Публічний виступ і його жанри реферат написання реферату

метки: Культура, Наукової, Писемної, Науковой, Стиль, Мовних, Тексть, Виклад

КУЛЬТУРА ПИСЕМНОЇ НАУКОВОЇ МОВИ

ПУБЛІЧНИЙ ВИСТУП І ЙОГО ЖАНРИ

РЕФЕРАТ. НАПИСАННЯ РЕФЕРАТУ

Особливості писемної мови. Система мовних засобів

Для літературної мови, що реалізується в літературному мовленні, властиві усна і писемна форми її існування. Усне і писемне мовлення – це форми реалізації мови як засобу спілкування.

Писемне мовлення для ділових людей, науковців, і медичних працівників у тому числі, дуже важливий елемент, бо саме через ділову документацію, листування, наукові праці встановлюються певні ділові контакти, описуються певні професійні процеси, доводяться до читача наукові ідеї, погляди.

Писемне мовлення відрізняється від усного такими особливостями:

1) фіксується графічними знаками (в основному літерами, рідше малюнками, схемами, таблицями);

2) воно завжди вторинне і спирається на усне мовлення;

3) має форму в основному монологічну;

4) пов’язане з попереднім обдумуванням;

5) характеризується більшою регламентацією мовних засобів, точнішим добором відповідної лексики;

6) чітко підпорядковується стилю і типу мовлення;

7) у ньому є повний і ґрунтовний виклад думок;

8) редагування думки і форми її вираження;

9) самоаналіз написаного.

Писемне мовлення визначається як загальною культурою

Культура наукової мови

Термін «культура української мови» має кілька визначень., Одним із різновидів культури мовлення є наукове мовлення.

Наукове мовлення

Термін «культура наукового мовлення» слід використовувати, коли йдеться про певні ситуативні мовні норми, тобто конкретний акт мовлення; «культура наукової мови» — стосовно предмета навчального курсу. Основою наукової мови є літературна мова, на її специфіці позначаються результати досліджень різних галузей науки.

У 20–30-ті роки ХХ ст., ураховуючи потреби мовної культури населення, в дослідженнях членів Празького лінгвістичного гуртка було сформульовано поняття «функціональна мова».

Функціональна мова –

Німецькі лінгвісти запропонували натомість поняття «предметні (фахові) мови».

Предметна (фахова) мова –

Культура української мови

... повідомлюваної вами інформації. Вказуйте на помилки співрозмовників у тактовній формі. Дотримуйтесь норм української літературної мови (орфоепічних, орфографічних, граматичних, пунктуаційних) Мовленнєвий етикет в професійному спілкуванні Мова, як інструмент здобуття ...

Початок 50-х років ХХ ст. був ознаменований появою книги про мову науки як функціональний різновид мови англійського вченого Теодора Сейворі, що слугувала провісником теорії мов для спеціальних цілей, у т. ч. й науки.

Спеціальне вивчення наукового мовлення в українському і російському мовознавстві розпочалося в 60-ті роки ХХ ст. Перші праці (М. Кожиної, А. Коваль, А. Васильєвої, М. Котюрової та ін.) подавали визначення специфіки наукового стилю, виявлення екстралінгвістичних факторів, які впливають на формування наукових текстів та їх стильових ознак, містили дослідження проблем мовленнєвої системності наукового стилю, типів наукового тексту (О. Лаптєва, О. Сиротіна, М. Сенкевич та ін.), поняття «культура мови» (А. Коваль, М. Жовтобрюх, А. Пилинський).

У дослідженнях 70–90-х років ХХ ст. розглядали проблеми писемної та усної форм наукового мовлення, його адресованості, діалогічності, експресивності (Н. Милованова, М. Кожина, Т. Михайлюк, Л. Славгородська), композиції та зв’язності, інтертекстуальності наукового тексту (М. Котюрова, Н. Данилевська), поняття «мовна норма» (А. Пилинський, С. Єрмоленко, М. Жовтобрюх), друкували культуромовні поради Б. Антоненка-Давидовича, С. Єрмоленко, М. Жовтобрюха, А. Коваль, Л. Мацько, О. Сербенської, В. Русанівського, Є. Чак.

Культуру наукової мови кінця ХХ – початку ХХІ ст. досліджують функціональна стилістика (вивчає особливості мовних норм у зв’язку з різними функціональними стилями), лінгвістична прагматика (аналізує цілі учасників спілкування і методи їх досягнення, ставлення людини до власного і чужого мовлення), лінгвістика тексту (розглядає норми побудови, структурно-стилістичні особливості тексту), психолінгвістика (з’ясовує процеси мовотворчості, сприйняття і формування мовлення та співвіднесеність цих процесів із системою мови).

Об’єктом таких досліджень є наукова мова (наукові тексти), предметом — мовно-жанрові особливості наукового стилю, етичні норми наукового спілкування.

