Літературна мова. Мовна норма. Культура мови. Культура мовлення під час дискусії. Специфіка мовлення фахівця
Українська мова є державною мовою українського народу. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.
Мова — це ідеальна система матеріальних одиниць(звуків, слів, речень), яка існує поза часом і простором. Мова становить певну систему фонетичних, лексичних і граматичних засобів, що служить для виразу думок. Мова — невід`ємна ознака людського колективу. Вона могла з`явитися тільки в людському суспільстві в умовах спільної трудової діяльності на початковому етапі розвитку людства. Саме в процесі колективної праці з`явилася потреба погоджувати й коригувати свої дії, передавати знання і набутий досвід майбутнім поколінням.
Державна мова, Національна мова
В суспільстві мова виконує ряд функцій.
Перша і головна функція мови — функція спілкування (комунікативна ).
Такий особливий стан словесної мови зумовлений зв`язком мови з мисленням. Будь-яка думка найточніше передається саме через слово. Саме слово допомагає людині піднятися на ті висоти мислення, на які не здатні піднятися інші істоти.
Друга, не менш важлива функція мови — мислеформуюча. Завдяки мові людина спроможна задовольнити духовні потребі — здійснювати наукове й мистецьке пізнання світу, засвоїти норми моралі та етики, звичаї, традиції і т.д.
Наступна функція мови — пізнавальна. Завдяки пізнавальній функції мови ми знайомимося з
найрізноманітнішими галузями науки, надбаннями світової культури, з досвідом і історією попередніх поколінь людства. Зростання пізнавальної ролі мови в епоху науково-технічної революції привело до появи професійної функції, яка стала критерієм спеціальної підготовки і засобом оволодіння фахом. Правильному професійному спілкуванню слід навчатися все життя, бо це підвищує продуктивність та ефективність праці, наповнює результатом і змістом життя й діяльності конкретної особи.
Естетична функція мови. Найповніше естетична функцій мови проявляється через художню літературу.
Інші функції — номінативна, експресивна (емоції і почуття), гуманізуюча, функція впливу (волюнтативна).
літературна мова і діалекти.
Літературна мова- це впорядкована, відшліфована форма загальнонародної мови, що обслуговує найрізноманітніші сфери суспільної діяльності людей, державні і громадські установи, пресу, художню літературу, науку, освіту і т.д. Літературна мова характеризується такими нормами : орфоепічні (вимова звуків), графічні (передача звуків на письмі), орфографічні (написання слів), лексичні (слововживання), морфологічні (правильне вживання морфем), синтаксичні (побудова речень),стилістичні, пунктуаційні.
Мова і культура в житті суспільства
... і діяльності людей в усіх сферах життя. Тому мова – витвір і одиниць, і маси – не має початку і кінця, вона невіддільна від народу – носія мови. Гине народ – гине й мова, і ... На основі писемної мови в процесі історичного розвитку суспільства виникає літературна мова. Зверніть увагу, що літературною називають унормовану мову. Українська мова, ... до борні і свободи. Розуміння ролі мови в житті народу ...
мова і мовлення.
Якщо мова — це тільки засіб спілкування, то мовлення — сам процес і результат використання людиною мови для спілкування. Залежно від віку, характеру діяльності мовлення людини набуває певних особливостей, хоча люди говорять однією мовою.
Так, мовлення однієї людини, образне, виразне, переконливе, а іншої — навпаки: обмежене, бідне, сухе, малозрозуміле. Отже, кожна людина говорить по своєму хоча й користується спільною мовою для всіх.
Ніщо не характеризує людину так швидко, всебічно і наочно, як її мовлений. Мовлення — це своєрідна візитна картка кожної людини. Древньогрецький філософ Сократ говорив: «Заговори, щоб я тебе побачив».
усній і писемній.
Усне мовлення
Усна і писемна форми мовлення мають свої особливості і розрізняються за такими ознаками:
За походженням. Усна форма мовлення первинна, а писемна -вторинна.
За сприйманням. Усна форма мовлення сприймається на слух ( крім жестів і міміки, які сприймаються зорово), а писемна — тільки зорово.
За виражальними засобами. Усна форма мовлення матеріалізується у звуках, жестах, міміці, паузах, інтонації, а писемна — у буквах і розділових знаках, які компенсують на письмі можливості більшості виражальних засобів усної форми ( жестів, міміки, пауз, інтонації).
Тому розділові знаки мають розгалужену систему, а пунктуаційні помилки, особливо в діловому і науковому стилях неприпустимі, бо в сучасному житті невербальні засоби комунікації досить часто відіграють вирішальну роль при передачі інформації.
За основними одиницями. Основною одиницею усної форми мовлення є висловлювання, писемної — текст .Саме вони надають інформацію при спілкуванні.
За функціонуванням. Усне мовлення існує тільки в ситуаціях діалогу чи полілогу, а писемна — монологічна. Усна форма ділового мовлення відрізняється від його писемної форми передусім тим, що для переконливості безпосереднього діалогу треба створювати атмосферу постійного контакту і спільності з аудиторією.
Усна форма мовлення завжди ситуативна, непідготовлена, спонтанна, обмежена у часі й просторі.
Усна форма мовлення — революційна, писемна — консервативна. Ось чому реформи в орфографії треба проводити обережно.
Писемне мовлення
Писемне мовлення переважно монологічне, має свої лексичні й стилістичні особливості, відповідну граматичну будову. Писемне мовлення спирається на усне і є вторинним.
У писемному мовленні точніший добір лексики, яка вживається в прямому значенні. Переважає суспільно-політична, професійно-виробнича, науково-термінологічна лексика. З діалектної лексики добираються лише найцінніші необхідні слова і граматичні форми.
У писемному мовленні використовуються складні речення, різні форми сурядності і підрядності, відокремлення, вставні слова. Писемне мовлення передається не лише словами й літерами, а й графічними знаками, схемами, таблицями, малюнками і т.д.
