури Єгипту етап характеризується пильною увагою до внутрішнього ...

За таких обставин було проголошено політику коренізації, що передбачала і виховання кадрів корінної національності для роботи у державному апараті, управління народним господарством, запровадження навчання, видання книг, газет і журналів мовами корінних національностей.

Було введено обов’язкове вживання української мови в державному і партійному діловодстві.

Найбільший вплив українізація справила на розвиток освіти. Вона збігалася в часі з розгортанням культурної революції, головним напрямком якої була ліквідація неписьменності.

Проте політика коренізації, які і національна політика в цілому, не була послідовною. Вона постійно дозувалася; на різних рівнях партійного керівництва з’являлося чимало бажаючих встановлювати її допустимі межі, вихід за які кваліфікувався як націоналізм. Прагнення народів до національного відродження постійно наштовхувалось на протидію, що згодом переросла в тотальний наступ, який в свою чергу переріс в боротьбу проти всього народу.

Почалася тотальна ідеологізація культури, тобто підкорення її функцій потребам офіційної ідеології. «Наше завдання, — говорилося в 1921 р. у тезах Агітпрому ЦК КП(б)У про мистецьку політику, — довести бойову силу мистецтва до вищого соціального напруження…, роблячи мистецтво наймогутнішим засобом політосвітньої роботи, тобто державною пропагандою комунізму… Сам стиль, форма і навіть класифікація розділів мистецтва повинні бути підпорядковані бойовим завданням класової боротьби».

Центрами літературно-мистецького життя стають клуби, сільбуди, бібліотеки, редакції газет і журналів, професійні спілки, професійні літературні та мистецькі об’єднання, які ставили за мету «ґрунтуючись на ідеї тісного союзу революційного селянства з пролетаріатом, йти разом з останнім до створення нової соціалістичної культури і ширити ці думки серед селянських мас України без різниці національностей».

Зважаючи на величезне виховне й агітаційне значення кіно, в Україні було здійснено низку організаційних заходів, спрямованих на його подальший розвиток. Було створено Всеукраїнське фото кіноуправління, якому підпорядковувались усі кінематографи і підприємства з виробництва кінофільмів, створено Головний комітет контролю за репертуаром, а весь кінопрокат об’єднано в Раду кіно.

Як і в літературі, музиці, театрі та інших сферах культурного будівництва, мистецтво у цей період було відносно вільним і мало регламентуватися. Партія намагалася поступово прибрати митців до своїх рук. Першим кроком у цьому напрямку стала організація державного керівництва мистецтвом. При Наркомосі було створено Всеукраїнський відділ мистецтв з окремими комітетами: образотворчого мистецтва та охорони пам’яток мистецтва і старовини. У його відання передавалися всі історичні та мистецькі цінності, було націоналізовано музеї, музейні колекції. Сюди ж перейшла Українська Академія мистецтв. Наркомосу були підпорядковані також художні училища, технікуми і промислові школи. Поряд з вивченням класичного мистецтва актуальним стало мистецтво пропаганди, що слугувало виключно інтересам партії. Це політичні плакати, сатирична графіка, наочна агітація.

6 стр., 2506 слов

Музичне мистецтво Індії — Культура — и — Каталог ...

... були невід'ємною частиною древнеиндийского народно-хореографічного театру раслила, зв'язаного з культом бога Кришны. Багатий пісенний і інструментальний фольклор склав родючий ґрунт для високомистецького професійного мистецтва. Класична музика Індії ... відрізнялася від них: те було мистецтво менш консервативне і догматичне, ... рослин, квітів, птахів. Це була ціла філософія музики. Виразність зв'язувалася ...

Уряд радянської України величезну увагу приділяв розгортанню масової культурно-освітньої роботи. Вона мала стати засобом виховання нової людини. Основними осередками культурно-освітньої роботи стали робітничі клуби, селянські будинки та хати-читальні.

У 1922 р. дуже популярні серед сільського населення «Просвіти», діяльність яких мала яскраво виражений національний характер, почали закриватись у державному порядку суто адміністративним шляхом. Пленум ЦК КП(б)У характеризував їх як «дрібнобуржуазні, націоналістичні, куркульські установи національного цькування».