Результати досліджень дають змогу:

• поглибити знання про науковий стиль загалом і кожної (насамперед української) мови зокрема;
• розширити уявлення про наукову мову, головні категорії, властивості, структуру, мовні засоби наукового тексту, основи майстерності наукового виступу, виробити потребу в нормативному вживанні мовних засобів наукового стилю;

• опанувати технології роботи з науковим текстом, розвивати вміння і навички мовностилістичного аналізу наукового тексту;
• формувати стилістичну компетенцію;
• виховувати мовний смак і мовне чуття, критичне ставлення до ненормативної вимови;
• аргументовано, спираючись на словники і мовленнєві зразки, оцінювати наукове мовлення в різних комунікативних ситуаціях щодо дотримання норм літературної мови;
• використовувати основні засоби кодифікації (словники, довідники), створювати нормативні наукові тексти зі спеціальності, писати відгуки і рецензії на наукові роботи, правильно вживати й оформляти цитати;

• редагувати наукові тексти різних жанрів;
• керувати аудиторією, послуговуючись вербальними і невербальними прийомами презентації наукової спрямованості, у т.

ч. електронної, застосовувати методи мовного оформлення.

Ключовими поняттями курсу є «мова науки», «науковий стиль», «наукове мовлення», «мова наукової літератури». Термін «мова науки» використовують під час вивчення закономірностей побудови наукового тексту на фонетичному, лексичному, морфологічному, синтаксичному рівнях.

Мова науки

Мова науки, або мова наукового стилю викладу, наукова (спеціальна) мова, виконує епістемічну, когнітивну, комунікативну функції і слугує для задоволення соціальних, гносеологічних, комунікативно-прагматичних потреб особистості і соціуму. Лексику мови різних наук представляють загальнонаукові слова, стійкі словосполучення, терміни, невербальні знаки (символи, піктограми тощо), словотвірна підсистема, відповідні синтаксичні конструкції. Складником мови науки є науковий стиль.

Культура наукової мови охоплює нормативний, комунікативний, етичний аспекти. Нормативний аспект передбачає знання літературних норм і вміння застосовувати їх у науковому мовленні. Комунікативний — пропонує відбір мовних засобів, які якнайкраще виконують завдання наукового спілкування. Дотримання норм поведінки, повага до учасників спілкування, доброзичливість, тактовність становлять етичний аспект наукової мови.

Важливим аспектом культури наукової мови дослідники (Н. Бабич, Ф. Бацевич, О. Баженова, Д. Гринчишин, Р. Зорівчак, М. Котюрова, Л. Мацько, М. Пентилюк, О. Пономарів, А. Сербенська, Є. Чак) називають прикладний аспект. Наукові тексти розглядають як носії функціонально-стильової специфіки, що дає змогу пояснювати мовленнєві огріхи, їх психологічну природу, фактори впливу на їх появу. Започатковано навіть окремий напрям досліджень — «лінгвістика помилок», або «помилкознавство», «девіатологія».

Опанування наукової української мови є однією з важливих передумов підготовки досконалого наукового тексту, успішної презентації результатів наукового дослідження.

Сутність та особливості наукового стилю української мови

Науковий стиль є одним із функціональних стилів мови.

Функціональний стиль

Серед функціональних стилів виокремлюють розмовний, публіцистичний, науковий, офіційно-діловий, художній, конфесійній. Кожний із них характеризується певними ознаками (стислість — розгорнутість, емоційність — беземоційність, офіційність — невимушеність тощо) і мовними одиницями. У табл. 1. наведено функціональне призначення й ознаки стилів мовлення.

Таблиця 1.

Стилі і жанри мовлення

Назва стилів	Види творів, у яких стиль реалізується
			Сфера спілкування,	Форма реалізації стилю
Розмовний		обмін інформацією, думками, враженнями, прохання чи подання допомоги, виховний вплив	побутові стосунки з родичами, друзями, знайомими	діалог
Науковий	дисертація, монографія, стаття, підручник, лекція, відгук, анотація	повідомлення про результати наукових досліджень	наука, техніка, освіта	монолог
Офіційно-діловий	закон, кодекс, статут, наказ, указ, оголошення, доручення, розписка, протокол, акт, інструкція, лист тощо	регулювання офіційно-ділових стосунків	офіційно-ділові стосунки	монолог (діалог)
Публіцистичний	виступ, нарис, публіцистична стаття, памфлет, фейлетон, дискусія	обговорення, відстоювання та пропаганда важливих суспільно-політичних ідей, сприяння суспільному розвитку	громадсько-політичне життя	монолог (діалог)
Художній	трагедія, комедія, драма, водевіль, роман, повість, поема, вірш, байка	різнобічний вплив на думки й почуття людей за допомогою художніх засобів	мистецтво слова	монолог

Науковий стиль є одним із основних джерел збагачення та якісної видозміни мови.

Науковий стиль

Формується і розвивається він під впливом рівня науки і наукових знань в Україні, ступеня розвитку літературної мови, мовної практики письменників, учених, діячів культури.

Витоки цього стилю спостерігаються ще в давній книжній українській мові періоду Київської Русі — історичні переклади про Давні Грецію, Рим і Візантію; «Хроніка» Георгія (Многогрішного) про історію Візантії, Ізборник Святослава 1073 р. тощо; XVI—XVII ст. — трактати, лексикони, послання, які готували і видавали в Острозькій, Києво-Могилянській академіях, Львівському братстві, Києво-Печерській лаврі та інших навчальних закладах і монастирях України.

