Давньогрецький театр: передумови виникнення драми, театральне мистецтво як синтез мистецтв, еволюція трагедії, значення театру в духовному житті греків
Історія античного театру містить немало суперечностей, певних неточностей. Не дивно, що деякі її питання викликають і в школярів, і навіть в студентів-філологів труднощі при вивченні. Тому не буде зайвим ще раз звернутися до цієї теми і зробити акцент на так званих «проблемних» питаннях.
Антична драма, як відомо, з’явилася в VI ст. до н. е.,
Цей процес є абсолютно закономірним, адже людина пізнає світ, вона намагається всі предмети і явища навколишнього світу упорядкувати, проникнути в їхню будову, зрозуміти їхнє призначення не посередництвом чиїхось нав’язливих оповідей, можливо навіть цікавих і логічних, а за допомогою власного ознайомлення. Сприйняття людиною навколишнього світу є дуже індивідуальним, тому що, як відомо, кожна людина має особливий емоційно-психічний склад, смак, темперамент, виховання, досвід, які в сукупності і зумовлюють взаємини людини з природою.
Ось ми і підійшли до одного з найважливіших моментів досліджуваної проблеми. Індивідуальність сприйняття навколишнього світу є причиною виникнення непорозумінь, суперечностей між особистістю і природою, між особистістю і іншими людьми (суспільством), інколи навіть між особистістю і богами (зокрема божественними законами і традиціями, які боги дали людям для життя).
Непорозуміння, суперечності, розбіжності становлять конфлікт, що лежить в основі драми. Отже, поява драми зумовлена намаганнями особистості виголосити своє власне «я», показати свою несхожість з іншими людьми, протиставити себе суспільству, світу, богам. Саме за таких обставин і виникає конфлікт – зіткнення протилежних позицій, неприйняття одного світогляду іншим, однієї моралі протилежною.
витоки античної драми тісно пов’язані із суспільно-історичними процесами,
Але не тільки суспільно-історичні, тобто зовнішньо-культурні фактори спричинили появу драми. Були і внутрішньо-культурні детермінанти її виникнення. Антична драма з’явилась на стику епосу і лірики, вона органічно поєднала у собі загострену чуттєвість, прагнення до само-виразності, яскраве емоційне начало, що символізує лірика, і наявність життєвого матеріалу, об’єктивних обставин, які становлять основу епічних творів. Таким чином, для виникнення драми було підготовлене певне поетичне підґрунтя, тобто необхідний теоретичний і змістовний базис, що і зумовив подальший розвиток літературного мистецтва.
Художня культура стародавнього світу
... – ІV тис. До н.е.) – давньоєгипетська культура мала ієрогліфічне письмо, власний художній стиль; від пізніших часів залишились папірус, монументальна архітектура, скульптурний портрет, ідея художнього ... вапуми, кіпу, піктографія). Єгипет – одне з найстародавніших вогнищ цивілізації – залишив світу малюнкові знаки письма, застосовували також у багатьох неалфавітних письменностях (китайське і японське, ...
Як справедливо зазначають В. І. та Н. І. Пащенки, «…драма виникла, коли давно вже відбувся перехід від знеособленої, тобто народної, форми творчості до індивідуальної. Свідчення цьому велика кількість ліричних жанрів і поява багатьох видатних поетів. Проте в нових умовах становлення рабовласницької демократії лірика вже не могла відповісти на запити епохи, певною мірою вона себе вичерпала. Потрібні були нові види мистецтва, які могли б виховувати у громадян почуття патріотизму і відповідальності за свою державу. Ними й стали драматичні жанри» [4; 197]. Вищенаведена цитата яскраво свідчить про синтез суспільно-історичних та суто літературних факторів, спричинивших появу драми.
Античний театр має велике загальнокультурне значення., Однак особливо органічне поєднання демонструють античний
грецький театр виник на культовій основі і завжди був пов’язаний з релігією.
«Драма» по-грецькому означає «перебіг дій», але найбільше здивує сьогоднішнього читача фактична відсутність дії у грецькій трагедії. Заледве намітившись у діалозі, вона, здається, навмисне гальмується просторим монологом або стилістично ускладненою піснею хору. І справді, античний автор зовсім не дбав про те, щоб на оркестрі зображувати саме дію (навіть убивство не виставляється на очі глядачів).
Не чекав і глядач на розгортання дії, адже афінський глядач був обізнаний з міфом, він знав, що спіткає того чи іншого героя. За таких умов нелегко було тримати глядача в напруженні. Успіх драматичного поета залежав від того, як він зуміє подати матеріал. Тож основні зусилля автора-постановника йшли на те, як інтерпретувати міф, як розставити акценти.
Першим, як відомо, порушив проблему походження грецької драми Аристотель, який вважав, що вона була представлена трьома жанрами:
- трагедія,
- комедія,
- сатирівська драма.
Назва «трагедія» походить від двох грецьких слів – «трагос» – цап, козел і «оде» – пісня, таким чином, трагедія – це пісня цапів або пісня про цапів.
