4. Виділення критеріїв літературної норми.
5. Нормування (нормалізація).
Мовний стандарт.
1. Історія розвитку поняття норми.
Центральне поняття теорії культури мови — норма лiтературної мови в її
конкретно-iсторичному виявi. Це одна з найскладніших проблем,
багатовимірність якої визначається фактами iсторичними,
культурно-соціологічними і власне лінгвістичними.
У переважній більшості мовознавчих досліджень природа й обсяг поняття
норми не розглядаються, автори користуються цим терміном як чимось
наперед даним, очевидно, вважаючи, що поняття норми всім відоме,
принаймні інтуїтивно, і найчастіше його ніяк не диференціюють. Коли ж
узяти праці, де наводиться визначення, що таке “норма”, то одразу бачимо
досить значні відмінності в наукових дефініціях цього поняття. Ці
відмінності залежать від різного підходу до проблеми нормативності: чи з
погляду загальної теорії мови, чи з погляду теорії культури мови, чи із
практичних міркувань мовної культури. Таким чином, у поняття “норма”
часто вкладається неоднаковий зміст. Проте різні визначення норми
потребують узгодження, що сприятиме уточненню обсягу поняття “норми” і
розробці його змісту.
Заслугою представників Празького лінгвістичного гуртка є вивчення норми
як поняття лінгвосоціологічного і конкретноісторичного. Норма
визначалась як сукупність структурних засобів, регулярно уживаних певним
мовним колективом. Спостереження над змінами норми в часі і в її
функціональній варіативності дало змогу осмислити її діалектичну суть і
власне мовну природу. Чеська (а почасти і словацька) теорія виходить з
основних ідей, понять, визначених ще Б. Гавранеком. Значний вплив має
теорія норми Л. Єльмслева і Е. Косеріу, вперше представлена у 1952 році,
знову поглиблена й уточнена у 1969 році.
Ще в середині 50-х років російський мовознавець С. Ожегов сформулював
досить поширену дефініцію норми: “Норма — це сукупність найбільш
придатних (“правильних”, “кращих”) для обслуговування суспільства
засобів мови, які складаються як результат добору мовних елементів… з
існуючих, наявних, утворюваних знову чи добутих з пасивного запасу
минулого в процесі соціальної, в широкому розумінні, оцінки цих
елементів” (Ожегов, 1955, 15).
Основи культури ділового мовлення — Діловодство — ...
... без належної культури мовлення. Культура мовлення — збереження мовних норм вимови, на-голошування, слововживання й побудови висловлювань; нор-мативність, літературність усної й писемної мови, що виявляєть ... свідомості» А ось як подає визначення поняття «культура мови» словник лінгвістичних термінів: культура мови — це ступінь відповідності нормам вимови (орфоепії), слововживання та ін. установленим ...
В. Іцкович дає своє визначення норми: “Норма — це об’єктивно існуючі в
даний час у даному мовному колективі значення слів, їх фонетична
структура, моделі словотворення і словозміни і їх реальне наповнення,
моделі синтаксичних одиниць — словосполучень, речень — в їх ідеальному
наповненні”(Ицкович, 1968, 5).
Тут, природно, виникає запитання: чим же,
у такому випадку, норма відрізняється від самої структури мови? Правда,
далі В. Іцкович пропонує цікавий поділ норм на два типи. Перший тип —
норми, які визначаються системою російської мови на відміну від систем
інших мов. Ці норми обов’язкові, не знають винятків. Їх порушення
означає вихід за межі можливостей, які надає система, тобто не тільки за
межі того, що реально існує у мові, але й за межі того, що в ній може
бути. Інакше кажучи, порушення цих норм означає вживання утворень не
тільки неіснуючих, але й неможливих у даній мові.
Другий тип норм — це норми, які визначаються структурою мови, норми, які
накладають обмеження на можливості, що надає система. Ці норми також є
обов’язковими, але відхилення від них інколи не таке очевидне, як
порушення норм першого типу: у тих випадках, коли мовець вживає форму чи
конструкцію, яка допускається системою мови, але відсутню в її
структурі, він користується утворенням, що врешті теоретично не
суперечить основним законам даної мови, він вживає те, чого немає в
мові, але що могло б у ній бути. Ці два типи норм ототожнюються з
внутрішнім “об’єктивним” аспектом норми, на відміну від зовнішнього,
“аксіологічного” аспекту норми, пов’язаного з прийняттям тих чи інших
засобів мовного вираження як правильного, зразкового.
Пізніші формулювання більшою чи меншою мірою ґрунтувалися на визначенні
норми С. Ожеговим. Детальний аналіз висловлювань про норму міститься у
збірнику Інституту російської мови “Актуальные проблемы культуры речи”
(АПКР, 1970).
У ньому простежується еволюція поглядів на норму за
останні 60-70 років і поряд зі зведенням існуючих визначень пропонуються
нові, уточнені визначення.
Сьогодні теоретичні проблеми мовної норми досліджуються у різних
лінгвістичних центрах (ПНСЛЯ, 1976; Абрэмбска-Яблонска, 1972; Падлужны,
1973; Cienkowski, 1978; НЗЛ, 1988).
Власну багату традицію має вивчення норми в українському мовознавстві
(Гладкий, 1927; Сулима, 19281; Сулима, 19283; Синявський, 1931;
- Жовтобрюх, 1968;
- Пилинський, 1968;
- Пилинський, 1969;
- Пилинський, 1972;
- Москаленко, 1972;
- Москаленко, 1974;
- Пилинський, 19762;
- Франко З., 1981;
- Єрмоленко, 1990 та ін.).
Звернемось до 20-х років нашого століття, часу особливого розвою
українознавства. М.Сулима у статті “Проблема літературної норми в
українській мові” пише: “… літературна норма — конче потрібна річ,
літературної мови” (Сулима, 19283, 132).
Питання норми порушується на
сторінках часописів “Шлях освіти”, “Життя й революція”, “Молодняк”.
Реферат культура мови
... впливати на цей процес, сприяти реальному втіленню в мовній практиці норм літературної мови, проводити цілеспрямовану мовну політику». Культура мови - це: 1) сукупність комунікативних якостей літературної мови, ... каліграф, диктант, мета, текст, принцип, орфографія, лекція - латинського походження; тема, грамотність, дидактика, метод, лексика - грецького; мовлення, мова, списування, робота, бесіда ...
У 1927 році у Харкові відбулася правописна конференція, яка заклала
підвалини нормалізації української мови. Одним з найдіяльніших її
учасників був професор О. Синявський. Його підручники тисячами
розходилися по Україні, численні розвідки з проблем мовної культури
друкувалися в наукових журналах. Синтезом граматичних праць вченого
стали “Норми української літературної мови” (Синявський, 1931).