Статті, надруковані у другій половині XIX ст. в журналі «Основа», визначили перспективи розвитку наукового стилю української мови на подальші десятиліття. Вагомим підґрунтям для формування української наукової мови і мовної особистості були традиції Києво-Могилянської академії, Харківського і Київського університетів, Ніжинського історико-філологічного інституту імені князя Безбородька та ін. Традиційні лекції і практичні заняття літературознавці, мовознавці, етнографи, педагоги П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка, М. Костомаров, М. Лавровський, М. Максимович, О. Потебня, Ф. Прокопович, І. Срезневський, М. Сумцов спрямовували на «загострення розуму», розвиток інтелектуально-творчого мислення, активізацію пізнавальної діяльності, самостійності, самокритичності.

Аналіз досвіду викладання показує, що у вітчизняній вищій школі дотримувалися традиції діалогового спілкування зі студентами. У «Правилах» (1844) Університету Св. Володимира, Статуті Харківського університету було наголошено на обов’язковому написанні з першого року навчання наукових творів. Ознайомлення студентів із класичними мовами, народною словесністю, текстами художніх творів російської, грецької, латинської літератур, особливостями історії, побуту відбувалося через «елементи наукової бесіди», «короткі диспути», «діалоги на лекціях», «порпання в наукових книгах», «розмірковування», граматичний розбір давніх текстів. Такі дослідницькі види роботи допомагали студентам глибше розкрити суть художнього слова.

Значну роль у становленні наукового стилю відіграли наукові праці П. Куліша, І. Нечуя-Левицького, М. Драгоманова. Наукове товариство імені Шевченка головне завдання вбачало у формуванні української наукової термінології: «Плекати та розвивати науки в українсько-руській мові». У «Записках Наукового товариства імені Шевченка» друкували праці з історії, фольклористики, етнографії, мово- і літературознавства, економіки, права, філософії, біології, медицини, геології, фізики, математики, хімії, техніки.

Діяльність Термінологічної комісії, створеної у 1918 р. при Київському науковому товаристві, а також Інституту української наукової мови з 1921 р. була спрямована на вироблення спеціальної термінології з різних галузей знання, підготовку і видання термінологічних словників.

Вагомий вплив на розвиток наукової мови мали праці українських учених. Теоретиком вироблення наукового стилю на Наддніпрянщині вважають українського мовознавця, публіциста Пантелеймона Куліша (1819-1879).

У 1857 р. він написав і видав у Санкт-Петербурзі «Граматку української мови» – один із перших підручників нової української мови. У ній, як і в «Записках про Південну Русь», Куліш упроваджував новий фонетичний правопис (згодом його назвали кулішівкою), що мав важливе значення у становленні сучасної української орфографії.

«Шлях науці уготовляється словом», а «для створення думки наукової поезія необхідна», – доводив український мовознавець Олександр Потебня (1835-1891).

Він визнавав домінанту наукової творчості як вирішальний фактор формування професіонала і громадянина.

Сутність і механізми наукової творчості як специфічний різновид творчої діяльності, основні ознаки наукової мови та наукової термінології вивчав український письменник, дослідник Іван Франко (1856–1916).

Його науковий стиль мови характеризувався функціональною настановою на інтелектуально-логічне сприйняття, повідомлювально-оцінною специфікою, а сформований ним новий стиль наукового мовлення був репрезентований у працях з естетики, історії культури, літературознавства і критики наприкінці 80-х років XIX ст. Творцем науково-публіцистичного, науково-популярного стилю української мови, нової української наукової термінології, інтелектуалізатором української наукової мови XIX ст. вважають публіциста, філософа Михайла Драгоманова (1841–1895).

Для називання літератури як мистецтва слова він використовував терміни «белетристика», «письменство»; діячів літератури – «літературний діяч», «писатель», «письменник», «писателька», «письмак», «письмовець», «літератор», «мальовник», «оповідач», «писач»; діячів літератури в галузі критики – «рецензент», «коментатор»; фахівця з мови – «філолог», «лінгвіст». Хоча не всі терміни узвичаїлися в науковій мові, М. Драгоманов вплинув на вибір перспективи розвитку національної термінології.

Над виробленням цілісної системи термінологічної розбудови української літературної мови працював державний і культурний діяч Іван Огієнко (1882–1972).

«Термін, – писав він, – це зовнішній знак певного наукового розуміння. Найперша вимога від кожного терміна – щоб він найвідповідніше передавав сховане в нім розуміння…», «наша мова дуже гнучка й зовсім придатна для творення термінологічних назов». Сьогодення актуалізує його слова про те, що «наука чужою мовою не пускає в людині глибокого коріння».

Проблеми національної термінології досліджував Агатангел Кримський (1871–1942).

Помітним явищем у галузі україністики кінця XIX – початку XX ст. стала його праця «Українська граматика» у двох томах (1907–1908), основана на історичних джерелах.

Науковий пошук був пріоритетним у діяльності Володимира Вернадського (1836–1945): «Передумовою можливості наукової роботи для вченого повинна стати реальність», «Логічна робота вченого повинна будуватися на даних наукового досвіду і спостереження». Він зауважував, що дослідник має відповідати за наслідки своїх відкриттів. На його думку, завжди є вчені, які яскраво відчувають і охоплюють живу, реальну природу Землі, для яких розуміння єдиної Природи є основою всієї їх наукової роботи.