У писемному мовленні форма викладу залежить від того, який стиль використовується для викладу тексту.
Одиницею писемного мовлення є текст.
Культура мовлення, Спілкування
Основні ознаки усного ділового мовлення:
- стислість у висловлюванні думки, недвозначність;
- логічність, стислість, відповідність між змістом і мовними засобами;
- відповідність між мовними засобами та обставинами мовлення;
- відповідність між мовними засобами та стилем викладу;
- вживанні стійких словосполучень;
- доречність, виразність дикції, відповідність інтонації мовленнєвій ситуації.
Основні вимоги до мовлення
|
Найважливіші риси зразкового мовлення |
Короткі поради щодо побудови і мовного оформлення висловлювання |
|
|
Змістовність |
Глибоко осмисліть тему і основну думку висловлювання, докладно ознайомтесь з наявною інформацією на дану тему. Намагайтесь різнобічно, з належною повнотою розкрити тему висловлювання, уникаючи говорити чи писати зайве |
|
|
Послідовність |
Продумайте послідовність викладу думок, їх взаємозв`язок. У разі потреби складіть план або тези висловлювання. Говоріть або пишіть за планом чи тезами |
|
|
Багатство |
Слідкуйте, щоб ваше мовлення не було бідним, щоб у ньому не повторювались ті самі слова і вирази, однотипні речення. Якомога повніше використовуйте різноманітні засоби стилю мовлення, відповідного темі і змісту висловлювання |
|
|
Точність |
Звертайте увагу на те, наскільки точно ви висловлюєте власні думки. Намагайтесь чітко їх формулювати, добираючи найбільш відповідні висловлюваному змісту слова. Зокрема, користуйтесь словником синонімів, тлумачним словником. |
|
|
Виразність |
Виділяйте найважливіші місця свого висловлювання. Добирайте слова і вирази, які найяскравіше передати основні думки. Виявляйте своє ставлення до предмета мовлення. |
|
|
Доречність |
Враховуйте обстановку спілкування, інтереси, стан, настрій співбесідника. Не говоріть і не пишіть нічого такого, що могло б його уразити, викликати роздратування. Намагайтесь об`єктивно оцінювати важливість повідомлюваної вами інформації. Вказуйте на помилки співрозмовників у тактовній формі. Дотримуйтесь норм української літературної мови (орфоепічних, орфографічних, граматичних, пунктуаційних) |
|
Мовленнєвий етикет в професійному спілкуванні
Мова, як інструмент здобуття знань, як засіб життєдіяльності людини має велике значення для всіх. Оскільки мова не тільки обслуговує сфери духовної культури, а й пов`язана з виробництвом, з його галузями і процесами.
У сучасному житті по — новому розглядається питання функції мови. Основний критерій — знання свого фаху, рівень опанування професійною термінологією.
Що означає знати мову професії?
Це — вільно володіти лексикою свого фаху, нею користуватися.
Мовні знання — один з основних компонентів професійної підготовки. Оскільки мова виражає думку, є засобом пізнання та діяльності, то правильному професійному спілкуванню людина вчиться все своє життя.
У повсякденному спілкуванні з пацієнтами, колегами медичний працівник використовує лексичні засоби, характерні для офіційно-ділового, публіцистичного і навіть художнього стилів мовлення. Розмовний і науковий стилі разом з офіційно-діловим є характерними для фахового мовлення медичного працівника. У розмовному стилі вживають переважно побутову лексику, фразеологізми, вставні слова, вигуки, неповні речення. Науковому ж стилю притаманні повні речення, складні синтаксичні конструкції, терміни, логічність, точність, обґрунтованість викладу.
Бесіда медичного працівника — це діалог медика і хворого, і тому в процесі спілкування вона несе в собі інформацію про фізичний і психологічний стан людини. Ніжність і теплота слів сама по собі розкриває непомітні для лексики нюанси думки і прагнення людини.
Для повноцінного спілкування треба мати необхідний словниковий запас і вміти правильно будувати речення.
Мета бесіди медичного працівника з хворим — точно передати інформацію, зрозумілу співрозмовнику. На жаль в нашій мові багато слів жаргонів, професіоналізмів.
“Коли ти говориш неправильно, це не тільки саме по собі бридко, але й душі спричиняє лихо”. Платон. “Неохайність в мові, в одежі, в думках, на кінець, — хіба це не свідчення втрати істинного професіоналізму?”.
Зараз все більше голосів роздається про те, що в бесіді медичного працівника з хворим потрібно уникати не тільки побутового, молодіжного, а й професіонального жаргону. Так, наприклад, хіба може мати місце така жаргонна форма вислову, яка існує в психіатричній практиці: “Ще одну гарячку привезли.”
В приймальному відділенні лікар запитує: “Що везете?” І часто звучить відповідь: “Інфаркт міокарда, інсульт, кардіогенний шок”.
Нерідко можна почути, як про хворого говорять: діабетик, виразник, гастритик, ревматик. Всі ці слова затінюють особу хворого, є неетичними, образливими для нього.
Не краще складаються справи і з термінологією. Замість узаконених термінів вживаються застарілі. Наприклад: систолічні або діастолічні дрижання все частіше називають котячим мурликанням (кошачьим мурлыканьем); стенокардію — грудною жабою, плевральні і інші зрощення — спайками.
І так, стає очевидним те, що медичному працівникові необхідно володіти високою культурою, наукою, мистецтвом професійної мови, базисом якої повинна бути літературна мова. В висновок можна привести слова Сухомлинського:
- «Слово — найтонший дотик до серця;
- воно може стати ніжною пахучою квіткою і живою водою, яка повертає віру в добро і може стати гострим ножем, і розколеним залізом, і грудкою грязюки”.
Перед тим, як вступати в спілкування, слід узяти до уваги.