Внаслідок ідеологізації культурного життя, яка дійшла до крайніх і найбільш потворних форм, за рамками дозволеного опинилися колосальні пласти із загальнолюдської культурної спадщини. В 1923 р. в список книг, які підлягали вилученню, були включені твори Платона, Канта, деякі твори Л.Толстого, Кропоткіна. В перші роки радянської влади з репертуару театрів були вилучені опери «Життя за царя» Глінки і «Князь Ігор» Бородіна — через свої назви. Заборонялись також дитячі казки з царями і царицями, королями і принцами, в тому числі казки Пушкіна, заборонялось влаштовувати ялинки на Новий рік.

Як контрреволюційна сила розглядалася інтелігенція. «Ми є в передсмертній ситуації з нашим ворогом, — говорив В.Ленін, виступаючи на XVII Московській губернській конференції РКП(б) 13 березня 1920 р., — і хто не з нами, той проти нас». Інтелігенцію як «буржуазну силу» більшовики зараховували до тих, хто був «проти нас», її таврували, ганьбили, принижували, використовуючи для цього будь-які можливості, завдаючи цим непоправної шкоди культурі.

Ідеологію більшовицьких керівників повністю відображали неодноразові висловлювання одного з керівників Компартії України В.П. Затонського про те, що малописьменний червоноармієць-комуніст несе ідейно набагато вищу культуру, ніж вишуканий український інтелігент старого покоління.

«Полювання на відьом», яке почалося на початку 20-х років, за принципом класового походження виштовхнуло на чужину або примусило надовго замовкнути багатьох видатних представників української інтелігенції. В 1922 р. радянськими властями була здійснена безпрецедентна акція по викоріненню інакомислення, встановленню духовного диктату партії-держави над творчою інтелігенцією. З країни були вислані за кордон близько 200 вчених, публіцистів, письменників, які не поділяли комуністичні ідеали. Для них вимушене розлучення з батьківщиною дало можливість вижити і продовжити професіональну роботу. Але для радянського суспільства це була величезна втрата інтелектуальних кадрів. Радянська влада позбавлялась опонентів, які стояли на політично протилежних, але патріотичних позиціях. Гасло «Хто не з нами, той проти нас» культивувало жорстокість, виключало необхідність порозуміння, спотворювало людські стосунки.

На початку 20-х років в УСРР почала пропагуватися так звана теорія «боротьби двох культур. Її суть зводилась до того, що «пролетарська Росія» як «передова революційна сила» протиставлялася «відсталій» «селянській» Україні. На цій підставі робився висновок, що розвивати українську культуру недоцільно, оскільки її, сільську культуру, неодмінно переможе російська (міська) культура. Могутню партійно-державну підтримку всі роки існування радянської влади, звичайно, мали «вищі» мова й культура. Так намагалися принизити українську мову і культуру, позбавляючи народ його духовних цінностей і денаціоналізуючи свідомість.

10 стр., 4874 слов

«Розстріляне відродження» в українській літературі 20–30-х років

... української мови, особливо в партії та уряді. Необхідність цього була ... століття ... років їхнє представництво в ЦК не перевищувало 25 %. Кампанія українізації охопила всі царини життя ... рр. було винищено 80 ... і 30% вищих ... була пов'язана із загальним процесом модернізації. Не патріотизм і не традиціоналізм були головними причинами збереження українцями рідної мови. Але завдяки політиці українізації українська ...

Партія ставила за мету об’єднати письменників у єдину творчу організацію з чітко вираженим ідейним спрямуванням. У відповідь на це в 1925 році було створено нову літературну організацію — Вільну академію пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ), яка проіснувала до 1928 року.