Навчитися думати по-українському і «не збиватися на чуже» закликала Олена Курило (1890 – імовірно 1946): «Треба читати уважно українських класиків слова, вважати на їх мову, відзначати в ній своє, українське… Таке свідоме вивчання язикових особливостей витворює певне чуття самої мови… Живою бо має бути літературна мова». Кожне положення мовознавець логічно обґрунтовувала і доповнювала прикладами з усної народної творчості та письменства, міжмовними паралелями із західно- та східнослов’янських мов.

Вихованню чуття наукового слова, виробленню мовного смаку сприяли тексти високохудожніх українських творів, дискусії, мовні конкурси, присвячені пропагуванню мовностилістичних норм, праці І. Білодіда, С. Єрмоленко, В. Виноградова, М. Жовтобрюха, Л. Мацько, Є. Чак, А. Коваль, В. Русанівського, І. Чередниченка та інших мовознавців і письменників, радіо- і телепередачі «Слово про слово», «Живе слово». На сучасному етапі питання наукового стилю розробляють О. Бабич, О. Баженова, О. Васильєва, М. Кожина, М. Котюрова, В. Костомаров, Л. Кравець, Л. Мацько, В. Морозов, О. Лаптєва, М. Сенкевич, О. Сербенська, П. Селігей, Л. Симоненко, Л. Струганець та ін. Лінгвісти з’ясовують поняття «науковий стиль», визначають його мету, описують категорії, виявляють системні зв’язки між одиницями наукового стилю, характеризують ознаки і мовні засоби його вираження.

Метою наукового стилю, Науковий стиль виконує такі основні функції:

1) інформативну (функція повідомлення);

2) епістемічну (наукове тлумачення явищ, з’ясування, обґрунтування гіпотез, класифікація понять, систематизація знань);

3) комунікативну (передавання спеціальної інформації);

4) перформативну (встановлення певних фактів або зв’язків за

допомогою мовного матеріалу);

5) гносеологічну (пізнавальну, спрямовану на розширення знань читача);

6) когнітивну (отримання нового знання);

7) функцію впливу (прагнення автора переконати читачів (слухачів) у правильності своєї позиції);

8) функцію аргументованого доказу (наведення доказів або фактів, які підтверджують істинність пояснення і думки);

9) діалогічну (звернення автора до думки читача, зіставлення автором свого погляду з підходами, позиціями інших науковців).

Сферою реалізації наукового стилю є переважно писемне мовлення

• міжстильові одиниці (загальнонаукові, книжні слова), які однаковою мірою використовують у більшості стилів (перевага, досвід, результат, факт, покладена);

• мовні одиниці, які мають функціонально-стильове забарвлення наукового стилю (гіпотеза, актуальність проблеми, наукове значення, апробація, експериментальна база, ступінь дослідженості).

Інформацію в науковому стилі можна передавати також за допомогою так званої штучної, графічної, мови – графіків, креслень, рисунків, математичних, фізичних символів, назв хімічних елементів, математичних знаків.

Науковий стиль характеризується спеціальними засобами передавання інформації: відбором типів речень, використанням виразних можливостей порядку слів, повторів тощо.

У межах наукового функціонального стилю виокремлюють такі типи мовних висловлювань: опис, розповідь, міркування, доказ. В описах перераховують у певній послідовності ознаки та властивості того чи того об’єкта. Кожний наступний елемент додає нові відомості до попереднього. Наприклад: Індивідуальне завдання — це форма організації навчання, що має на меті поглибити, узагальнити та закріпити знання, які студенти отримують у процесі навчання (В. Дороз).

В описі досліджень, приладів використовують неозначено-особові речення, які дають змогу зосередити увагу на дії: Основоположним принципом будь-якого наукового дослідження вважають методологічний принцип об’єктивності. Він виражається у всебічному врахуванні факторів, які зумовлюють те чи інше явище, умов, в яких вони розвиваються, адекватності дослідницьких підходів і засобів, які дають можливість одержати справжні знання про об’єкт, передбачають виключення суб’єктивізму, однобічності й упередженості в підборі й оцінці фактів (С. Гончаренко).

Розповідь

Власне описові та розповідні наукові тексти функціонують рідко. Частіше використовують змішаний тип викладу – розповідно-описовий.

У текстах- міркуваннях

Доказ у науковому мовленні є одним із різновидів міркування. Науковий доказ оформлюють як текст із чіткою структурою (теза – аргументи (система умовиводів) – висновок) і системою мовних засобів, що необхідні для досягнення істинності висловленого судження.

Тези містять відповідь на запитання «Що доводиться?», аргументи реалізують мету – надати теоретичні або емпіричні узагальнення, які переконують в істинності тези, демонструють закономірний зв’язок явищ. До типових мовних засобів доказу належать сполучники і прислівники якщо, так що, звідси, тоді, тому, дієслова 1-ї особи множини на позначення логічних операцій (визначимо, отримаємо, знайдемо) та ін. Висновок доказу будують як своєрідний повтор тези і оформлюють за допомогою слів висновок, результат, наслідок, вставних слів (отже, так), конструкцій наслідку (встановлено, що…; можна легко довести…: це підтверджується існуванням…; вважаємо, що такі умови достатні для…).