Дискусія, культура мовлення під час дискусії
Наше життя так чи інакше містить різні форми прояву суперечок та дискусій. Особливе значення мають професійні дискусії,які мають призводити до вирішення певних професійних питань. У зв’язку з цим виникає питання правильного ведення дискусій. Це впершу чергу стосується психології ведення дискусії, логічної та мовної культури дискусій.
Дискусія — це аргументований захист власної позиції. А для цього слід навчитися правильно аргументувати.
Основні правила дискусій:
1.Всі відкрито висловлюють свої думки
2. Всі точки зору повинні поважатися
3. Слухайте інших не перебиваючи
4.Не говоріть занадто довго та занадто часто
5.Водночас говорить лише одна особа, говорити по черзі
6.Дотримуйтесь позитивних ідей та стосунків
7.Не критикуйте себе та інших, критикуйте ідеї
8. Незгоди й конфлікти відносно ідей не повинні бути направлені на конкретну особу
Важливе місце після логіки та організації дискусії займає культура мовлення. Адже не так уже й багато людей у ході дискусії вміють дотримуватись елементарної культури мовлення. Це впершу чергу стосується використання необразливих дипломатичних формувань, вміння лаконічно висловлювати свою думку, не допускати двозначного трактування своїх висловлювань і позицій.
Сила голосу — це ще не вирішення проблеми, це не наближення до найкращого розв’язання суперечки. У жодному разі не можна під час дискусії використовувати недозволені методи ведення дискусій, ображати одне одного, натякати на якісь негативні сторони один одного.
При підготовці до практичного заняття студент повинен знати:
- функції укр. мови в суспільстві;
- поняття » літературна мова і діалекти «;
- форми мови і норми літературної мови;
- культура мовлення під час дискусії.
Студент повинен вміти:
- дотримуватись орфоепічних норм укр. мови;
- володіти різними видами усного спілкування;
- дотримуватись правил спілкування мовця і слухача;
- володіти різними видами усного професійного спілкування.
Завдання на практичну роботу:, Матеріал до практичної роботи
1.Формування навичок і прийомів мислення.
2.Види, форми, прийоми розумової діяльності.
3.Основні закони риторики.
1.Мислення — процес опосередкованого узагальненого пізнання предметів та явищ матеріального світу, їх найбільш суттєвих властивостей та відносин. Це- друга і вища ступінь пізнання і засіб перетворення дійсності.
Мислення відображає дійсність опоередковано, тому що:
- фізично грунтується на діяльності кори головного мозку;
- завдяки мисленню людина пізнає не лише те, що може бути прямо і безпосередньо сприйняте органами відчуття, але й те, що приховане від прямого сприйняття, і те, що може бути сприйнятим якісно по іншому за допомогою ряду операцій мислення внаслідок аналізу, порівняння, узагальненя;
- процес та результат мислення дорослої людини завжди здійснюється за допомогою мовного відображення.
Матеріальною оболонкою думок, засобом обміну думками є мова з її граматичною, логічною будовою і словниковим запасом.
Операції (прийоми)мислення:
1. Аналіз — здатність подумки роз`єднати образ на складові частини, елементи із виділенням тих чи інших його сторін, властивостей, зв`язків, стосунків.
2. Синтез -здатність до об`єднання подумки окремих елементів і частин, виділених аналізом і створення цілісного образу.
3. Порівняння -знаходження тотожності та відмінності між об`єктами, спираючись на минулий досвід.
4. Абстрагування — здатність уявляти властивості обєктів, відволікаючись від самих обєктів чи від певних їх детелей, спрощуючи таким чином і схематизуючи дійсність.
5. Узагальнення — виділення загального, головного, характерного для певного кола явищ, із виключенням другорядного.
6. Конкретизація- перехід від абстракції та узагальнення до окремих предметів чи явищ дійсності.
7. Класифікація — здатність до групування об`єктів та явищ у класи.
8. Систематизація- здатність подумки розташовувати класи, предмети та явища у певній послідовності.
Неволодіння прийомами логічного мислення призводить до неповноцінного засвоєння навчального матеріалу. Ми говорими «порівняй, праналізуй,запиши за алгоритмом», а людина не розуміє, що від неї вимагають, як виконати такі завдання
Складові елементи мислення
Схема послідовного рішення мислительних завдань:
1.Умови (мотив) для виникнення процесу мислення — проблемні ситуації протягом професійної практичної діяльності. Джерелом та основою є відчуття, сприйняття, уявлення.
2.Відповідь — виникнення процесу мислення (задум).
Прийоми мислення — аналіз, синтез, порівняння та ін. реалізуються методами індукції дедукції, аналогій за законами формальної логіки — тотожності, виключення третього, достатніх основ.
Види мислення, Методи мислення
Типи і види мислення:
1.Наочно- дійове мислення характеризується рішенням завдань мислення безпосередньо в дії шляхом реального, фізичного перетворення ситуації, апробування якостей об`єктів. У дитини — перша ступінь розвитку мислення, у дорослого — співіснує з конкретно- образним і словесно-логічним.
2.Конкретно- образне мислення — цеоперування існуючими в памяті тими образами предметів і явищ (уявленнями), які в минулому були в практичній діяльності людини, а також конкретними поняттями.Особливістю конкретно- образного мисленняє можливість встановлення незвичайних «неймовірних» сполученьпредметів і їх властивостей: у цій якості мислення практично не відрізняється від уяви, це процес створення образів предметів і явищ, грунтуючись на особистому досвіді.
3.Абстрактно- логічне мислення — вища ступінь діяльності мислення, коли оперують поняттями, судженнями, умовиводами та інш. відповідними категоріями. Таке мислення грунтується на особливостях другої сигнальної системи (мовних засобів) і є найбільш пізнім етапом розвитку мовлення.