Ця організація стояла на засадах творення нової української літератури шляхом засвоєння найкращих здобутків західноєвропейської культури. Вона прагнула протистояти адміністративно-командному втручанню чиновників від культури у творчі справи. Фактичним лідером ВАПЛІТЕ був Микола Хвильовий (справжнє прізвище — Фітільов) (1893-1933), який висунув гасло «Геть від Москви!» Це означало, що українську літературу, культуру в цілому потрібно було рівняти на кращі європейські зразки, на «психологічну Європу», культура якої увібрала весь багатовіковий досвід людства. М. Хвильовий перший відчув, що у сфері культурного життя починають утверджуватися казенно-бюрократичний підхід до творчості, наказовий стиль, підміна художнього аналізу ідеологічними формулюваннями.

Погляди М. Хвильового зумовили критику ВАПЛІТЕ з боку партійних і державних діячів УРСР. Особливо гострих нападок зазнав твір М. Хвильового «Вальдшнепи». Внаслідок постійних переслідувань ВАПЛІТЕ була змушена саморозпуститися. Пізніше, в 1934 р., різноманітні літературні об’єднання були закриті і злиті в Спілку письменників України — єдину організацію на весь літературний процес, який попав під контроль партії.

В Україні у 1926-1930 рр. було видано 24 томи творів письменника Володимира Винниченка (1880-1951).

Для української інтелігенції В. Винниченко був символом європейської орієнтації національної літератури. В 20-х роках твори В.Винниченка вивчалися в школах, його п’єси йшли в театрах, йому акуратно надходили гонорари з Харкова. Але з 1932 р. становище змінилося. Твори В.Винниченка стали недоступними для українського читача. Їх було вилучено з програм та театрального репертуару і він перестав одержувати гонорари з Радянського Союзу. Враховуючи заслуги В.Винниченка перед української культурою, Український фонд культури встановив щорічну премію його імені в галузі української літератури, театрального мистецтв та за благодійницьку діяльність.

Розділ 2. Українська культура в умовах державно-партійної цензури тридцятих років XX століття

Культурне життя в радянській Україні 30-х років було цілком обумовлене системою і режимом політичної влади, що склалася в СРСР внаслідок «великого перелому» кінця 20-х років. Воно мало суперечливий характер, досягнення історичного значення захлиналися в хвилях політичного терору проти культури і її творців.

Незважаючи на жорсткий утиск тоталітарно-бюрократичної системи, сталінізму, в культурному житті республіки ще певний час зберігалася інерція позитивних процесів, започаткованих у попередньому десятилітті.

Культурний розвиток українського народу тривав, і цьому є об’єктивні пояснення. По-перше, він був обумовлений реальними здобутками в ліквідації неписьменності, створенні широкої мережі культурно-освітніх закладів у попередні роки, що сприяло формуванню активного суб’єкта культури. По-друге, офіційна концепція соціальне-економічного розвитку була орієнтована на швидке зростання загальноосвітнього, культурно-технічного рівня населення, на підготовку нової генерації радянської інтелігенції, отже, на розширення мережі шкіл, вузів, наукових і культурних закладів. По-третє, в умовах відносної ідейної терпимості, творчої розкутості в культурному процесі 20-х років сформувалися літературні та мистецькі сили, які ще певний час продовжували творити в дусі усталених традицій навіть за умов невпинного наростання тоталітарної регламентації культурного життя.

17 стр., 8482 слов

Україна. Культура і побут українського народу. Духовна культура ...

... українського населення, його онімечення, полонізації та мадяризації. Тільки після революції і возз'єднання українських земель в єдиній соціалістичній державі український народ отримав право на свою національну школу і розвиток культури ... премії ім. шевченко. української У 1809 р в Одесі було відкрито перший постійний ... участю М. Заньковецької). В кінці 1920-х років, в період німого кіно, був створивши ...

У 30-ті роки в УРСР розширюється мережа загальноосвітніх шкіл, закладів вищої та середньої спеціальної освіти. Кількість учнів у загальноосвітніх школах збільшилася впродовж 1932—1939 pp. з 4,5 до 5,5 млн, учителів — з 126, 4 до 193,8 тис. Згідно з офіційною статистикою впродовж десятиліття республіка утримувала першість у країні за грамотністю населення.

Кількість вузів зросла з 38 (близько 29 тис. студентів) в 1929 р. до 148 (понад 125 тис. студентів) у 1939 p., а кількість технікумів і прирівняних до них закладів — з 146 (29 тис. учнів) до 600 (172,4 тис. учнів).