Наприклад: Не будь-який пошук відповіді на запитання можна зарахувати до проблемних. Якщо в результаті дослідження з’ясується, що аналізоване нами відоме явище підпорядковане вже відомому закону, то поставлене запитання не є проблемним. Отже, до проблемних відносимо монографічні дослідження, які містять поєднання аналізу непізнаного, невідомого з припущенням про можливість дії невідомого з припущенням про можливість дії невідомого закону в певному непізнаному середовищі (С. Гончаренко).

За сферами наукового знання тексти цього стилю поділяють на

· науково-технічні (містять описи технічних об’єктів, аналіз технологій та ін.),

· науково-природничі (тексти з біології, хімії, фізики, географії, що подають опис наук про живу і неживу природу) та

· науково-гуманітарні (тексти з філології, культурології, філософії, історії, що осмислюють феномен культури, людської особистості).

Функціональна класифікація дає змогу виділити такі підстилі наукового стилю:

· власне науковий,

· науково-навчальний (дидактичний),

· науково-технічний (виробничо-технічний),

· науково-популярний, науково-інформативний (науково-реферативний),

· науково-довідковий (довідково-енциклопедичний),

· науково-діловий.

Частина вчених зараховує науково-інформативний та науково-довідковий різновиди до власне наукового підстилю. У межах наукового стилю виокремлюють також науково-публіцистичний та науково-фантастичний підстилі.

За ступенем узагальнення розрізняють первинні і вторинні жанри

Жанр

До первинних наукових текстів, мета яких – передавання первинних наукових відомостей, отриманих у процесі наукових досліджень, належать монографія, дисертація, дипломні, магістерські роботи, наукова стаття, наукова доповідь та ін. До вторинних наукових текстів (їх мета – опис змісту первинних текстів) зараховують конспекти, реферати, анотації, рецензії, тези, науково-технічні огляди, наукові звіти, резюме, протоколи засідань наукових товариств тощо.

За формою жанри наукового мовлення поділяють на великі і малі, Власне науковий (академічний) підстиль, У власне науковому стилі пишуть твори таких жанрів:

1) монографію – одноосібно написану книгу, в якій зібрано, систематизовано й узагальнено значну кількість фактичного матеріалу, результати великого наукового дослідження, одержано переконливі висновки;

2) дисертацію – оригінальне самостійне науково завершене дослідження, яке може сприяти розв’язанню певної наукової проблеми (для кандидатської дисертації) або відкриттю нових напрямів у науці (для докторської дисертації);

3) наукову статтю – вид наукових публікацій, де описано кінцеві або проміжні результати дослідження, обґрунтовано способи їх отримання, а також окреслено перспективи наступних напрацювань;

4) курсову роботу – дослідження, що передбачає поглиблення й узагальнення знань із певної фахової чи професійно орієнтованої дисципліни (з окремих розділів або повного навчального курсу), розвиток дослідницьких навичок, спроможності самостійного осмислення наукової проблеми;

5) дипломну роботу – навчально-наукове дослідження, що включає систематизацію, закріплення, розширення теоретичних і практичних знань із базової фахової навчальної дисципліни та їх застосування для розв’язання конкретних наукових і практичних завдань у відповідній галузі знання. Дипломна робота може бути поглибленою розробкою теми курсової роботи, а також виконувати функції підготовчого етапу до магістерського дослідження;

6) магістерську роботу (магістерську дисертацію) – кваліфікаційну самостійну науково-дослідницьку роботу, що містить сукупність перспективних і актуальних проблем, відображає творчий потенціал дослідника, його вміння інтерпретувати різні концепції і теорії, здатність до творчого осмислення аналізованого матеріалу, рівень володіння професійною мовою у предметній галузі знання. Магістерська робота, виконана на основі ґрунтовного теоретичного дослідження, може становити основу для подальшої роботи над кандидатською дисертацією.

У науковому стилі пишуть твори малих жанрів – реферати, анотації, рецензії, наукові доповіді тощо., Науково-навчальний підстиль

Лекції властиві логічна строгість, об’єктивність, послідовність у викладі думки, точність формулювань, використання наукових синтаксичних стандартів, наявність термінологічної й абстрактної лексики, розмаїття стійких словосполучень, певна експресивна забарвленість, використання логічних засобів впливу і переконання.

Основна функція лекції

У конспекті лекцій пропонують стислий виклад курсу лекцій або окремих розділів навчальної дисципліни.

У методичних рекомендаціях характеризують питання теми, модуля (розділу) навчальної дисципліни або практичної діяльності. Практикум містить практичні завдання і вправи, спрямовані на формування і розвиток професійних знань, умінь і навичок. Хрестоматія – збірник вибраних творів або уривків із них, які стосуються певної галузі знання.

До спільних ознак підручника і навчального посібника належать, Навчально-наочний посібник, Науково-популярний підстиль

Наукові положення у таких текстах ілюструють прикладами. Натомість уникають спеціальних умовних позначень, символів, формул, складних схем. Замість вузькоспеціалізованих термінів пропонують загальновживану лексику, подають спрощені визначення. Науково-популярним текстам властиві прості речення, рідше – складні синтаксичні конструкції. Наприклад: Оскільки думка існує в слові, значить, мова є способом існування всякої розумової діяльності. Її виняткову роль в житті й духовному розвитку суспільства розуміли з давніх-давен. Тому й сама мова завжди була предметом наукового інтересу. Так що мовознавство – одна з найдавніших наук (А. Матвієнко).