Мова включає в себе процеси відображення і сприйняття дійсності з метою спілкування, регуляції, контролю особистої діяльності.Вона є засобом відображення самосвідомості, переданням і зберіганням інформації в поколіннях. Вона пербуває в тісному взаємозв`язку з мисленням, свідомістю, пам`яттю, емоцією т д. Основним завданням людини є вміння користуватися мовою як засобом спілкування, пізнання, впливу
Порушення мови:
- Афонія — тимчасова втрата голосу на фоні функціонального порушення (страх);
- Дизартрія — порушення вимови деяких мовних звуків.
Заїкання — порушення плавності мови;
- Афазія — порушення сприйняття усної мови, читання, письма.
Алексія — порушення читання;
- Аграфія — порушення письма.
Логорея — швидка, безупинна мова.
Отже, мислення
Зароджуючись у чуттєвому пізнанні та спираючись на нього, мислення виходить за його межі.Мислячи, людина пізнає те, чого вона не може безпосередньо сприйняти і уявити; доходить до розуміння суті явищ світу, формує поняття про них і практично оволодіває ними. Мислення виникає в процесі взаємодії людини з навколишнім світом, воно є функцією її мозку, вищою формою вияву аналітико- синтетичної діяльності.
Найважливіше значення в процесі мислення мають слова, мова, аналізатори.
2. Розумова діяльність
Розуміння — це пізнання зв`язків між предметами і явищами, що переживається як задоволення пізнавальної потреби. Розумова діяльність пов`язана з психічними процесами, під час яких людина планує свої дії, оперуючи образами та мовними символами.
На відміну від фізичної розумова діяльність супроводжується меншими витратами енергетичних запасів, але це не значить, що вона є легкою. Основним робочим органом під час розумової діяльності виступає мозок, значно активізуються аналітичні та синтетичні функції ЦНС, ускладнюється прийом і переробка інформації, + виникають функціональні звязки , нові комплекси умовних рефлексів,+ зростає роль функцій уваги, памяті, напруження зорового та слухового аналізаторів і навантаження на них.
Для розумової діяльності характерні: напруження уваги, пам`яті, велика кількість стресів, малорухомість, вимушена поза.
Люди,що займаються розумовою діяльністю, навіть у стані перевтоми здатні довгий час виконувати свої обов`язки без особливого зниження рівня працездатності і продуктивності.
3. Усе, що постає у людській свідомості, набуває форми слова. Система знаків, яку називаємо мовою, фіксує знання про світ, що оточує людину, є важливим чинником її самоусвідомлення, дає її змогу виразити своє ставлення до навколишньої дійсності. Мова виражає думку і почеття людей, вона є основним засобом їх спілкування.
Одна із головних функцій мови — комунікативна, тобто функція спілкування. Виступаючи публічно, людина виражає, утверджує себе, одночасно впливаючи на інших. Красномовство- це сила, з допомогою якої вдається впливати на світ, змінювати його, реалізувати власну волю.
Термін «риторика» походить від грецького слова, що означає наука про ораторське мистецтво, красномовство.
Отже, риторика — це наука про способи переконання, ефективні форми мовленнєвого впливу на аудиторію з урахуванням її особливостей. Предметом сучасної загальної риторики є загальні закономірності мовленнєвої поведінки,що діють у різних ситуаціях спілкування, сферах діяльності та практичні можливості використання їх з метою створення ефективного висловлювання.
Ефективність мовлення визначається найменшими втратами в процесі його передання від мовця до слухачау всіх трьох типах інформації, які зазвичай містять мовлення:понятійно-логічні, оціночні, емоційні.
Доціальність мовлення- це його відповідність основній меті мовця, його мовленнєвому наміру.
Впливовість мовлення — це його здатність розбудити розум і почуття, змусити слухача спочатку прислухатись, а потім змусити прийняти те бачення оточуючого світу, яке йому запропонує мовець.
Закони сучасної риторики
1. Концептуальний закон. Систематизація матеріалів обговорення, всесторонній аналіз і знання.
2. Закон моделювання аудиторії. Портрет будь-якої аудиторії визначається: по-перше, соціально-демократичними характеристиками(стать, вік, освіта іт.д.),по-друге,соціально-психологічними характеристиками(рівень розуміння питання),по -третє,індивідуально-особистісними ознаками(тип нервової системи, темперамент, склад розуму).
3. Стратегічний закон. Будується стратегія, конкретна програма дій.
4. Тактичний закон.На основі побудованої стратегії в процесі спілкування використовуються ті чи інші тактичні прийоми, для зацікавленості спілкування.
5. Закон словесно-мовленнєвого вираження. Правильне і грамотне мовлення.
6. Закон ефективного спілкування.Установити, зберегти і закріпити контакт з аудиторією.
7. Системно- аналітичний закон. Вміння аналізувати отриманий результат.
Завдання на практичну роботу:
1.Формування навичок і прийомів мислення.
2.Види, форми, прийоми розумової діяльності.
3.Основні закони риторики.
4.Знаючи теоретичні аспекти ефективності, доцільності, впливовості мовлення,закони риторики підготувати виступ (3 хв.) на тему «Мовлення медичних працівників як словотератія»
Висловіть свою думку на цю тему.
Матеріал до практичної роботи
1. Поняття етики ділового спілкування, її предмет та завдання.
2. Структура ділового спілкування.Техніка ділового спілкування.
3. Мовленнєвий етикет.
1. Поняття етики ділового спілкування, її завдання.
Ділове спілкування є необхідною частиною людського життя, найважливішим видом відносин з іншими людьми.Вічним і одним з головних регулятрів цих відносин виступають етичні норми, в яких виражені наші уявлення про добро ізло, справедливість і несправедливість, правильність або неправильність вчинків людей. У залежності від того як людина розуміє моральні норми, який зміст в них вкладає, він може як полегшити собі діловен спілкування, так і ускладнити це спілкування або навіть зробити його неможливим.
Етика — вчення про мораль, порядність.