Як
зазначає у передмові до цієї книги (1941 року видання) В. Сімович, з
“твору ясно зарисовуються шляхи, якими праця для повної нормалізації
літературної мови йде й далі йтиме” (Сімович, 1941, 4).
Дослідження поняття мовної норми в українському мовознавстві з 60-х
років дає змогу досить чітко окреслити лінгвістичну і
соціально-історичну сутність норми, виділити її основні ознаки,
найголовніші аспекти її вивчення.
Сучасне розуміння норми висуває цілий ряд важливих теоретичних проблем,
а саме: ознаки літературної норми, взаємовідношення норми і літературної
норми, взаємовідношення норми і системи мови, стабільність і змінність
норми, варіантність норми, норма і кодифікація, типологія мовних норм,
критерії літературної норми.
Незалежно від різниці у поглядах окремих мовознавців і цілих
лінгвістичних шкіл (української, російської, празької, польської та ін.)
усі дефініції норми так чи інакше неодмінно вказують на її суспільний
характер. Суспільний характер норми виявляється ще сильніше, ніж
суспільний характер мови. Мовна норма нерозривно пов’язана з якимось
колективом мовців, а на вищому щаблі — як норма літературної мови — з
певним людським суспільством, з усіма його інституціями аж до держави
включно. З цього насамперед випливає, що кожна мова може мати не одну, а
кілька норм, або кілька територіальних чи соціально-групових варіантів
норми, а це дуже важливо для розуміння процесу формування літературної
мови та її функціонування у певному соціумі.
Ще більшу залежність від суспільно-історичних факторів виявляє
літературна норма як відібрана і соціально закріплена частина
“загальномовної” норми. На основі формулювань С.Ожегова, Ю.Бєльчикова та
французького вченого Ж.Марузо М.Пилинський виводить найбільш прийнятне
для нас визначення літературної норми. “Норма літературної мови — це
реальний, історично зумовлений і порівняно стабільний мовний факт, що
відповідає системі і нормі мови і становить єдину можливість або
найкращий для даного конкретного випадку варіант, відібраний
суспільством на певному етапі його розвитку із співвідносних фактів
загальнонародної (національної) мови в процесі спілкування” (Пилинський,
19761, 94).
Імпліцитно норма виступає у вигляді зразка, чи, точніше, текстів, які
вважаються зразковими. У цій своїй іпостасі норма виявляється у неявній,
несформульованій, неописаній формі, становить, так би мовити, річ у
собі. При цьому вплив подібних текстів підтримується загальним
З української мови «Формування навичок ділового мовлення ...
... української мови. «Необхідна струнка система роботи з ділового мовлення, що означає ... та писемне ділове мовлення, оволодівати його нормами і правилами. ... і роботу шукають по інтернету. Для цього ... що це за документ, можуть назвати елементи цього документа, тому для них ця тема ... мови У п’ятому класі учні знайомляться зі стилями мовлення, сферами використання, загальними ознаками та основними видами. ...
вживанням. Експліцитно, у явному вигляді, сформульованою, норма постає
перед носіями мови в кодифікації.
2. Ознаки літературної норми.
Визначальною ознакою літературної норми у порівнянні з нормою
нелітературного утворення (наприклад, діалекту), що відзначав ще Б.
Гавранек у 1938 році, є з мовного погляду її впорядкована структура і
внутрішня диференціація (відповідність системі мови), а з соціального
погляду — більш високий ступінь її загальнообов’язковості. Сучасна
лінгвістика висунула на перший план співвідношення понять “норми” і
“системи” (чи “структури” мови).
Найбільш яскраво це виявилося в
теоретичних побудовах Л. Єльмслева і Е. Косеріу.
У роботі “Langue et parole” (1942) Л. Єльмслев запропонував три підходи
до мови (langue): а) на рівні схеми, коли мова розглядається як чиста
форма; б) на рівні норми, де мова постає як матеріальна форма і в) на
рівні узусу, де мова виступає як сукупність навиків, прийнятих в даному
суспільстві (Звегинцев, 1960, 56).
Прагненням подолати соссюрівську дихотомію “мова — мовлення” пройнята
схема, запропонована Е. Косеріу, його тріада “мовлення — норма —
система”, що генетично пов’язана з системою рівнів Л. Єльмслева. У
теорії Е. Косеріу поняття “норма” і “система” насамперед гранично чітко
розмежовані і визначені: “В структурах, з яких складається мова, важливо
розрізняти те, що є нормальним, або загальним (норма) і те, що є
функціональним і дано в протиставленні (система)” (Косериу, 1963, 173).
Норма, як вказує вчений, з певного погляду ширша за систему, оскільки
вона містить більшу кількість ознак (наприклад, наявність в українській
мові напівпом’якшених губних приголосних є позиційною нормою, проте не
входить до фонологічної системи мови).
Але, з другого боку, норма є
вужчою, ніж система: вона визначається тими параметрами, які допускає
система. Система — це “система можливостей”, вона охоплює ідеальні форми
реалізації певної системи, тобто техніку й еталони для відповідної
мовної діяльності; а норма включає моделі історично вже реалізовані за
допомогою цієї техніки і за цими шаблонами. Е. Косеріу разом з тим
підкреслює, що звичайно ці “можливості” не існують і пізнаються тільки
тому, що в значній своїй частині виявляються реалізованими. Як писав Л.
Булаховський, “ніколи, ні в яку епоху не були і не можуть бути
використані до кінця усі формальні можливості, якi представляє мова”
(Булаховський, 1952, 130).
Система не може існувати, якщо вона не
реалізується. Отже, для Е. Косеріу “система” і “норма” є взаємозумовлені
і нерозривно пов’язані поняття лінгвістичної науки. Аналогічні ідеї
висловлював ще І. Бодуен де Куртене, а пізніше Є. Поливанов та А. В. де
Гроот. Таке розуміння норми і системи цінне для культури мови тим, що
воно, на нашу думку, не дає ніяких підстав оголошувати проблему норми і
Культура української мови
... на помилки співрозмовників у тактовній формі. Дотримуйтесь норм української літературної мови ... текст. Культура ... тему і основну думку висловлювання, докладно ознайомтесь з наявною інформацією на дану тему. Намагайтесь різнобічно, з належною повнотою розкрити тему ... норми моралі та етики, звичаї, традиції і т.д. Наступна функція мови - пізнавальна. Завдяки пізнавальній функції мови ми знайомимося з ...
нормалізації позамовною.