Найбільш високими темпами зростала мережа інженерно-технічних, сільськогосподарських, педагогічних та медичних вузів. Виняток становили вузи художнього профілю, де впродовж 30-х років кількість студентів навіть зменшилася. З огляду на офіційні пріоритети суспільного розвитку це було красномовним свідченням укорінення певних тенденцій, а саме — технократизації суспільного життя, формування негативістського ставлення до проблем його гуманітаризації, невиправданого протиставлення «виробників матеріальних благ» і тих, хто «займається розумовою діяльністю».

З кінця 20-х років ідеологічний і політичний натиск на українське національно-культурне відродження стає вже майже неприхованим. Сталіна і його оточення не влаштовувало, що українізація не обмежується знанням і поширенням мови, що на її основі швидко зростав прошарок національної інтелігенції, недовіра до якої була характерною рисою тоталітарного режиму. Тому з початку 30-х років національно-культурне відродження, що здійснювалося в процесі українізації, було істотно загальмовано, а потім і взагалі зведено нанівець. З 1937 р. сам термін «українізація» остаточно зникає з офіційних документів.

Почалися переслідування, злісне цькування тих, хто уособлював українізацію, а в більш широкому контексті весь процес національно-культурного відродження України. Жорстокий моральний терор обрушився на наркома освіти УРСР М. Скрипника. У березні 1933 р. він був змушений залишити свою посаду, а кілька місяців потому, не витримавши принижень, покінчив життя самогубством. Такою самою була доля і ще однієї з найпомітніших постатей українського культурного ренесансу — М. Хвильового.

Тотальної чистки зазнали як сам Наркомос УРСР, так і наукові, педагогічні, культурно-освітні установи, які входили в його систему. В обласних управліннях народної освіти з ідейно-політичних мотивів було замінено все керівництво, в районній ланці — майже на 90%. Система народної освіти республіки була фактично дезорганізована, враховуючи, що хвиля терору не обминула й учительські кадри. Тисячі вчителів як «класове-ворожі елементи» вже були звільнені з роботи, а новий нарком освіти В. Затонський закликав продовжувати чистку. Спустошливого розгрому зазнали також вузи республіки.

19 стр., 9384 слов

Культура незалежної України

... безперечно, з пріоритетом культури. .Епоха Відродження український культура національний оновлення Особливістю української культури в епоху Відродження є те, що ... і плани народжували перенавантаження навчальних закладів України підготовкою кадрів для інших республік. Виникли ... надбань минулих років у цей період з'явилися зачатки перебудови і оновлення української національної культури. Навіть в ...

Під гаслом боротьби з «буржуазним націоналізмом», «шкідництвом» наприкінці 20 — початку 30-х років почався справжній розгром української науки. Переслідування наукової інтелігенції, яке практично не припинялося всі післяреволюційні роки, набуло характеру масового терору. «Націоналісти» викривалися в усіх установах ВУАН, їх праці оголошувалися ворожими матеріалістичному світогляду, політичне небезпечними з усіма висновками, що з цього випливали.

Розправа з вченими не тільки спустошувала наукові установи, нищила традиції і сам генофонд української науки, а й розчищала шлях до неї людям типу горезвісного академіка Т. Лисенка. Саме на хвилі репресій стала можливою його кар’єра — з рядового агронома в дійсні члени Академії наук України.

Незвичайних гонінь зазнали представники гуманітарної науки, в яких ідеологічні і політичні адепти сталінізму вбачали інтелектуальну опозицію тоталітарній владі.

Із зазначених причин були майже повністю знекровлені Інститут української культури, інститути мовознавства, української літератури, радянського права, польської культури та ін. «Ворогів народу» вишукували і знешкоджували в музеях, бібліотеках, архівах.

Особливе неприйняття ідеологічних структур тоталітарної держави викликали будь-які спроби торкатися в наукових дослідженнях національних особливостей культурного розвитку чи соціально-економічних процесів. Наставляючи історичну, інші суспільствознавчі науки на «більшовицькі рейки», вони спрямовували науковців на безкомпромісне розвінчання «буржуазно-націоналістичної контрреволюції», інших «ворогів народу», коло яких розширювалося до безмежності. Про наукову об’єктивність при цьому не йшлося.