Мораль — це система етичних цінностей, які визнаються людиною, найважливіший спосіб нормативної регуляції суспільних відносин, спілкування і поведінки людей в самих різних сферах суспільного життя. Норми моралі отримують свій моральний вираз в загальних уявленнях, заповідях, принципах проте, як має себе вести особа. Мораль завжди припускає наявність певного етичного ідеалу, зразка для наслідування.
Етику ділового спілкування слід враховувати в різних її проявах: у відносинах між підприємством і соціальним середовищем, між підприємствами, у середині одного підприємства. Між сторонами того чи іншого ділового спілкування існує своя специфіка. Завдання полягає в тому, щоб сформулювати такі принципи ділового спілкування, які не суперечать загальним принципам поведінки людей.
В основі етики ділового спілкування повинна бути координація, а по можливості і гармонізація інтересів.
В силу поглиблення професіоналізації праці перед спеціалістами різноманітних напрямів все частіше виникають моральні колізії, вирішити які, спираючись тільки на професійні знання не можливо. Більше того, професійне захоплення позбавлене моральних критеріїв та цінностей, може бути небезпечним як для самої людини, так і для оточуючих,а в більш широких масштабах — і для суспільства в цілому. Тому проблеми професійної етики не зайвий додаток до професійної освіти.
2. Структура ділового спілкування.Техніка ділового спілкування
Передусім спілкування — самостійна і специфічна форма активності особистості. Його мета — взаємини з іншими людьми, досягнення певного взаєморозуміння, вирішення ділової справи.
Історично склалися дві форми спілкування:безпосереднє і опосередковане.
Безпосереднє спілкування- мовне спілкування у найбільш розвиненому виді.Воно підкріплюється мімікою, жестами, інтонацією тощо.
На сонові безпосереднього спілкування виникло опосередковане — письмо (відбувається втрата міміки, жестів, інонації), масові засоби комунікації — газета, радіо, телебачення, книги, відео, музичні записи і т.д.
Уся система безпосереднього і опосередкованого типу спілкування впливає на розвиток як особистості, так і взаємин між людьми.
Спілкування у своєму вербальному та невербальному виявах — явище загальнолюдське. Мовці, які хочуть мати успіх у спілкуванні, повинні відчувати потребу комунікативного самовдосконалення. Для цього необхідно контролювати свою комунікативну поведінку, моделювати її для передбачуваних ситуацій, аналізувати реакції комунікативних партнерів і свої власні враження, обмірковувати свої досягнення і помилки, постійно «взаємодіяти із самим собою».
Вербальне спілкування розгортається в конкретних обставинах, що мають назву комунікативної або мовленнєвої ситуації. Параметри ситуації визначаються її складовими (структурою):
- людина, що починає спілкування;
- саме спілкування
- спосіб передачі інформації(вербальний, невербальний, письмовий і т.д.)
- отримувач інформації, співрозмовник
- факт підтвердження або не підтвердження співрозмовником отримання інформації. Даний фактор є надзвичайно важливим для здійснення ефективного спілкування між людьми.
Залежно від того, яку мету ставить перед собою адресант: інформувати,переконати,створити настрій,вивести з рівноваги адресата чи просто згаяти час — він організовує своє мовлення, добирає відповідні виражальні засоби побудови тексту, дотримується певної стратегії та тактики в комунікативній поведінці.
Комунікативна поведінка мовців також залежить від їхніх індивідуально — психологічних та соціально — психологічних особливостей. У різних аспектах цієї поведінки проявляє себе темперамент: холеричний, сангвінічний, меланхолічний, флегматичний чи якась їх комбінація: інтровертність — зосередженість на своїх думках, переживаннях, почуттях « життя в собі» й екстравертність — орієнтованість на зовнішній світ та інших людей.
Щоб вступити в процес комунікації, адресантові часом доводиться привернути до себе увагу потрібної йому особи (чи осіб), яка зайнята своїми справами. Для цього спочатку необхідно звернутися зі словами вибачення, і коли співрозмовник виявить потенційні знаки уваги (поглядом, мімікою, реплікою, жестами тощо ), тоді можна буде продовжити розмову. Подальше розгортання розмови для адресанта, який цим самим покаже свою зацікавленість в розмові. Якщо ж таких реплік адресант не почує, або почує заперечливі репліки, або ті, які засвідчують незацікавленість у розмові адресанта, то в такому разі необхідно попросити вибачення і відійти, не демонструючи ні словом, ні невербальними засобами свого розчарування чи гостріших негативних емоцій.
Важливим елементом техніки спілкування є між особовий простір — відстань, яка відділяє співрозмовників. Чим більше співрозмовники зацікавлені в один одному, тим менша відстань між ними в процесі комунікації. Однак існує межа допустимої відстані між співрозмовниками, порушувати яку вважається неетично. Вона залежить від виду взаємодії. Розрізняють 4 види відстаней між співрозмовниками:
- Інтимна відстань — до 0,5 м, точніше 15-16 см, розміщуються люди, які мають тісний емоційний контакт;
- Міжособиста відстань — 0,5-1,2м, буває при розмові друзів один з одним на прийомах, вечерях, ділових зустрічах;
- Соціальна відстань — 1,2 -3,7м. Має місце при неформальних соціальних і ділових стосунках. Цю відстань намагаються зберегти малознайомі співрозмовники.
Публічна відстань — 3,7м і більше. На цій відстані можуть обмінятися кількома словами або взагалі утриматися від розмови, скориставшись невербальними засобами спілкування.
Особисті властивості також визначаються відстанню між співрозмовниками: урівноважена людина із почуттям власної гідності підходить до співрозмовника ближче, тоді як неспокійні, знервовані люди тримаються від співрозмовника якнайдалі.
Суспільне становище також впливає на відстань між людьми. Ми взагалі тримаємося на великій відстані від тих, чиє становище вище від нашого, тоді коли люди однакового становища тримаються на відносно близькій відстані.