Питання про природу і характер обмежень, які накладаються на можливості,
що надає система, як зазначає П. Алексєєв (Алексеев, 1977, 44–45), ще
далеке від свого вирішення, яке залежить від того, яким чином відповісти
на цілий ряд окремих питань:
1. Чи входять у поняття норми мовні засоби, і що таке ці засоби — чи
тільки абстрактні схеми, моделі, еталони, чи також конкретні одиниці і
їх класи? Е. Косеріу виключає мовний матеріал з норми, а празькі
лінгвісти, навпаки, передбачають його наявність у ній.
2. Чи зв’язана норма безпосередньо з мовленнєвою ситуацією?
3. Норма являє собою тільки можливості чи також і вибір можливостей?
4. Чи слід включати в поняття норми можливості, що реалізуються, крім
уже реалізованих і потенційних? Якщо так, то чи є різниця між нормою і
можливостями, що реалізуються, і узусом? Як взагалі співвідносяться у
такому випадку (якщо різниця є) норма і узус?
5. Чи доцільно для розуміння природи норми протиставляти нормі, яка
існує у свідомості колективу носіїв мови, кодифікацію норми? Бо ж не
протиставляють системі мови опис цієї системи, тобто конкретні словники
і граматики.
6. Чи доцільно протиставляти статику і динаміку норми, розглядаючи її в
межах загальної схеми мовленнєвої діяльності?
У мовознавчій літературі обговорення проблем норми весь час пов’язується
з трьома основними поняттями — “система мови”, “норма мови” і
“літературна норма”. На підставі залученої ним наукової літератури М.
Пилинський у вигляді схем визначає спiввідношення між цими поняттями
(Пилинський, 19761, 90).
Норма, за Е. Косеріу, з певного погляду є вужчою, ніж система. Адже
система — це “система можливостей”, а далеко не всі можливості
реалізуються в нормі. Літературна норма відповідно є ще вужчою і
розглядається як певна частина мовних норм, “деяка сукупність
колективних реалізацій мовної системи, прийнятих суспільством на певному
етапі його розвитку, що усвідомлюється ним як правильні і зразкові”.
Така схема відношень є цілком логічною, хоча і трохи спрощеною. Тут не
враховано, наприклад, співвідношення з мовленням.
Культура мови має справу з конкретними мовними фактами. Серед них є
найістотніші для даної мови, які відбивають основні її характерні риси.
Це, зокрема, звучання фонем у їх сильних позиціях, основні граматичні
морфеми, основний лексичний склад мови та ін. Такі факти розглядають як
найбільш незмінну і суттєву частину норми. Це обов’язкові “системні”
норми, які часто становлять “єдину можливість” і не мають або майже не
мають винятків. Сукупність цих норм не тотожна системі мови, але дає
найповніше і найточніше уявлення про неї. Отже, умовно системні норми
можна вважати системою мови. Це відповідає і наведеним вище словам Е.
Косеріу про те, що норма з певного погляду ширша за систему, оскільки
вона містить більшу кількість ознак. Цілком природно, що система в
Роль мови в суспільному житті
... і нормалізації літературної мови — вироблення та впровадження усних і писемних мовних норм (орфоепічних, орфографічних, у сфері сло вовживання), усталення термінології тощо. Проблема взаємовідношення мови і суспільства охоп Мова — загальнонародне явище. Народ — творець і носій мови. ...
такому розумінні повністю входить і в поняття літературної норми, бо всі
основні “системні” ознаки в першу чергу будуть відібрані як правильні і
зразкові. При такому підході до термінів “система”, “норма” і
“літературна норма” взаємовідношення між цими поняттями будуть уже інші,
ніж у попередній схемі.
Ця схема добре відбиває залежність літературної норми насамперед від
мовної системи, цілком відповідає тим основним завданням, які ставить
перед собою культура мови: додержання насамперед системних норм, а вже
потім і всіх інших.
Недолік визначення норми в Е. Косеріу як обов’язкової реалізації системи
деякі мовознавці вбачають у її статичності. Таке розуміння виключає з
норми потенційність, яка таким чином приписується тільки системі. Л.
Скворцов розширює поняття норми, розрізняючи норму реалізовану (втілену)
(вона ототожнюється з нормою в розумінні Е. Косеріу) і потенційну (яка
може бути реалізована, невтілену).
Реалізована норма складається з двох
частин: 1) актуалізована частина (сучасна, продуктивна, активно-діюча,
добре усвідомлювана і практично кодифікована) і 2) неактуалізована
частина (до неї включаються архаїзми, варіанти норми, що старіють, а
також рідко вживані варіанти, дублети і т. ін.).
Норма, яка може бути
реалізована, в свою чергу також розпадається на дві частини: 1)
неологізми і новоутворення, які стають нормою, на різних рівнях мови і
2) принципово некодифікована сфера мовленнєвої діяльності
(індивідуальні, оказіональні, створювані на випадок і т. ін., але
необхідні у процесі спілкування утворення (Скворцов, 1980, 28).
Таке
розуміння перешкоджає ототожненню норми літературної мови з уявленням
про ідеальний недосяжний зразок, воно перебуває також у відповідності з
динамічністю норми.
Детальну історію розвитку поняття норми подає Н. Семенюк (Семенюк,
1970), замінюючи тріаду Е.Косеріу “система — норма — мовлення” іншою —
“структура — норма — узус”. Під структурою розуміється внутрішня
структурна організація, під нормою — нормативні реалізації (сукупність
колективних, традиційних реалізацій структурних потенцій мовної
системи), а під узусом — сукупність реального вживання мови (сюди
включаються — на відміну від норми — і вживання оказіональні,
нетрадиційні і нерегулярні).
Розрізнення норми і узусу знаходимо ще в
перших роботах Б. Гавранека, хоча й у трохи iншому формулюваннi, нiж у
Н. Семенюк.
У сучасному мовознавстві поняттям узусу оперують все частіше. Різні
вчені вкладають у цей термін різний зміст. Одні ототожнюють його з
індивідуальним мовленням. Інші розуміють узус як постійний рух
пристосування мовної системи до суспільних потреб її носіїв. Треті
називають узусом мовні норми за межами літературної мови, а також окремі
нормативні підсистеми в складі літературної мови. “Словник лінгвістичних
термінів” Д. Ганича, І. Олійника дає таку дефініцію цього поняття: “Узус
(лат. usus — звичай, правило).
Прийняте носіями певної мови вживання
слів, словоформ, синтаксичних конструкцій тощо” (Ганич, Олійник, 1985,
316).
Усі ці тлумачення узусу дають змогу твердити, що він включає як
Культура мови сучасної ділової людини
... почуттів, у вихованні діяльного, справжнього патріотизму. Культура мови передбачає вироблення етичних норм міжнаціонального спілкування, які характеризують загальну культуру нашого сучасника. Культура людського спілкування – це частка ... мовлене вій ситуації. Необхідно, щоб ці вимоги базувалися на знанні літературної норми і чутті мови. Усне ділове мовлення – це розмовно-літературне мовлення, воно ...