І все ж, в міру того як розсіювались ілюзії щодо світової революції, наростала загроза фашистської агресії в суспільно-політичному житті, а отже, й в культуротворчому процесі посилюються національно-патріотичні мотиви. В 1934 р. приймається партійно-урядове рішення про обов’язкове вивчення в загальноосвітній школі вітчизняної історії. В історичних дослідженнях, художній літературі, різних мистецьких жанрах помітною стає тематика, пов’язана з боротьбою українського народу за соціальне і національне визволення. Повертаються із забуття окремі постаті української національної культури, національно-визвольного руху. Звичайно, все це відбувалося під прискіпливим партійно-державним контролем, нещадною цензурою.

Кінець 20-х — 30-ті роки в історії культури українського народу пов’язані з наростанням міфологізованих уявлень про радянську дійсність і відповідне становище в ній людини. І чим більш помітними ставали прогалини в системі цінностей, нав’язаних народу, тим гострішою, з погляду правлячої верхівки, була потреба підмінити в свідомості трудящих об’єктивні уявлення про реальний стан суспільства рожевими легендами про нього.

17 стр., 8483 слов

Стародавня культура східних слов ян

... світло не лише на релігійну, але й на політичну культуру стародавніх слов'ян. Різні літературні джерела відтворюють давні історичні події з запізненням у часі. Щодо історії української культури, то вона висвітлювалась ... місця. Так, поняття "історія мови" та "історія культури" народу не тотожні. Останнє поняття значно ширше і багатше, оскільки «оно включає в себе ряд інших явищ, що недоступні ...

Над створенням і підтримкою таких легенд, крім пропагандистського апарату партійних органів, мали працювати всі сфери культури — література, кіно, театр, образотворче мистецтво тощо. Тому культура дедалі більше стає предметом «постійної уваги» партії та уряду. В реальній практиці це означало посилення політичного й ідеологічного контролю за культурою. Управління нею набуває форм директивних постанов, які дозволяли одне і забороняли інше, а звідси — нещадне викорчовування інакомислення в літературі і мистецтві.

На ідеологічну аксіому перетворюється сталінське визначення і суті соціалістичної культури — пролетарської за змістом, національної за формою. Все, що не вписувалося в рамки цього визначення, оголошувалося ворожим, зазнавало утисків, гоніння.

Митці мали стати або ідеологічними адептами режиму, або ж звинувачені в усіх гріхах вилучалися з творчого процесу, а часто й втрачали життя. Запобігати інакомисленню в творчій сфері мали створені ще на початку 20-х років органи цензури — Головліт, Головмистецтво, Голов-репертком та інші з їх розгалуженою системою від центру до округу (області).

Почалося силове запровадження методу соціалістичного реалізму в художній творчості. Сам по собі цей метод, як один з творчих напрямів, мав право на існування. Проте в умовах ідеологічного монополізму він був проголошений єдиним творчим методом в літературі і мистецтві, і навіть гіпотетичні міркування щодо можливості інших напрямів чи методів визнавалися крамольними.

Апаратна верхівка офіційної ідеології фактично заохочувала, а то й відверто провокувала в літературно-мистецькому середовищі чвари серед різних течій і творчих об’єднань, нагнітала взаємонищівну критику, організовувала цькування інакомислячих. Митців переслідували як за відрив від «соціалістичної дійсності», так і за так званий натуралізм, тобто за правдивий показ реального життя. Суб’єктивістська підміна естетичних критеріїв політико-ідеологічними призводила до того, що митець, творчість якого не вписувалась у відповідні схеми, сприймався не просто як опонент офіційної точки зору, а як ідейний ворог з відповідними, як на ті часи, наслідками.

На основі постанови ЦК ВКП(б) про перебудову літературно-художніх організацій (1932) в СРСР, а також у всіх союзних республіках було створено єдині творчі спілки — радянських письменників, художників та ін. Цей захід навряд чи підлягає однозначній оцінці.