3. Мовленнєвий етикет.
Культура говоріння тісно пов’язана з мовленнєвим етикетом, тобто з правилами вітання, знайомства, прощання, вдячності, вибачення, запрошення, схвалення тощо. Люди, як правило, негативно реагують на порушення вироблених суспільством форм етикету.
Для того, щоб ділове спілкування було ефективним, важливо, щоб його учасники зверталися один до одного на «Ви». Таке звертання — необхідний інструмент підтримання нормальних службових відносин і трудової дисципліни в колективі та встановлення партнерських стосунків з клієнтами. В обов’язковому порядку слід звертатися до іншого на його ім`я та по батькові. Часом ефективність спілкування залежатиме й від того, яким голосом розмовляє людина, яку має дикцію, акцент та ін. Майже кожній людині здається, що вона знає більше та вміє щось робити краще, аніж інший, тому їй хочеться говорити самій. Лише вихована людина відчуває, коли треба говорити, а коли слухати інших, навіть тих, хто її критикує.
Існують три універсальні величини ділового спілкування — погляд, усмішка та відстань, на якій ведеться бесіда.
Погляд — найсильніший компонент розмови.
Усмішка —
Відстань між особами служить регулятором їхніх відносин.
Мовленнєвий службовий етикет — це правила мовленнєвої поведінки на роботі.
Щоб досягти мети спілкування, треба знати правила ділового спілкування, або, інакше, — правила ділового етикету.
вітання;
знайомство і представлення ;
форми звертання.
Культура ділового усного мовлення досягається відповідним добором слів, граматичних конструкцій, синтаксису, стандартизацією цілих блоків ділового тексту. Тому офіційно-ділове спілкування виключає емоційно-забарвлену лексику, в ньому переважають нейтральні мовні засоби, стандартна канцелярська лексика, складні речення, гранично точний виклад думок.
мовленнєвий етикет
Завдання на практичну роботу.
Знати теоретичний матеріал з теми.
В зошиті скласти діалог з пацієнтом (13-15 речень-реплік):
- На першому його етапі — первинна оцінка стану пацієнта;
- На другому — у спілкуванні з ним визначити проблеми;
- На третьому — разом із пацієнтом у спілкуванні спланувати догляд;
- На четвертому — шляхом діалогу з хворим навчити його само догляду.
Матеріал до практичної роботи
1. Розвиток української медичної термінології.
2. Терміни і термінологія
1.Термінологія є досить молодою наукою, яка офіційно почала своє існування лише наприкінці 19 -початку 20 ст. Вважається, що вперше слово термін з`явилося в 1876 році в Німеччині.
Є три основні напрямки сприйняття поняття термінологія:
1. складова частина лексики укр.. мови;
2. є автономним розділом лексики національної мови, що має мало спільних рис з літературною мовою:
3. це не мова, а система штучно створених знаків.
Якщо узагальнити висновки дослідження мовознавцями питання розвитку медичної термінології, то фактично медична термінологія як сукупність назв на позначення предметів та явищ, пов’язаних з людським тілом, хворобами, лікуванням, почала своє існування значно раніше, ніж термінологія як наука. Початки української медичної термінології сягають ще у прадавні часи. Зародження медичної термінології — звичайно, у іншому вигляді, ніж сьогодні — спостерігалося поряд із зародженням медицини, яка вважається однією з найдавніших наук. Найменування пошкоджень ( рана, синець, перелом, насилля), анатомічні назви (рука, нога, хребет, кість,голова) виникли ще раніше, оскільки служили для означення понять, які фізично існували для людини завжди.
першого етапу
Як результат систематизації накопичених народом знань з`являються так звані лікарські порадники,у яких було зібрано великий арсенал слів, пов’язаних з народною медициною.
Другий етап
Третій етап
Саме творчі завдання сприяють розвитку пам`яті, уваги, уяви, мислення.
Аудиювання — як зв`язне мовлення: усне чи писемне. Визначте тип прослуханого тексту (розповідь, опис, міркування),доберіть заголовок до тексту, про що йдеться в тексті.
Аудиювання як елемент діалогічного мовлення.
Виправлення мовленнєвих помилок
Обговорити прочитаний текст
Монологічне мовлення: опиши словами свої відчуття, доведи свою думку, поясни свій вибір, тематичні доповіді.
Офіційно-діловий стиль реалізується також і в усному мовленні.
Види усного спілкування
публічне і приватне.
Приватне усне
найважливіші жанри публічного мовлення:
доповідь ( політична, ділова), промова, лекція, бесіда.
Культура ділового усного мовлення досягається відповідним добором слів, граматичних конструкцій, синтаксису, стандартизацією цілих блоків ділового тексту. Тому офіційно-ділове спілкування виключає емоційно-забарвлену лексику, в ньому переважають нейтральні мовні засоби, стандартна канцелярська лексика, складні речення, гранично точний виклад думок.
Усне ділове спілкування передбачає всілякі способи взаємодії з людьми, використання різних комунікативних засобів — вербальних (словесних) і невербальних (несловесних).
Вербальне спілкування може відбуватися в різних видах: спілкування з людиною, з кількома людьми, з цілим залом .
Існують три універсальні величини ділового спілкування — погляд, усмішка та відстань, на якій ведеться бесіда.
Погляд — найсильніший компонент розмови.
Усмішка —
Відстань між особами служить регулятором їхніх відносин.
Мовленнєвий службовий етикет — це правила мовленнєвої поведінки на роботі.
Щоб досягти мети спілкування, треба знати правила ділового спілкування, або, інакше, — правила ділового етикету.
вітання;
знайомство і представлення ;
форми звертання.
Особливості використання граматичних форм іменників, прикметників, займенників.
Іменник — самостійна частина мови, що має значення предметності. Іменники в однині поділяються на чоловічий, жіночий, середній; змінюються за числами і відмінками.