традиційні, стійкі, правильні, так і нетрадиційні, оказіональні й
помилкові реалізації мовної системи. Узус мови неоднорідний, він
змінюється від місцевості до місцевості, але залежить також і від
суспільного становища мовців.
Визначимо відношення понять “система”, “норма мови” й “узус” до ще
одного фундаментального поняття лінгвістики — поняття “мовлення”
(тексту).
Механізм взаємодії системи мови, її норми разом з узусом, з одного боку,
і тексту, з другого боку, К.Бактєєв, Л. Бєлоцерковська і Р.Піотровський
(Бактеев, Белоцерковская, Пиотровский, 1977) представили у вигляді
схеми:
Народження тексту визначається, як бачимо, системою мови і нормою та
узусом, що накладаються на неї, а з іншого боку, зовсім незалежною від
мови і неконтрольованою нею ситуацією.
Практично майже кожен текст містить лінгвістичні одиниці (надфразові
елементи, реченнєві структури, словосполучення, а інколи й
слова-неологізми), які не передбачені ні системою, ні нормою, ні узусом
мови. Якщо ці одиниці і зв’язки з’являються систематично у мовленні, то
вони врешті-решт проникають в узус, звідки переміщаються в норму, що, в
свою чергу, може привести до перебудови системи. Отже, змінам в узусі,
нормі і системі мови завжди передує факт мовлення.
Якщо трохи перефразувати висловлювання Е. Косеріу, то система містить
те, що можна говорити, норма — те, треба говорити (враховуючи те, як це
говорилось раніше), а мовлення — те, говориться насправді. Тоді буде
певна різниця між тим, як говориться насправді і як прийнято говорити,
переважно говориться. Очевидно, що є різниця також між поняттями “треба
говорити” і “переважно говориться”. Це “переважно говориться” (“прийнято
говорити”) і відноситься, напевно, до проміжної ланки між нормою і
мовленнєвим актом (“текстом”).
Воно становить узус, свого роду
узагальнення конкретних мовленнєвих актів і текстів. Як зазначає П.
Алексєєв (Алексеев, 1977, 46–47), мовлення у вузькому значенні — це
мовленнєві акти і результат мовленнєвих актів — тексти[2].
Норма виконує роль фільтра не тільки при рухові від системи мови до
мовлення, тобто при реалізації системи. Вона фільтрує також накопичені у
мовленнєвих актах (і текстах) й узагальнені узусом зміни, перш ніж ті
зміни потраплять у систему.
Подана таким чином схема мовленнєвої діяльності (Алексеев, 1977) має ту
перевагу, що вона не розриває статичний і динамічний аспекти. Кожний
рівень схеми може розглядатися в статистичному (строго синхронному)
плані, а послідовність дії компонентів (рівнів) схеми — в динамічному:
зверху (в нестрого синхронному плані) — розвиток норми і системи
(Таблиця “Схема мовленнєвої діяльності”).
Стосовно мовної системи літературна норма характеризується стабільністю,
відносною єдністю, що забезпечує функціонування літературної мови.
Ознака і вимога єдності літературної норми випливає з надтериторіального
характеру літературної мови, що особливо важливо для української мови.
“Нормальний хід розвитку кожної мови такий, що старі, давно вживані
Нормы русского литературного языка
... окрашенной речи) носит преимущественно негативный характер и слабо осознается. Норма литературного языка отличается от норм диалекта главным образом по степени своей императивности и осознанности, ... в именительном падеже множественного числа имен существительных большинству слов по традиционным нормам литературного языка соответствует окончание -ы, -и: слесари, пекари, токари, прожекторы. Однако в ...
слова, звороти й конструкції відмирають не враз, а живуть часто сотні
літ, помалу гублять своє первісне значення, відмінюють його й стають
привичними шаблонами, тими відомими з дитячих літ образами, що
полегшують нам процес сприймання нового й заощаджують тим психічну
енергію” (Гладкий, 1927, 70).
Отже, вимогу стабільності слід узгодити з
природною мінливістю, яка властива мові як соціальному явищу історичного
характеру. Цьому відповідає принцип еластичної (гнучкої) стабільності
(pruzna stabilita), сформульований ще В. Матезіусом у 1932 році
(Матезиус, 1967, 381), а також принцип динамічності, яким послуговуються
в українському мовознавстві.
Залежні від численних суспільних і мовних причин, процеси становлення
літературної норми, вияви варіантних норм, “старіння” і зміни в нормах
все ще видаються з першого погляду значною мірою стихійними. Це
пояснюється складністю цих процесів, про що свідчать окремі ґрунтовні
дослідження норм окремих періодів розвитку української літературної мови
або окремих її стилів.
Конкретні мовні норми мають різну стійкість, міцність. Є норми, які в
принципі не порушуються носіями мови. Наприклад, ніхто не помиляється у
відмінюванні значної частини лексем, при визначенні родової належності
багатьох іменників, в узгодженні прикметника з іменником і т. д. Стійкі
норми зберігають стійкість мови. Однак мова живе і розвивається. Її
життя здійснюється як у діахронії (одні норми відходять у минуле, інші
народжуються), так і в синхронії (змагаються між собою різні варіанти,
які претендують стати одною нормою).
Дуже активно під безпосереднім впливом живомовної стихії відбувається
проникнення в літературну мову нових наголосів, які починають вживатися
паралельно зі старими нормативними, а інколи й повністю їх витісняють.
Найбільш стійкою літературна норма є на синтаксичному рівні. Її
еволюційний розвиток зумовлений перш за все потребами суспільної
комунікації, причому значні зміни відбуваються не в самому наборі
синтаксичних засобів, а в способі й частоті вживання цих засобів.
Лексика, як найрухливіша складова частина (рівень) мовної системи, тісно
пов’язана із суспільно-історичним розвитком народу. Слова з’являються
услід за новими предметами і явищами, коли виникає потреба їх номінації,
і поступово зникають разом з ними або набувають нових значень.
Безперечним є той факт, що стосовно мовної системи мовна норма
характеризується сталістю, певною “консервативністю”, а стосовно
стилістики вона є категорією змінною (мається на увазі функціональне
розшарування норми).