Отже, науковий стиль – це інформаційний простір функціонування наукових мовленнєвих жанрів.

Основним комунікативним завданням спілкування в науковій сфері є вираження наукових понять та умовиводів. Мислення в цій сфері має узагальнений, абстрагований, логічний характер. Цим обумовлені і такі специфічні ознаки наукового стилю, як абстрагованість, стислість, узагальненість, діалогічність, підкреслена логічність, об’єктивність викладу, ясність, смислова точність, однозначність, інформативна насиченість. Він характеризується також нормативністю мовлення, предметністю, понятійністю, доказовістю, лаконічністю, переконливістю, аргументованістю, стандартизованістю (вибір з певною метою мовних кліше).

Ці особливості залежать від жанру, предмета розгляду, адресата.

Абстрагованість і узагальненість наукового стилю створюють шляхом використання іменників абстрактного й узагальненого значення, загальнонаукових термінів, дієслів теперішнього часу в «позачасовому» значенні, зворотних і безособових дієслів, дієслівно-іменних сполучень, неозначено- та безособових речень. Наприклад: проводити дослідження, здійснювати аналіз, піддавати критиці.

Логічність викладу виявляється в послідовності висловлювання, його доказовості й аргументованості, побудові мовлення відповідно до законів логіки із збереженням відношень і зв’язків реальної дійсності. Це досягається завдяки уважному ставленню до цілого тексту, зв’язності думок і зрозумілому композиційному задуму.

Дійовий засіб вираження логічних зв’язків – спеціальні функціонально-синтаксичні засоби, що вказують на послідовність розвитку думки (спочатку, насамперед, потім, по-перше, по-друге, отже та ін.), заперечення (проте, тим часом, але, тоді як, одначе, аж ніяк), причинно-наслідкові відношення (таким чином, тому, завдяки цьому, відповідно до цього, внаслідок цього, крім того, до того ж), перехід від однієї думки до іншої, рубрикацію тексту (перш ніж перейти до…, звернімося до…, розглянемо, зупинимося на…, розглянувши…, перейдемо до…, важливо зупинитися на…, доцільно розглянути…), результат, висновок (отже, все сказане дає змогу зробити висновок, підсумовуючи, зазначимо…).

Засобами логічного зв’язку можуть слугувати займенники, прикметники, дієприкметники (цей, той, такий, названий, указаний та ін.), а також повтори ключових слів у тексті, однорідні члени речення з узагальнювальним словом, вставні слова і словосполучення, що увиразнюють логіку мислення і послідовність викладу, прямий порядок слів у реченні.

Смислових точності та однозначності висловлювань досягають шляхом використання термінів і слів у прямому значенні, уточнень у вигляді виносок, посилань, цитат, прізвищ, цифрових даних, які аргументують наукові положення і підсилюють об’єктивність та достовірність висловленого. Недоречно вжите в науковому тексті слово може призвести до подвійного тлумачення цілого речення.

Один із показників загального мовно-культурного рівня дослідника – правильне і вільне володіння термінами.

Термін

Цінність терміна в тому, що він несе логічну інформацію великого обсягу. Не можна довільно використовувати в одному тексті різну термінологію. Слід пам’ятати, що кожна галузь науки має притаманну тільки їй термінологічну систему. У науковому тексті без потреби не застосовують професійної лексики.

Професіоналізми –

Професіоналізмами також послуговуються як неофіційними, експресивно забарвленими синонімами до складних або неусталених термінів (оперативка – оперативна нарада, заліковка – залікова книжка).

Часто професіоналізмами є загальновживані слова, використані у специфічному значенні, наприклад вікно (між уроками) – зі сфери педагогічної діяльності.

Об’єктивність викладу (різні погляди, відсутність суб’єктивізму, безособовість мовного вираження, зосередженість на предметі) виявляється у зваженому оцінюванні ступеня дослідженості проблеми, шляхів її розв’язання, ефективності певної теорії, рівня завершеності її вивчення, в обґрунтованості результатів, наведенні експериментальних даних тощо. Вказівку на джерело повідомлення (кому конкретно належить певне висловлення) подають з урахуванням вставних слів і словосполучень (на думку, за даними, автор переконаний тощо).

Об’єктивність форми досягається також шляхом уникнення вигуків і часток на позначення емоцій і почуттів, емоційно забарвленої лексики й експресивних моделей речень, завдяки переважанню нейтрального порядку слів, відсутності окличної інтонації та обмеженості питальної. Об’єктивність визначає особливості манери розповіді: відмову від 1-ї і 2-ї особи, використання односкладних безособових, неозначено- та означено-особових речень.

Виявом об’єктивності у наукових текстах є також ґрунтовний огляд літературних джерел з наведенням посилань. Ігнорування цієї ознаки може бути розцінено як плагіат.

Логічна послідовність наукової роботи полягає в органічному зв’язку розділів, послідовній конкретизації висловленої думки або тези, її доповненні, поглибленні, що загалом сприяє кращому баченню тексту.

Ясності усного мовлення досягають завдяки чіткій дикції, логічному і фонетичному наголошуванню, правильному інтонуванню, спокійному і ввічливому тону. На письмі ясність виявляється в послідовності викладу матеріалу (відображає логічне розгортання думки), точному називанні, повторі ключових слів, членуванні наукового тексту на абзаци.