Безумовно, ця свого роду колективізація мистецьких сил об’єктивно сприяла їх інтеграції в суспільно-політичну систему існуючого режиму, прив’язувала митців до певного ідеологічного соціального замовлення. Проте фактом було й те, що багато хто, навіть з творчої інтелігенції, яку не можна було запідозрити в запопадливому ставленні до влади, схвально сприйняв створення єдиних творчих спілок. У них вони вбачали свого роду запобіжний захід проти ідеологічного терору «класове орієнтованих» літературних та інших мистецьких організацій, які з позицій стерильної пролетарської культури громили аполітичні, з їх погляду, літературно-художні угруповання.

Доречно зауважити, що ні ваплітяни, ні неокласики не заперечували зв’язок між літературою і політикою. Проте не погоджувалися з його вульгарним трактуванням, доводячи, що він (зв’язок) не є прямим і безпосереднім, отже, відкидали наміри політизувати мистецтво, культуру в цілому.

7 стр., 3243 слов

Духовна культура української молоді ХХІ століття

[1] Духовна культура -- складова культури, що охоплює мистецтво та філософію. Концепцію духовної культури підтримують перш за все діячі ... дідусів, для теперішньої молоді ніщо. За словами вчених ХХІ століття можна назвати кризою моралі в сучасної молоді. Чи справді це ... - світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття ХХ століття приходить на зміну модернізму. Цей напрям -- продукт ...

Історія української культури 20—30-х років дає переконливі приклади як жертовного служіння її ідеалам і принципам, так і соціального конформізму. Багато митців, літераторів, діячів науки не поступилися принципами, зазнаючи всіляких переслідувань, гонінь, репресій, прийняли мученицьку смерть у таборах ГУЛАГу. Проте значна частина літераторів, діячів театру, кіно, інших видів мистецтва «за велінням серця» чи в зв’язку з вимушеними обставинами стала на шлях нагнітання соціально-класової непримиренності, цькування «буржуазних націоналістів» та інших «класове ворожих елементів».

Гімни червоному терору, ідеології класової боротьби співали і кращі, митці України, в цілому чесні в своїй творчості. Наприклад, М. Хвильовий, Г. Епік, М. Куліш, піддавшись кампанії нагнітання політичного психозу, підтримали процес над Спілкою визволення України (СВУ), складаючи подяку органам ДПУ за розвінчання «академіко-бандитів».

Провідною в літературі і мистецтві стає так звана виробнича тематика. Досить сказати, що тільки будівництву Дніпрогесу лише в 1932 р. присвятили понад 70 творів: «Бурун» С. Скляренка, «Сила» Я. Баша тощо. Поряд із звеличенням людей праці в творах про індустріалізацію, колективізацію обов’язковими персонажами були консервативні керівники, шкідники-спеціалісти, класово обмежені інтелігенти, яким протистоять «безгрішні» партійні вожаки, «червоні спеціалісти», люмпенізовані робітники чи селяни — носії передової пролетарської ідеології і моралі. Сталінська теорія загострення класової боротьби надихала багатьох митців на художнє втілення науки ненависті, нагнітання соціальних конфліктів. Разом з тим у численних творах про соціалістичне перетворення села читач не знаходив навіть згадки про трагедію українського села, пов’язану з голодом 1932—1933 pp., з винищенням його основної виробничої сили під час сумнозвісного розкуркулювання. Отже, тією чи іншою мірою численні митці робили свій внесок у створення культурної платформи ідеології сталінізму, допомагали розкручувати маховик насильства, жертвою якого ставали й самі.

Один за одним слідували «зведені списки» літератури, творів образотворчого мистецтва, театральних вистав, що підлягали вилученню з бібліотек, продажу, музеїв, театрального репертуару, навчального процесу. Під тотальну заборону потрапили твори сотень українських митців, причому накладене «табу» зберігалося десятки років.

Найбільш трагічні аспекти історії української культури докладно викладено в книгах Ю. Лавріненко «Розстріляне Відродження» і «Репресоване Відродження».