Основні тенденції змін норми, за визначенням
М.Пилинського, такі: 1) норми переходять з одного функціонального стилю
до іншого у зв’язку з суспільними причинами (незважаючи на їх
розподіленість за основними стилями) — розширюється спільний фонд норм у
зв’язку з розширенням суспільних функцій літературної мови; 2)
відбувається зближення норм усної і писемної мови (і мовлення), зокрема
Мова людини як дзеркало її духовної культури
... майстерність". У другому - це правильність, грамотність мовлення, тобто знання оратором загальноприйнятих норм (правил) літературної мови. Сьогодні культура і мова виявилися об'єднаними в царині духовних вартостей кожної людини і всього суспільства. Мабуть, ...
в галузі слововживання, вимови, словозміни тощо; 3) норми сучасної
літературної мови дедалі більше орієнтуються на книжні стилі: науковий,
публіцистичний, офіційно-діловий, а не лише на художній, як це
спостерігалося в час формування нової української літературної мови на
народній основі; 4) триває все ж вузька стилістична спеціалізація
варіантів норм, особливо варіантів регіонального або діалектного
походження (Пилинський, 19761, 54–55).
Говорячи про історичні зміни у мові взагалі і в літературних нормах
зокрема, слід пам’ятати, що інтра– та екстралінгвістичні фактори цих
змін виступають разом, у діалектичній єдності.
Характерною ознакою літературної норми є варіантність. Варіантність
мовленнєвих засобів “виявляється” в тому чи іншому використанні (виборі,
відборі) співіснуючих у мовній системі однозначних елементів. Там, де
немає можливості вибору, немає і проблеми норми. Дещо розширює цю тезу
М.Жовтобрюх: “Питання норми пов’язується з існуванням у мові не одного,
а кількох однозначних або синонімічних елементів, що перебувають в
опозиції до інших однорідних елементів її системи. Варіантність норми
дозволяє кожному мовцеві добирати саме ті її засоби, з допомогою яких
він може якнайкраще висловити свої думки і почуття” (Жовтобрюх, 1967,
56).
Отже, у вузькому значенні за варіантні вважаються ізофункціональні
засоби тієї ж мови щодо всього рівноцінні, не диференційовані. У ширшому
значенні варіантами є пари і трійки засобів, один із яких несе додаткову
інформацію чи смисловий відтінок, стилістичне навантаження.
Варіантність належить мові інгерентно. Варіанти норми можна розглядати
насамперед з погляду походження, що великою мірою визначає їх місце у
мові. У конденсованому, хоча й не дуже чіткому, вигляді джерела
виникнення нормативних варіантів, переважно на матеріалі німецької і
російської мов, розкриває Н.Семенюк. З наведених нею міркувань
випливають принаймні чотири основних джерела варіантних нормативних
реалізацій: 1) паралелізм системних можливостей мови та історичні зміни,
які відбуваються в її системі; 2) гетерогенність літературної мови; 3)
природні процеси старіння мовних норм і поява інновацій; 4) проникнення
явищ розмовної мови (Семенюк, 1970, 568–569).
Можливість кількох нормативних реалізацій у кожній мові закладена в
особливостях її системи і структури, але сама поява таких реалізацій
цілком залежить від особливостей функціонування мови у певному соціумі,
від складу і структури цього суспільства. Отже, навіть кількість
основних типів варіантів норми є неоднаковою в різних мовах.
У лінгвістичній літературі причину виникнення варіантності вбачають
переважно у впливі некодифікованих сфер мови на літературну мову.
Як відомо, на практиці не завжди перемагає новий (“периферійний”)
варіант. О.Леонтьєв запропонував таку схему: 1) диференціація варіантів
- семантична чи функціональна (закріплення в різних стилях чи сферах
мови); 2) “рух” у бік витіснення старого варіанта новим; 3) “рух” у бік
витіснення нового варіанта старим. Розвиток норми “передбачає тимчасове
співіснування елементів і вибір одного з них” (Леонтьев, 1966, 12)
(точніше — вибір чи спеціалізацію).
Серед факторів, від яких залежить характер нормативних варіантів,
М.Пилинський виділяє давність і стійкість літературних традицій. Як
правило, великою варіантністю відзначаються літературні мови, що тільки
формуються чи cформувалися порівняно недавно. Варіантні форми
здебільшого ще позбавлені в таких мовах виразного функціонального
навантаження. Пізніше, у зв’язку з виробленням і стабілізацією єдиних
літературних норм, спостерігається виразне зменшення кількості
допустимих у літературній мові варіантів. Згодом відбувається новий
розвиток варіантних реалізацій, але вже стилістично диференційованих.
В українській мові можна виділити такі типи варіантів: 1) хронологічні
(діахронічні), 2) регіональні, 3) стилістичні, 4) контактні. Останній
тип виділяється не всіма лінгвістами, тому зупинимось на його
характеристиці.
Контактні варіанти проникають в узус мовних утворень з ослабленою нормою
(у побутово-розмовну мову, у мову молоді, в сленг); у літературну мову —
в комунікативну сферу, яка за внутрішніми законами комунікації менше
піддається впливу норми; частково у публіцистику. Вони не проникають у
ті тексти мови, які є безпосередніми зразками літературної норми
(особливо, коли норма стійка).
Контактні варіанти часто виникають в
узусі української мови, яка функціонує поряд з близькоспорідненою
російською, що призводить до так званого суржику: міроприємство (замість
захід), приймати участь (замість брати участь) та ін.
Під варіантністю норми ми розуміємо існування варіантних засобів у
літературній нормі на її синхронному зрізі.
Варіанти слова — це видозміни того самого слова, що регулярно
відтворюються і зберігають тотожність морфолого-словотвірної структури,
лексичного і граматичного значення та розрізняються або з фонетичного
боку (вимовою звуків, складом фонем, місцем наголосу чи комбінацією цих
ознак), або формотворчими афіксами (суфіксами, флексіями).
Найбільш
поширеними є такі варіанти слів: акцентуаційні (беззхисний — беззахсний,
пмилка — помлка), орфоепічні (соня[чн]ий – соня[шн]ий, ро[з]казати —
ро[с]казати), фонематичні (онук — внук), морфологічні (бурлак —
бурлака).
Ознаками варіантів словосполучення служать: а) тотожність граматичного
значення і граматичної моделі; б) матеріальний (лексичний) збіг
головного компонента (граматичного центру) словосполучень. Наприклад:
виходити за редакцією — виходити під редакцією, співзвучний настроям —
співзвучний з настроями).
Слід зауважити, що поряд з поняттям “варіантності норми” функціонує
поняття “варіантності (варіативності) літературної мови”.
Стилістична диференціація як ознака літературної норми виявляється в
існуванні специфічних засобів, закріплених або за формою мови (усною чи
писемною), або за певним функціональним стилем мови, або за конкретною
стилістичною ситуацією. Такий зв’язок поняття норми із стилістикою
визначився уже в поглядах Празького лінгвістичного гуртка.