Стислість наукового тексту полягає в умінні автора уникати непотрібних повторів, багатослів’я або мовної надмірності.

Хоча науковий текст і монологічний, йому властива спрямованість на адресата. Так дослідник повідомляє про мету дослідження (зупинимося на), кваліфікує свої дії (розглянемо, проілюструємо, наведемо приклад), прагне висловити власне бачення стосовно певної проблеми, подискутувати з фахівцями. Цю ознаку наукового стилю визначають як діалогічність, виражену у використанні проблемних запитань, цитат, оцінних мовних засобів тощо.

Інформативна насиченість наукового стилю – це ступінь смислової і змістової новизни наукового тексту, що виявляється в авторській концепції, системі авторських оцінок. Цього досягають шляхом доказовості та об’єктивності викладу, насиченості вузькоспеціалізованими і загальнонауковими термінами: Не можна не погодитися, що мовна особистість — це насамперед соціальне явище, вона пов’язана із соціально-культурною сферою суспільства. Водночас не можна ігнорувати, як на нашу думку, в мовній особистості й індивідуально-психологічний аспект, тобто не можна розмежовувати мову і мовлення в мовній особистості, вони обумовлюють одне одного і взаємопов’язані (А. Богуш).

Ступінь інформативності повідомлення залежить від потенційного читача. Підвищення інформативної насиченості за мінімальної витрати мовних засобів свідчить про мовну економію (вилучення мовного елементу (слова, словосполучення) у структурі висловлювання, що не впливає на його загальний зміст).

Отже, науковий стиль, реалізуючись у різних підстилях (власне науковий, науково-навчальний, науково-популярний, науково-довідковий та ін.) і жанрах (наукова стаття, монографія, дипломна робота, дисертація тощо), активно обслуговує наукову галузь: повідомляє, аргументує, уточнює, конкретизує, оцінює, забезпечує науковий діалог і полілог. Сферою використання наукового стилю є писемне й усне мовлення.

Семеног О. М. Культура наукової української мови. – К. : Академія, 2012, Метою наукового твору є знайомство читача з результатами досліджень учених у різних галузях, Важливою рисою наукової мови є нахил до розгорне, Особливість наукового стилю визначається частим, Загальновживані слова, терміни, загальнонаукова

таким чином, однак, крім цього, з іншого

дійсно, зрозуміло, віро

У науковій літературі поширені безособові, неозначено-особові речення, які використовуються для опису фактів, явищ, процесів. Часто вживають розповідні речення, досить рідко – питальні, а кличні майже не трапляються, оскільки вони емоційно забарвлені.

Види наукового тексту

Анотація (від. лат. аnnotatio – «зауваження») — коротка, стисла характеристика змісту книги, статті тощо. Це невеличка бібліографічна довідка, де стисло характеризується зміст книги, статті через перелік найголовніших у них питань, оцінюється анотований твір.

Завдяки анотації читач отримує можливість попередньо уявити зміст незнайомого друкованого твору, відшукати в ньому необхідну інформацію. Саме тому в ній слід зазначати тип публікації (стаття, монографія, підручник), її будову, актуальність теми, адресатів і обсяг. Необхідно також зазначити, що нове з’явилося в цьому виданні порівняно з іншими на таку саму тему.

Анотація найчастіше розміщена на другій сторінці будь-якої друкованої праці. Цей документ необхідно вміти складати всім, хто пише підручники, посібники, укладає допоміжну науково-методичну літературу (словники, збірники різного призначення тощо).

Реквізити анотації:

1. Прізвище, ім’я, по батькові автора (авторів).

2. Назва твору.

3. Місце видання, видавництво, рік видання.

4. Обсяг (загальна кількість сторінок, іноді — малюнків, таблиць).

5. Код за Міжнародним класифікатором книг ISBN (за потреби).

6. Стислий зміст (основні положення, викладеш в тексті).

7. Висновки.

8. Призначення для читачів. Зразок анотації довідкового видання

Подано довідкові відомості про всі самостійні країни світу (на час видання книги Тх було 191), зокрема загальні дані, основні етапи історії, державний устрій, природне середовище, населення, господарство, туризм. Довідник е першим таким виданням в Україні. В ньому використано найновіші дані ООН, Світового банку та аналогічних видань США, Франції, Німеччини.

Для учнів середніх загальноосвітніх шкіл, ліцеїв, гімназій, коледжів, студентів вищих закладів освіти, вчителів. Буде корисний державним службовцям і приватним підприємцям, широкому загалові читачів.

Зразок анотації наукового видання

Товстуха Є.С. Фітотерапія. — 3-тє вид., перероб. і доп. — К.: Орія-ни, 2000. -432 с. ISBN 966-7373-44-4

У третьому виданні пропонованої праці освітлено особистий сорокарічний досвід лікарської діяльності фітотерапевта Є.С. Товстухи.

Приведено детальний опис 269 цілющих лікарських рослин, які споконвіків застосовує український народ для лікування та профілактики як окремих, так і багатьох груп численних недуг.

Вагомим науковим потенціалом та щоденною діяльністю практичного лікаря автор неспростовно доводить, що фітотерапія належить до універсальних лікувальних засобів живої природи. Фітотерапію автохтонів нашої землі – праукраїнців і українців – вчений розглядає як етнічний і традиційний наріжний камінь лікувальних засобів, що торкаються джерел сивочолих тисячоліть.