Навіть у періоди свого вищого розквіту трагедія зберігала органічний зв’язок з релігійним культом Діоніса, яким була породжена. Елліни свято вірили, що Діоніс незримо супроводжує виставу і змагання. Тому вистава певною мірою нагадувала ритуальне дійство – яскраве, урочисте, піднесене.
У своїй еволюції трагедійне дійство вдосконалювалося, ускладнювалося і в першій третині V ст. до н. е. досягло «класичного» вигляду. Аристотель дає таке визначення цього жанру: «Трагедія є відтворення прикрашеною мовою… важливою й закінченої дії, що має певний обсяг, відтворення не розповіддю, а дією, яка через співчуття і страх сприяє очищенню подібних почувань» [1].
У наведеному визначенні підкреслюється морально-філософська і народно-виховна настанова трагедії.
Обрядова традиція вагомою мірою визначила композицію трагедії і її стиль.
Первісно саме хор був стрижнем усієї трагедії, головним її персонажем. Входом хору на орхестру через два бокові входи (parodoi) й починалась вистава. Звідси й назва структурної частини трагедії – парод, тобто пісня, яку виконував хор, вступаючи на орхестру (пізніше трагедії відкривалися також прологом – «передмовою». Завершував трагедію переважно ексод – урочиста (часто похоронна) процесія хору, що покидав орхестру.
Українська лірична пісня — романс
... Та, мабуть, не всім відомо, до якого жанру належать подібні пісні. Це – український романс... На голови, де наче солов’ї, своє гніздо щодня збивають будні, упав ... Гарна ця душа. Така ж прекрасна і її пісня. То була тиха ніч чарівниця, Покривалом спокійним, широким Простилалась вона над селом, Прокидалась край неба зірниця, Мов ...
У цих рамках чергувалися мовні й хорові сцени. Саме з діями хору та появою на орхестрі нового актора пов’язані назви всіх інших структурних частин трагедії: епісодій – діалогічна пісня хору та актора, стасим – пісня, яку виконував хор, залишаючись на орхестрі, коммос – жалібна пісня, яку виконував актор, а хор відповідав йому рефреном. Таким чином, композиція трагедії була цілком вмотивована діями хору. Він виконував роль так би мовити колективного актора, що виступав моральним суддею, охоронцем загальнолюдських цінностей, морально-етичних норм і законів, які дали людям боги для обов’язкового дотримання.
Проте, не одразу трагедія мала таку впорядковану і складну структуру. Вона пройшла довгий шлях своєї еволюції перш ніж дістати свого класичного вигляду.
Перше суттєве реформування трагедії належить Феспіду
Молодшим сучасником і учнем Феспіда був Фрініх (друга половина VI ст. – початок Vст.) («Здобуття Мілета», «Фінікіянки»).
Він збагатив трагедію силою поетичного слова, примушуючи глядачів плакати у театрі.
Однак загалом на той час трагедія ще не мала глибокого конфлікту, адже був лише один актор. Вона скоріше нагадувала ораторію.
Якісно нового змісту і форми трагедія набула після появи на
Отже трагедія з двома акторами стала спроможною передати конфлікт, який лежить в основі драми. Саме трагедії з двома акторами змогли передати психологічну напругу і драматизм, що неодмінно супроводжують конфлікти, більше того, вони віддзеркалюють суспільно-культурні і ідеологічні зрушення, пов’язані з утвердженням особистості у давньогрецькому рабовласницькому суспільстві.
Величезна заслуга Есхіла полягає у створенні могутніх і величних характерів – монументальних образів, носіїв нечуваних пристрастей, учасників грандіозних конфліктів. Образи Прометея («Прометей прикутий»), Клітемнестри, Ореста, Кассандри, Електри (трилогія «Орестея») назавжди увійшли до скарбниці світової драматургії. Відповідним є і стиль трагедій Есхіла – монументально-патетичний. Як справедливо зауважує Ю. В. Султанов, «Він має багато спільного з образотворчим мистецтвом Стародавньої Греції у V ст. до н. е.» [6; 56]. Ту ж саму думку розвиває дослідниця Г. Підлісна, наголошуючи, що «урочиста застиглість тогочасної грецької скульптури, позбавленої портретних рис, відповідає величним персонажам Есхіла».
Слід також зазначити, що Есхіл надав усім частинам та елементам трагедії досконалої форми, запровадив ряд прийомів, що посилюють драматичний ефект – увів формулу трагічного мовчання, створив атмосферу жаху на сцені, ввів ряд технічних засобів і прийомів – пофарбовані маски, котурни, декорації, костюми, танці й танцювальні фігури, першим почав писати трагічні трилогії. Отже Есхіл розпочав еру нової трагедії.
Софокл (496 – 406 рр. до н. е.).
Зауважимо також, що трагедія Софокла стає більш наближеною до життя, вона втрачає той містично-релігійний характер, що його мала попередня трагедія. На зміну масштабним грандіозним сюжетам приходять суто земні і значно простіші. Цей процес супроводжується повільним проникненням у внутрішній світ людини, більш глибоким змалюванням людських характерів.