В.В.Виноградов відзначає, що “єдність”, “ступінь обов’язковості” і
“широта дії” норми варіюється не тільки в “різні періоди історії
літературної мови” і “щодо різних сторін мови”: вони різні і в різних
стилях. Стилістична диференціація відображається і в кодифікації:
“інтенсивність і строгість нормалізації підпорядковані також в різних
типах чи стилях літературної мови” (Виноградов В.В., 1955, 57).
Лексика сучасної української літературної мови з погляду її стилістичної
диференціації подiляється на дві великі групи. До першої належить
стилістично нейтральна, або міжстильова, лексика, тобто така, що вільно,
без будь-якого обмеження вживається в усіх стилях, а до другої —
лексика, стилістично забарвлена. До слів вузького стилістичного
забарвлення належать терміни, професіоналізми, жаргонізми,
розмовно-просторічні лексеми, застарілі слова, поетичні неологізми та
ін. Розгляд взаємозв’язку норми і стилістичної системи диктує
необхідність з’ясувати міру охоплення нормою в різні історичні періоди
різних рівнів літературної мови, розкриття соціально-історичних умов і
структурних якостей різних видів і типів норм.
Суттєвою диференційною ознакою, що характеризує повною мірою розвинуті
літературні мови, є кодифікованість норми, тобто створення правил, які
усвідомлюються і приймаються у певну епоху даним мовним колективом як
обов’язкові для повноцінного вживання літературної мови. Кодифікація
літературної норми — це її офіційне визнання й опис в граматиках,
словниках, довідниках, що мають авторитет в суспільстві. Отже,
кодифікація — це встановлення і фіксація об’єктивної норми. Корелятивна
пара “норма — кодифікація” як єдність існує тільки в літературній мові
(хоча норма властива будь-якому мовному утворенню).
Літературна норма і
її розвиток регулюється кодифікацією, нею зумовлена і перебуває під її
сильним впливом. Кодифікація відкриває можливість забезпечити більшу
стійкість норми, запобігти напівстихійним і начебто не контрольованим
нею змінам.
Розмежування понять (і термінів) “норма” і “кодифікація”, з якими в
чеській лінгвістиці постійно працюють, починаючи з 30-х років,
закріпилось тепер в різних лінгвістичних центрах, особливо на Україні, в
Росії, у Німеччині. Розрізнення цієї корелятивної пари понять робить
можливим глибше і точніше зрозуміти реальний стан літературної мови в
даний період (як об’єктивну норму) і тенденції її розвитку.
Норма живої мови є категорією динамічною. Кодифікація, навпаки,
статична, зберігає і фіксує літературну норму в даний момент, в момент,
коли вона була створена, і протягом всього періоду своєї дії вона
залишається незмінною. З моменту вироблення і введення в дію кодифікація
виступає — і в цьому її особлива суспільна роль — як стабілізатор і
регулятор функціонування і розвитку літературної норми. Метою
кодифікації, в нашому розумінні, є розкриття і фіксація синхронної
динаміки сучасної літературної норми і тим самим створення умов, за яких
кодифікація не була б гальмом природного і суспільно зумовленого
розвитку літературної норми. Із статичності кодифікації не випливає
висновок про те, що вона не може активно впливати на вживання мовних
засобів вираження і здійснювати вплив на зміни в узусі та нормі.
Позитивні сторони кодифікації очевидні: вона дозволяє замінити
інтуїтивні уявлення про норму знанням норми, допомагає знайти правильне
вирішення у складних чи сумнівних випадках, створює умови для викладання
єдиної форми літературної мови, сприяє єдності і стабільності
літературної мови на всій території її поширення.
Але кодифікації властиві також недоліки — як зовнішні, так і внутрішні.
До зовнішніх недоліків її, які не залежать від самої кодифікації,
належить типовий для багатьох нормативних описів ригоризм, представлення
в них мови у закам’янілому вигляді, відсутність у них вказівок на
варіанти і на сфери функціонування варіантів (у межах літературної
мови).
Зовнішнім недоліком кодифікації є її невідповідність (звичайно, тільки в
окремих випадках) сучасній нормі, орієнтація на стару норму. Деякі
дослідники, правда, вважають ретроспективність іманентною ознакою
кодифікації, яка відображає “вчорашній день мови”. Однак з такою думкою
важко погодитись. Кодифікація, яка опирається на об’єктивний опис
сучасної мови і своєчасно відображає зміни норм, може позбутися цього
недоліку.
Внутрішнім недоліком кодифікації є, власне кажучи, сам факт її
існування. Авторитетні посібники, які кодифікують мовну норму, нерідко
стають зразком для наступних посібників і довідників, закріплюючи на
багато років норму того часу, коли цей посібник створювався. Цю
тенденцію підтримує і тенденція стабільності літературної мови.
Кодифікація повинна бути адекватною сучасній для неї нормі. Це основний
принцип, який лежить в основі наукової кодифікації літературної мови. І
в цьому плані більш небезпечна не передчасна кодифікація того, що ще не
стало нормою, не закріпилося (хоча б як один із паралельних варіантів) у
літературному вживанні — такі випадки трапляються рідко, а відмова від
визнання прав літературної норми за тими явищами, які по суті вже стали
нормою, небезпечна орієнтація на стару норму.
Суперечність між динамікою норми і статичністю кодифікації намагався
подолати у 1951 році М.Докуліл (НЗЛ, 1988) вимогою, щоб кодифікація мала
при своїй статичності і певну перспективну глибину. Тобто треба, щоб
кодифікація була в момент свого виникнення перспективною і кодифікувала
певні явища в нормі з урахуванням свого майбутнього розвитку.
Перспективність кодифікації стає можливою завдяки кодифікації варіантів
у літературній нормі і відповідному ставленню до них з боку тих, хто
користується мовою, тобто разом з вивченням варіантності норми велика
увага приділяється розробці варіантності кодифікації. У працях чеських
лінгвістів розроблено два основних принципи кодифікації. По-перше, це
науковість кодифікації, тобто детальний аналіз мовного матеріалу, його
теоретичне осмислення, а також вивчення досвіду минулих кодифікацій.
По-друге, це соціолінгвістичне дослідження того, як носії мови
ставляться до кодифікації, як її дотримуються. Обидва ці принципи мають
також свій прогностичний аспект, тобто дослідження можливостей подальшої
кодифікаційної діяльності.
За твердженням М.Пилинського, розрізнення норми і кодифікації все ще не
завжди послідовно проводиться в українській науковій літературі.
Недостатньо вивчено взаємовідношення цих двох явищ, зокрема вплив
кодифікації на норму, умовно кажучи, сила, темпи і межі цього впливу.