Зразок анотації наукової статті

УДК 664.1-663.43

А.І. Українець, Г.О. Сімахіна, доктори техн. наук, СТРАТЕГІЯ НУХТ У СТВОРЕННІ В УКРАЇНІ ІНДУСТРІЇ ЗДОРОВОГО ХАРЧУВАННЯ

У статті проведено аналіз залежності стану здоров’я людини від зовнішніх чинників довкілля. З’ясовано вплив оздоровчих продуктів на функціонування живого організму. Обґрунтовано та стверджено необхідність створення в Україні індустрії здорового харчування. Проаналізовано економічні передумови та напрями виробництва оздоровчих продуктів.

РЕФЕРАТ

доповідати, повідомляти

На відміну від курсових та дипломних робіт, реферат пишеться не лише зі спеціальних, а й із загальних дисциплін. Згідно з визначенням, реферат повинен містити невелику кількість елементів новизни. Достатньо грамотно й логічно викласти основні ідеї із заданої теми, які містяться в кількох джерелах, і згрупувати їх за поглядами.

Передусім у рефераті має бути відповідь на питання: Що нового можна знайти у цій публікації? Саме таке завдання стоїть перед референтом (тим, хто пише реферат), який повідомляє про основні характеристики, зміст первинного документа. Цим він допомагає читачеві відібрати необхідну для нього літературу. Реферат — документ вторинний, компілятивний2, у більшості випадків не може замінити першоджерело. Монографічний реферат готують за одним джерелом, оглядовий — за декількома книгами, розділами або статтями.

Рекомендований обсяг реферату – 10-12 друкованих сторінок (0,5 друкованого аркуша).

Найчастіше його пишуть своїми словами. Цитати вводять у текст лише тоді, коли вони необхідні для повнішого розкриття теми або якщо вони викликають у референта заперечення. У тексті не повинно бути нічого зайвого, що не стосується теми, ніяких недоречних відступів. Відповідність змісту реферату заданій темі є одним із критеріїв його оцінки.

Процес написання реферату включає вибір теми, вивчення літератури, складання плану, написання й редагування тексту, оформлення реферату.

Монографічний

Здебільшого пишуть саме оглядові реферати. Тому, На титульній сторінці, Орієнтовна схема реферату

Вступна частина.

Опис.

Заключна частина реферату

такі мовні засоби

1. Праця, монографія, стаття поділяється, містить, має назву; в ній розглядається, висловлюється, викладається, узагальнюється (що?); присвячена темі, проблемі, питанню; є узагальненням, пере казом, оглядом, описом, аналізом; говориться (про що?); дається оцінка, виклад (чого?).

2. Висловлено погляди автора (щодо); він зосеред жує свою увагу; автор торкається (порушує, повідомляє, сповіщає, зауважує…) таких проб лем; є дискусійні положення; обґрунтовується теза; особливу увагу приділено; автор зупиня ється (зокрема) на таких проблемах (питаннях,

фактах); щодо (стосовно) проблем (фактів, пи

проблеми зводиться до (полягає); вказується на

окремо розглядаються питання; далі висвітлю­

3. У заключній частині автор пише, робить вис, Останні слова і словосполучення дають змогу

При складанні тексту слід стежити за правильністю вживання прийменників, зокрема в усталених словосполученнях. Це стосується поширених прийменникових конструкцій з по . Надмірне захоплення конструкціями такого типу викликає одноманітність викладу і збіднює мову. Російські конструкції з прийменником по в українській мові можуть перекладатися цілою низкою прийменникових і безприйменникових

Порівняйте приклади:

російська мова	українська мова (неправильно)	українська мова (правильно)
– по рецепту врача – по старым ценам – все по порядку – по той причине – по вопросам – по собственной воле – по выходным – предложения по улучшению работы – по уважительной причине – по невнимательности – по левой стороне – по крайней мере – по любому поводу – назвать по имени – по сегодняшний день – определить по результатам – отпуск по болезни – пенсия по возрасту – занятия по анатомии	– по рецепту лікаря – по старих цінах – все по порядку – по тій причині – по питанням – по власній волі – по вихідних – пропозиції по поліпшенню роботи – по поважній причині – по неуважності – по ліву сторону – по крайній мірі – по всякому поводу – назвати по імені – по нинішній день – визначити по результатам – відпустка по хворобі – пенсія по віку – заняття по анатомії	– за рецептом лікаря – за старими цінами – все за порядком – з тієї причини, через те – з питань – з власної волі – у вихідні – пропозиції щодо поліпшення роботи – з поважної причини – через неуважність – ліворуч – принаймні – з усякого приводу – назвати на ім’я – донині – визначити за результатами – відпустка через хворобу – пенсія за віком – заняття з анатомії

ü Багато помилок виникає при перекладі усталених прийменникових конструкцій з російської мови, тим часом як відмінності між спорідненими мовами досить значні.

Порівняйте приклади:

російська мова	українська мова (неправильно)	українська мова (правильно)
– в двух словах – в другой раз – в значительной степени – в последний раз – в течение суток – отеки ног появляются к вечеру – под конец дня – это ко мне не касается – по результатам работы за прошлый год – лекарства от ревматизма – аллергия на лекарства – от облысения и перхоти