! слід пам’ятати:
Іменники ступінь, дріб, Сибір, насип, степ, собака — чоловічого роду.
Іменник путь — жіночого.
За значенням іменники поділяються на назви істот і назви неістот. Розрізняють також речовинні іменники ( азот, водень, жовч, пісок), збірні (картоплиння, студентство, каміння), одиничні (зернинка, краплинка, горошина).
Збірні та речовинні іменники вживаються лише в однині.
Деякі іменники вживаються тільки в множині: назви парних предметі» ( двері, крижі, ножиці), назви, що мають матеріально-речовинне значення ( дріжджі, вершки); назви сукупностей предметів ( гроші, фінанси, витрати, надра); власні назви ( Карпати, Суми, Чернівці), назви часових понять, ігор ( шихи, канікули, посиденьки).
В українській мові змінювані іменники поділяються на чотири групи.
Іменники, що вживаються тільки в множині, а також іменники,що відмінюються як прикметники (завідуюча), до жодної відміни не належать.
1 відміна — жіночий , чоловічий рід, закінченим -а, -я.
2 відміна — чоловічий та середній рід з нульовим закінченням та з закінченням -о, -е, -я.
3 відміна — жіночий рід з нульовим закінченням та іменник мати;
4 відміна — середній рід із закінченням -а, -я, що при відмінюванні у Р.В мають закінчення -ат,
- ят, -єн.
Відміну іменника визначаємо за його початковою формою (Н.в. однини).
Іменники першої та другої відмін за характером закінчень поділяються па групи: тверду, м’яку і мішану.
І. Іменниках твердої групи, основа яких закінчується на г, к, х, перед закінченням у Д.в. та М.в. відбувається чергування цих при голосних із з, ц, с (настоянка — настоянці, аптека-аптеці);
2. В О.в. іменники твердої групи мають закінчення —ою (аптекою); у м`якій та мішаній групах
-ею,єю (конвалією, вишнею, грушею).
3. Кличний відмінок твердої групи має закінчення — о (мамо, Миколо);
-е,-є — закінчення м`якої та мішаної групи (конваліє, земле),
а пестливих словах -ю (Галю, бабусю).
4. У Р.в. множини переважає нульове закінчення (операції-операцій, площі- площ), причому іноді в основі відбувається чергування голосних о, е з і або з’являються звуки о, е (голови -голів, берези -берез, лікарні- лікарень, помилки — помилок).
Особливості відмінювання іменників 2 відміни.
- а (-я), -у (-ю).
- а (-я), -у (-ю)
Закінчення -а,-я мають іменники, що означають:
1. назви осіб, власні імена та прізвища: студента, учителя, Дорошенка, а також персоніфіковані предмети та явища: Вітра, Мороза, Лиса;
2. назви тварин і дерев: вовка, дуба,ясеня;
3. назви предметів: замка, малюнка;
4. назви населених пунктів: Сімферополя, Білогорська (але -у,-ю пишеться у складених назвах населених пунктів, другого частиною яких є іменник, що має звичайно в родомому відмінку закінчення —у: Кривого Рогу, Червоного Степу);
5. інші географічні назви з наголосом у родовому відмінку на кінцевому складі, а також із суфіксами присвійності -ов, -ев, (єв),- ин,- (їн): Пскова, Тетерева;
6. назви мір довжини, ваги, часу (але — року), назви місяців і днів тижня, назви грошових знаків, числові знаки: десятка, мільйона;
7. назви машин і деталей;
8 . терміни іншомовного походження, які означають елементи будови чогось, конкретні предмети, геометричні фігури та їх частини: суглоба, черепа, скелета радіуса, а також українські за походженням суфіксальні слова-терміни: відмінка, додатка, але виду, роду.
Закінчення-у, -ю мають іменники, що означають:
1. речовину, масу, матеріал: азоту, спирту, меду, але хліба;
2. збірні поняття: вишняку, факультету, товару; назви кущових і трав’янистих рослин, назви сортів плодових дерев: звіробою, очерету, ячменю, але вівса;
- З. назви будівель, споруд, приміщень та їх частин: заводу, коридору, метрополітену, але якщо наголос падає на закінчення , то буде -а: гаража, млина.
4. назви установ, закладів, організацій: університету, комітету, клубу;
5. переважна більшість слів із значенням місця, простору: краю, лугу, але хутора, горба, а також зменшені форми на — к: ліска, ставка;
6. назви річок, озер, гір, островів, півостровів, країн: Дону, Нілу, Єгипту, Криму, Сибіру;
7. явища природи: вітру, дощу, грому;
8. терміни іншомовного походження, що означають фізичні або хімічні процеси, частину площі, літературознавчі терміни: аналізу, синтезу, ферменту, альмонаху;
9. більшість складених безсуфікеальпих і префіксальних іменників (крім іменників на позначення істот): вибору, накипу, водогону, випадку;
10. назви почуттів, процесів, дій, станів, властивостей, ознак , загальних і абстрактних понять, явищ суспільного життя: болю, страху, комунізму;
11. місце простору: краю, рову, світу;
12. назви ігор і танців: вальсу;
Місцевий відмінок.
- чоловічого роду — назви істот: братові — брату;
- середнього роду — назви істот з суфіксом -к-: теляткові-телятку, дитяткові-дитятку;
Закінчення -у,-ю мають іменники:
- чоловічого роду з суфіксами -к-, -ик-, -ок: ставок- у ставку, на піїаку,
з наголосом на закінченні — на шляху, у степу.
середній рід — у ліжку, на сонечку. У М.в. перед закінченням -і кінцеві приголосні г,к,х чергуються з з, ц, с.( горох-горосі, кожух — кожусі, берег -березі); 3. Голосні о, е можуть випадати або з’являтися : сон-сну, лісок -ліска, вікно-вікон, або можуть чергуватися : кінь-коня, лід -льоду.