З погляду мовної культури є важливим ставлення до кодифікації з боку
деяких груп мовців, для яких кодифікація є інструментом їхньої професії.
Для вчителів мови, наприклад, культуромовні проблеми можна в цілому
назвати втіленням кодифікації на практиці. У цьому процесі беруть участь
своєю практичною професійною діяльністю деякі групи носіїв мови: люди,
які професійно займаються мовним вихованням, консультаційною діяльністю,
лінгвістичним аналізом текстів і мовною практикою. Усі ці види
діяльності загалом зараховуємо до сфери мовної культури.
3. Типологія мовних норм.
Норми літературної мови регулюють функціональне варіювання, вибір
парадигматичних і синтагматичних варіантів на різних рівнях мовної
структури. Широко розповсюджена (і теоретично й практично необхідна)
класифікація норм за співвіднесеністю їх з різними рівнями мовної
ієрархії (Пор.: Бабич, 1990, 70-71; КУМ, 1990, 8; Доленко, Дацюк,
Кващук, 1987, 6-7; Головин, 1988, 48 — 49).
Вiдповiдно розрiзняємо такі
структурно-мовні типи норм: 1) орфоепічні норми (вимова); 2)
акцентуаційні норми (визначають правильний словесний наголос); 3)
лексичні норми (розрізнення значень і семантичних відтінків,
закономірності лексичної сполучуваності); 4) словотвірні норми
(регулюють вибір морфем, їх розташування і сполучення у складі слова);
5) морфологічні норми (регулюють вибір варіантів морфологічної форми
слова і варіантів її поєднання з іншими словами); 6) синтаксичні норми
(регулюють вибір варіантів побудови словосполучень і речень); 7)
стилістичні норми (доцільність використання мовно-виражальних засобів у
конкретному лексичному оточенні, відповідній ситуації спілкування); 8)
орфографічні норми (написання слів); 9) пунктуаційні норми (вживання
розділових знаків).
Кожен із названих структурно-мовних типів норм знайшов відображення у
правилах, зафіксованих у правописних кодексах літературної мови,
словниках. Звичайно, правила літературної мови вужчі за її норми. При
ототожненні норми з правилами значною мірою втрачається об’єктивний
характер норми. Адже правила, які залежать від ступеня нашого знання про
мову і цілого ряду позамовних факторів, є досить змінними. Правила, або
регламентації, — це відбиття в нашій свідомості реальних мовних норм, а
не сама норма. Мовці, які вільно володі- ють тією чи іншою мовою,
“впорядковують” своє мовлення не за правилами, а за реальною нормою як
зразком (що й лежить в основі так званого “чуття мови”, властивого всім
мовцям без винятку.
Запропонована класифікація стосовно норми є не внутрішньою, а
зовнішньою. Типологія, яка є для норм внутрішньою, ґрунтується на
суттєвій для норм ознаці — “міцності” норм, “ступені обов’язковості і
широті дії” (Виноградов В.В., 1955, 57–58).
Інша класифікація
співвідносить різні норми з різноманітними формами існування мови. У
цьому випадку встановлюється епінорма (норма кодифікованої літературної
мови) та різні алонорми (Виноградов В.А., 1983).
Iснують інші типології мовної норми. В.Кодухов називає типами мовної
норми узус, літературну мову і стиль. Узус визначається як елементарна
форма існування й функціонування мови, що її можна спостерігати при
будь-якому спілкуванні. Літературна мова — це оброблена і зразкова форма
мови етнічного колективу, якій належить центральне місце серед усіх форм
існування й функціонування мови, її називають головною нормою. Стиль
мови — це комунікативний і функціональний різновид мовної норми.
У лінгвістичній літературі розрізняють ще імперативні та диспозитивні
норми. Імперативні (тобто строго обов’язкові) норми — це такі, порушення
яких розцінюється як слабке володіння мовою (наприклад, порушення норм
відмінювання, дієвідмінювання чи належності до граматичного роду).
Такі
норми не допускають варіантів, а будь-які інші реалізації розцінюються
як неправильні. Норми диспозитивні (не строго обов’язкові) допускають
варіанти — стилістично марковані або цілком нейтральні (варіативні
норми).
Л.Скворцов дає таку дефініцію диспозитивним нормам:
“Диспозитивні норми у мові — це ті рекомендації, які даються з огляду на
структуру чи виступають як наслідок тих чи інших теоретичних передумов
(часто із свідомими допусками і схематизаціями).
Імперативні норми
змінюються разом з мовою; диспозитивні — уточнюються, видозмінюються чи
відміняються при чергових акціях нормалізації (кодифікації)”.
4. Виділення критеріїв літературної норми.
Ще з античних часів протиставляється мова досконала, зразкова мові
недосконалій, але питання про критерії літературної норми належить до
найменш розроблених у теорії та практиці культури мови. Саме висунення
критеріїв нормативності (відповідності нормам літературної мови) може
розглядатися як крок уперед в усвідомленні суті мовної норми.
З цього приводу заслуговують на увагу думки М.Сулими, висловлені задовго
до широкого обговорення цієї проблеми: “Здається, що за найголовніші
загальні критерії в справах літературної норми треба мати оце:
як-найширшу вживаність і природність котрогось факту в народній мові,
зручність котрогось факту з погляду мовного поступу (нюансація думки,
економія енергії, а не “паперу” й т. інш.), поширеність і потрібність
котрогось “кованого” факту (коли він узгоджений із системою народньої
мови) в мові письменницькій, науковій тощо”[3] (Сулима, 19283, 137).
Більшість мовознавців (ВКР, 1964) уникає розгляду критеріїв літературної
норми, деякі лінгвісти[4] розглядають лише окремі критерії
нормативності. Їх бачать перш за все у ступені вживання за умови
авторитетності джерел (Истрина, 1948, 19) і в традиційності (Филин,
1966, 18).
“Слід також враховувати культурно-історичні фактори, які в
ряді випадків виявляються вирішальними у нормативному відборі мовних
засобів” (Филин, 1967, 16–17).
Попри це С.Ожегов вважав недостатніми при
встановленні норми критерії ступеня поширеності явища і “авторитет
джерела”, навіть взяті одночасно (Ожегов, 1955, 14).
Було відзначено, що
поширеність явища не може служити критерієм нормативності — це скоріше
умова, необхідна для визнання явища нормативним: поширеною і часто
повторюваною може бути, як відомо, помилка.
На противагу цьому Є.Петрищева вважає, що всі критерії мають другорядне
значення — окрім критерію міри поширеності оцінки у мовній свідомості
мовців (Петрищева, 1967, 34–40).