Розвиток сучасного музичного мистецтва та основних його напрямків
... впливу сучасного музичного мистецтва на особистість дитини; музика сучасний джаз рок Розділ 1. Музика як психо-фізіологічний ... навчання та запам'ятовування. Незалежно від американців, Г. Лозанову та його колезі доктору А. Новакову вдалося зробити аналогічне відкриття. ... Моцарта, а найменшу - композиції важкого року. Крім того, його рекомендації про позитивну "підзарядку" мозку стосуються й музики ...
Улюбленим художнім засобом Софокла є прийом контрасту. Контрастність дає авторові змогу сильніше підкреслити слабкі й сильні сторони персонажів, щоб глядач міг ясніше зрозуміти їхню внутрішню суть. Контрастними образами постають Едіп і сліпий Тіресій («Цар Едіп»), Креонт і Тіресій («Антігона»), Антігона та Ісмена («Цар Едіп»), Електра і Клітемнестра («Електра»).
Софокла вважають неперевершеним майстром композиції.
За свідченням Аристотеля, Софокл твердив, що зображує людей такими, якими вони мають бути. Митець вважав за необхідне виховувати громадян на прикладі ідеального героя. Тому персонажі Софокла – натури завжди цілісні. Вони лишаються вірними собі протягом усієї дії (Антігона).
Як зазначає Ю. В. Султанов, «Цілісність образів Софокла, пластична довершеність його трагедій створили йому славу надзвичайно ясного і внутрішньо гармонійного митця» [6; 64].
Софокл завершив створення грецької трагедії, у його творчості вона досягає своєї вершини.
Наступником Есхіла і Софокла був Еврипід (480/84 – 406 рр. до н. е.).
Зрозуміло, що розкриття цієї тематики вимагало значно глибшого, ніж раніше, проникнення автора у світ психологічних переживань людини. Зберігаючи традиційний конфлікт, що відбувався між двома героями, Еврипід першим увів у свою трагедію конфлікт одного героя, тобто протиборство двох протилежних почуттів у душі одного героя, інакше кажучи – внутрішній конфлікт, психологічний конфлікт. Він дає змогу авторові глибше показати стан людини в момент душевної кризи, як кажуть психологи – пограничний або межовий стан людини, відтворити те напруження, у якому опиняється герой (Медея, Федра, Алкеста).
Однією з центральних в творчості Еврипіда стала тема кохання й ті страждання, що воно несе людям. У всіх випадках, коли героїв охоплює почуття любові, воно стає визначальним, примушує їх заглиблюватись у себе, у свою внутрішню боротьбу й надмірно страждати. Еврипід зображує любов як могутню пристрасть, якій неможливо протистояти («Іполіт», «Медея»).
Не випадково Еврипід увійшов в історію світової драматургії як «найтрагічніший з трагічних поетів».
Психологічні конфлікти Еврипіда виходять за межі античного суспільства, оскільки поет торкається глибоко інтимних почуттів людини, таких, що є вічними, незалежно від національних, географічних або хронологічних факторів.
Еврипід був останнім, хто суттєво змінив класичну грецьку
Отже, герої Еврипіда не трагічні персонажі, а драматичні, тому що вони самі роблять свій вибір, а згодом стають його жертвою. Однак слід зазначити, що це питання в науці і на сьогоднішній день залишається дещо полемічним.
Втім, саме шляхом Еврипіда розвиватиметься пізніша драматургія. Пильний інтерес до життя і почуттів окремої індивідуальності, широке використання інтриги й комедійних елементів, загальний родинно-побутовий фон п’єси надовго визначатимуть провідні тенденції розвитку драматичного мистецтва.
Театр займав особливе місце в житті давніх греків., Організацію театральних видовищ брала на себе держава,
Аристотель вважав, що мистецтво відбиває реальне буття, дає людям насолоду, вчить думати і багато важить у справі виховання. Трагедія, на його думку, має перевагу над усіма іншими жанрами, бо найсильніше впливає на глядачів.
Мова людини як дзеркало її духовної культури
... Мовна культура - це надійна опора у вираженні незалежності думки, розвиненості людських почуттів, у вихованні, у прояві справжнього патріотизму. Культура людського спілкування - це частка загальної моральної культури особистості. Відсутність культури ... лише завдяки спілкуванню між людьми. Культура мови є одним з головних показників культури людини загалом, широти та глибини її знань та думок. Пауло ...
Вищесказане красномовно свідчить про величезне пізнавальне, морально-етичне, громадянсько-патріотичне та естетичне значення театру і, зокрема, трагедії в духовному житті греків.
Література
- Аристотель. Сочинения: в 4-х томах. – М.: Просвещение, 1989. – Т. 1-4.
- Коршунова С. І., Тереховська О. В. Антична література /Навчальний посібник до практичних занять. – Івано-Франківськ: Гостинець, 2006.
- Литературный энциклопедический словарь /Под общ. ред. В. М. Кожев-
- никова и П. А. Николаева. – М.: Сов. энциклопедия, 1987. – 752 с.
- Пащенко В. І., Пащенко Н. І. Антична література. – К.: Либідь, 2001.
- Підлісна Г. Н. Антична література. – К., 1992.
- Султанов Ю. І. У світі античної літератури. – Харків.: Ранок, 2002.
27.06.2012