Особливості відмінювання іменників 3 відміни.
В О.в. однини іменників 3 відміни виступає закінчення -ю. Кінцевий приголосний основи, якщо він стоїть після голосного перед закінченням подовжується і на письмі передається як подвоєння приголосних (мораллю, тінню, сумішшю).
Якщо основа закінчується двома приголосними, подовження у вимові і на письмі немає (якістю, чутливістю, нерухомістю).
Якщо основа іменника закінчується губними приголосними або р, то ставиться апостроф (матір ю, кров ю).
При виборі назв осіб за професією, посадою, званням і т.д. необхідно керуватися такими правилами:
- офіційними, основними назвами посад, професій і звань служать іменники чол. роду: секретар, директор, професор. У документах вони вживаються незалежно від роду (викладач педіатрії Іванова Тетяна);
- якщо в документі вказується прізвище жінки, яка займає названу посаду, то підпорядковані дієслова узгоджуються з прізвищем і вживаються у формі жін. роду, (викладач педіатрії пані Іванова Т.А. виступила);
- вживання найменувань жін. роду є виправданим, якщо стать не може бути виражена іншими засобами (виступ відомої співачки, завідуючої відділенням);
- іменники жін.
роду, утворені за допомогою суфіксів -К-, ш-, -их- (секретарша, лікарка,головиха) для офіційного стилю непридатні; |
* не вживаються в ділових паперах і найменування осіб за ознакою місця проживання або роботи (сільчани, заводчани) (мешканці села, праців. заводу); Число іменника Форма однини вживається у тих випадках, коли в тексті йдеться про узагальнення, про цілісність, нерозчленованість ряду однорідних предметів (увесь урожай вишні здано на завод) — не можна порахувати, Множина вживається якщо можна рахувати або інакше кількісно вимірювати (партію дитячих костюмів надіслано в дитячий будинок).
Абстрактні іменники не мають форм множини (рух поїздів, біг, капіталізм).
Прикметник
У документах краще вживати двослівну (аналітичну) форму з прислівниками: більш, менш, надто, далеко, дуже і т.д, вони сприймаються як стилістично нейтральні.
В документах вживаються повні форми прикметників: дрібний, срібний, потрібний, а не дрібен, срібен, потрібен.
Студент повинен вміти:
правильно використовувати граматичні форми іменників;
- доречно вживати аналітичні форми ступенів порівняння прикметників.
Матеріал до практичної роботи
Особливості використання числівників у професійному мовленні. Вживання іменників з числівниками.
В українській мові при числівниках два, три, чотири у формі Н.в. вживаються з іменниками чоловічого роду у формі Н.в. множини, на відміну від російської мови, де вони мають форму Р.в.однини. Іменники жіночого і середнього роду мають в українській і російській мовах спільну форму — Р.в.однини.Наприклад: Два учні- два ученика, дві газети — две газети, три вікна три окна, три бійці — три бойца.
Іменники середнього та чоловічого роду назви істот вільно сполучаються із збірними числівниками . Наприклад: семеро гусенят, шестеро друзів. мова риторика іменник документ
Іменники при дробових числівниках мають форму Р.в.: одна третя метра; числівники півтора, півтори, півтораста вимагають від іменників форму Р.в. Наприклад: півтора карбованця, півтори години. Числівники від п’яти і далі у формі Н.в. керують іменниками, вимагаючи від них форму Р.в. : вісім карбованців, двадцять сім учнів.
У складному числівнику іменник вживається у тій формі, якої вимагає останнє слово:
вісімсот двадцять сім учнів, триста чотири учні.
Правопис кількісних числівників
М`який знак пишеться в кінці числівників: 5, 6, 9, 10, від 11 до 20,30 (десять, шість)
В середині складених числівників, на відміну від російської мови, після ц пишеться я: тридцять, тринадцять.
Числівник 11 пишемо з одним н — одинадцять. В числівнику 16 пишемо стн — шістнадцять.
Відмінювання кількісних числівників.
Числівники від 5 до 20, а також 30 відмінюються за таким зразком:
|
н. |
вісім |
сімнадцять |
тридцять |
|
|
р. |
восьми |
сімнадцяти |
тридцяти |
|
|
Д |
восьми |
сімнадцяти |
тридцяти |
|
|
3. |
вісім |
сімнадцять |
тридцять |
|
|
0. |
вісьма |
сімнадцятьма |
тридцятьма |
|
|
м |
на восьми |
сімнадцяти |
тридцяти |
|
Числівники 40, 90, 100 в усіх відмінках, крім називного, мають закінчення — а.
В числівниках на позначення десятків від 50 до 80 відмінюється лише друга частина, на відміну від російської мови. А в числівниках на позначення сотень від 200 до 900, подібно до російської мови, відмінюються обидві частини:
|
н. |
Шістдесят |
шістсот |
|
|
р. |
шістдесяти (-тьох) |
шестисот |
|
|
д. |
Шістдесяти (тьом) |
шестистам |
|
|
3. |
Шістдесят (тьох) |
шістсот |
|
|
0. |
Шістдесятьма (тьома) |
шістьмастами |
|
|
м. |
Шістдесяти (тьох) |
шестистах |
|
Числівники нуль, тисяча, мільйон, мільярд відмінюються як іменники і мають рід, число. У складених числівниках кожне слово відмінюється окремо і пишеться окремо.
Збірні числівники — обидва, обидві, обоє не відмінюються, а замінюються в непрямих формами — обох, обом, обома.
У дробових числівниках числівник відмінюється, як кількісний, а знаменник — як порядковий. Іменники при дробових числівниках не змінюються, мають форму Р.в.:
одна третя аркуша, однієї третьої аркуша.
Порядкові числівники.
Порядкові числівники змінюються, подібно до прикметника, за відмінками, родами і числами. Мають ті самі закінчення , як і прикметники твердої групи.