Висновки

«Розстріляне Відродження» — цей термін, уперше вжитий у середині 40-х років, вичерпно характеризує суть наслідків тоталітарного режиму для української національної культури. І не тільки національної. Нищівного розгрому зазнали також болгарська, грецька, єврейська, німецька, польська культури, культури інших національностей, що проживали на території України.

Отже, по-перше, історія розвитку вітчизняної культури засвідчує, що культура нації тісно пов’язана з її державним устроєм. Зберігати і вільно розвивати національну культуру можна лише в умовах, які забезпечує незалежна держава. І навпаки, повноцінний розвиток культури неможливий при політичному безправ’ї, переконливим свідченням чого є доля української культури 20—30-х років за умов радянської дійсності. По-друге (і це ще один з узагальнюючих висновків української історії), в умовах державного поневолення культура залишається сферою суспільного життя, найбільш здатною до супротиву поневолювачам. Вона є тим соціальним ферментом, в якому зберігаються і розвиваються ідеї державності. Саме тому український культурний процес 20—30-х років виразно виявив тенденцію до національно-державного відродження. По-третє, історія культури (і не лише вітчизняної) засвідчує, що тотальна політизація й ідеологізація згубні для творчої діяльності, а отже, й для розвитку культури в широкому розумінні.

7 стр., 3377 слов

Духовна культура трипільського населення України

... специфіку розвитку духовної культури трипільського населення України. Завдання: виявити витоки космологічних уявлень трипільців, дослідити культ родючості та ... стилі, наповнена символізмом. Дослідники скульптури давніх хліборобських культур вважають, що різноманітні іконографічні типи жіночих теракот ... Румунії та інших держав, існувала безперервно 3500 років, від 2200 до Різдва Христового до 5700 ...

У своїх основах і принципах культура має бути незалежною від держави, тим більше політичної кон’юнктури чи ідеологічних впливів. Згубний для культури і всеохоплюючий нігілізм щодо культурних надбань минулого, загальнолюдських культурних, духовних цінностей. Здатність і можливість сприймати культурні впливи ззовні є необхідною умовою культурного розвитку кожного народу.

Список використаних джерел

1. Бойко Ю.М. Українська та зарубіжна культура. Культура стародавнього світу. Курс лекцій: навчальний посібник. — Харків, 2002.

2. Бокань В.А., Польовий Л.П. Історія культури України: Навчальний посібник. — К.: МАУП, 2002.

3. Задорожний В., Кундрат Ю. Курс історії української культури (IX- початок XXI ст.): Навчальний посібник для студентів-україністів. — Ужгород: Ґражда, 2009.

4. Кордон М.В. Українська та зарубіжна культура: Підручник. Видання 2-ге. — К., 2007.

5. Наулко В.І., Артюх Л.Ф., Горленко В.Ф. Культура і побут населення України: Навч. посібник — К.: Либідь, 1993.

6. Українська культура: Історія і сучасність: Навч. посіб. для студентів ун-тів та пед. ін-тів / С. О. Черепанова, В. Г. Скотний, І. В. Бичко та ін. — Львів: Світ, 1994.

7. Шейко, В.М., Тишевська, Л.Г. Історія української художньої культури : підручник. — Харків: ХДАК, 1999.

Глосарій основних термінів

Ідеологізація культури

Коренізація

Ліквідація неписьменності

Націоналізм

Національна свідомість

Нація — коріння цього терміна лежить в латинському дієслові «nasci» — народитись. З нього і виник іменник «natio». Він означав: поро-да, рід або раса. Нація — це велике, модерне, динамічне, цивілізоване співтовариство громадян, часто поліетнічне, але об’єднане навколо якогось одного етносу, з національною мовою державного рівня (та, можливо, однією чи кількома локальними офіційними мовами), як правило, із власною територією, спільними інтересами, назвою, національною культурою (як синтезом кількох етнічних культур), волею бути єдиним цілим, усвідомленням спільності (а подекуди і самобутності) минулого, сучасного і особливо майбутнього.

Пролеткульт, Розстріляне відродження, Українська автокефальна православна церква (УАПЦ)