Сумнівним видавалось застосування
критерію авторитетності джерела. “Престиж і авторитет перестали бути
єдиними важелями живого мовлення” (Балли, 1955, 395).
Висувався також
критерій “літературності”, але він був досить невизначеним. Фактично цей
критерій може бути зведений до традиційності. “Коли чиєсь мовлення
характеризують словами: “Він говорить літературно”, — то це саме і
значить, що він говорить згідно з традиційними нормами” (Щерба, 1957,
126).
Виходячи з того, що нормативність явища може бути визначена лише в
контексті, а не в умовах ізоляції, В.Костомаров і О.Леонтьєв висувають
тезу: функціонально-стилістична доцільність повинна бути визнана
найважливішим критерієм встановлення норми (Костомаров, Леонтьев, 1966,
5).
Слід відзначити дев’ять критеріїв “мовної правильності”, висунутих
польським мовознавцем В.Дорошевським: 1) формально-логічний, 2)
національний, 3) естетичний, 4) географічний, 5)
індивідуально-авторський, 6) історичний, 7) сценічний, 8) шкільний, 9)
орфографічний (Doroszewski, 1950).
В.Ценьковський виділяє такі критерії:
1) логічний, 2) функціональний, 3) національний, 4) літературний, 5)
географічний, 6) історичний, 7) естетичний (Cienkowski, 1978).
М.Пилинський у монографічному дослідженні “Мовна норма і стиль” в
історичному ракурсі на великому конкретному матеріалi найґрунтовніше
визначає основні критерії літературної норми і принципи їх застосування.
Це — 1) територіальний критерій (культурно-історичний), 2) критерій
авторитетних письменників, 3) критерій визнаних зразків, 4) критерій
мовної традиції, 5) критерій відповідності законам мови, системі,
структурі мови, 6) критерій поширеності (статистичний), 7) національний
критерій, 8) формально-логічний критерій, 9) естетичний критерій
(Пилинський, 19761, 103).
Усі ці критерії треба розглядати в сукупності
при кодифiкацiї тих чи інших мовних явищ.
5. Нормування (нормалізація).
Мовний стандарт.
Нормування (нормалізація) — колективна оцінка мовних фактів, на підставі
якої кодифікується норма сучасної літературної мови. Прийнятий в
українському, а також в російському мовознавстві термін “нормалізація
(нормування)” не тотожний кодифікації мовних норм. Нормалізація включає
в себе також проблеми свідомого впливу на розвиток літературної мови з
боку суспільства (і перш за все лінгвістів).
Теоретично мотивоване
висвітлення цього поняття дала Л.Граудіна: “Терміном нормалізації…
позначається комплекс проблем, які передбачають висвітлення таких
аспектів теми: 1) вивчення проблеми визначення і встановлення норми
літературної мови, 2) дослідження з нормативною метою мовної практики в
її відношенні до теорії, 3) зведення до системи, подальше удосконалення
і впорядкування правил вживання у випадках розходження теорії і
практики, коли з’являється потреба зміцнення норм літературної мови”
(Граудина, 1980, 3).
В останні роки у світовому мовознавстві поряд із визначенням
“літературна (нормована) мова” з’явилися терміни і поняття “мовний
стандарт”, “стандартність мови”, які трактуються то як синонімічні
назви, то як ніби більш точні поняття, що мають заступити попереднє, то
як поняття, що можуть співіснувати з попередніми.
Ця ситуація відображена в праці “Общее языкознание” Інституту
мовознавства АН СРСР (за редакцією Б.Серєбренникова): “Термін
“літературна мова” як вироблені відпрацьованої форми мови, хоч і досить
поширений, особливо в науковій традиції СРСР, Франції (langue
litteraire), Італії (lingua litterarie) та ін., ніяк не є єдиним”. В
англо-американській традиції, особливо в застосуванні до сучасних
літературних мов, дуже поширений термін “мовний стандарт”, або
“стандартна мова”, найчастіше стосовно орфоепічної норми; цей термін
вживається і в славістиці; в німецькому мовознавстві з тим самим
значенням вживається Schriftsprache (“писемна мова”, Hochsprache), в
останні роки — Gemeinsprache “загальна мова”, Einheitssprache “єдина
мова”; в Чехословаччині, можливо, частково під впливом німецької
традиції, — spisovny jazk “писемна мова”, в Польщі — jzyk kulturalny
“мова культури”, “культурна мова” (ОЯ, 1970, 503).
Категорично висловлювався проти такого трактування поняття “стандартна
мова” Ф.Філін. Підкресливши, що термін “стандартна мова” запровадив у
1927 році Є.Поливанов, потім його підхопили учений-лінгвіст Д.Брозович,
російський мовознавець М.Толстой та інші, учений відзначає, що назва
“стандартний” неприйнятна, тому що одне з двох значень її — “позбавлений
оригінальності, своєрідності; шаблонний, трафаретний”.
На нашу думку, термін “мовний стандарт” має право на існування, оскільки
відтінює обов’язковість дотримання правил мовної діяльності. Стандарт не
може бути чимось, що швидко змінюється, надуманим чи випадковим;
- стандарт — це результат багатовікових традицій, відбору типового.
Поняття “національна літературна мова” і “стандартна мова” близькі, але
не тотожні. Комплекс поняття “літературна мова” значно ширший, ніж
поняття “стандартна мова”. Компонент “нормованостi”, звичайно,
характерний для обох цих понять, але рівень їх стандартності не
однаковий. Нормативність не збіднює мови, а, навпаки, відшліфовує її для
виконання багатогранних суспільних функцій. У понятті “літературна мова”
стабільність має характер гнучкості, припускає функціональні варіанти,
тоді як стандартна мова, як правило, прагне до однотипності.
Як уже підкреслювалось, норма у мові є категорією суспільно-історичною,
соціально-естетичною, вона відображає і фіксує живий процес мовної
комунікації і повинна сприяти дальшому прогресу в мові, засвоєнню того
нового, що його приносять потреби багатогранного суспільного розвою,
нові досягнення науки і культури.
Література:
1. Культура української мови: Довідник / За ред. В. М. Русанівського. –
К., 1990.
2. Бабич Н. Д. Основи культури мовлення. – Львів, 1990.
3. Пилинський М. М. Мовна норма і стиль. – К., 1976.
4. Струганець Л. Культура мови. Словник термінів. – Тернопіль, 2000.
5. Струганець Л. В. Теоретичні основи культури мови. – Тернопіль, 1997.
6. Новое в зарубежной лингвистике: Выпуск 20. – М., 1988.
7. Актуальные проблемы культуры речи. – М., 1970.
8. Головин Б. Н. Основы культуры речи. – М., 1988.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
