Розділ I. Театр у громадсько-політичному житті Галичини ХIХ ст.
Розділ ІІ. Наддніпрянська драматургія на сцені театру «Руська Бесіда»
Розділ IІІ. Наддніпрянські режисери й актори в складі галицьких груп
Розділ IV. Міжособистісні контакти театральних митців Галичини і Наддніпрянської України
Висновки
Розділ I. Театр у громадсько-політичному житті Галичини ХIХ ст.
У другій половині ХIХ ст. — театр був важливою національно-культурною установою, яка мали впливати на маси, навчати рідній мові, пробуджувати пошану до української культури. На початку 60-х років ХІХ ст. у Львові постала ідея створення українського професійного театру. Її поборником став відомий суспільно-політичний і культурний діяч Юліан Лаврівський (1821-1873) — засновник товариства «Руська Бесіда» у Львові.
У 1861 р. в газеті «Слово» він опублікував «Проект до зведення руського театру у Львові», в якому відзначив, що українська драматургія у Галичині не така ще багата, щоб забезпечити репертуар новоствореного театру, але це не повинно бути перепоною для його заснування. Репертуар театру на думку Ю. Лаврівського, повинні були скласти, насамперед п єси українських драматургів з Наддніпрянщини, а також переклади кращих творів світової драматургії. Аргументом на користь перших було те, що твори наддніпрянських авторів «не грішать ні російщиною, ні церковщиною».
Створення першого українського професійного театру не було до вподоби урядовим колам та польській шляхті, оскільки вже існував Львівський німецький театр графа С. Скарбека, який згідно з цісарським привілеєм до 1892 р. був гарантований від будь-яких конкурентів. Зважаючи на це виділ товариства «Руська Бесіда» змушений був просити дозволу тільки на сорок вистав у Львові. Директор німецького театру дозволив давати сорок вистав щороку, стягуючи при цьому високу орендну плату. 9 січня 1864 р. виділ товариства «Руська Бесіда» уклав контракт на організацію трупи на чолі з відомим антрепренером, актором і режисером Омеляном Бачинським, який розпочав свою діяльність ще у 1852 р. в польському театрі у Львові, а згодом продовжував її на Наддніпрянській Україні. Через заборону польського театру після придушення Січневого повстання 1863 р. О. Бачинський прийняв запрошення очолити український театр у Львові. Разом з ним до Львова прибула і його дружина Теофіла Бачинська. Бачинський одразу ж організував невелику трупу, яка складалася з молодих аматорів, переважно студентів університету. Як зазначив Д. Антонович, ці аматори «вносили в свою працю не тільки ентузіазм, а іноді й справжній хист».
Українська драматургія і театр 70-90-х рр.. 19 ст
... На західноукраїнських землях, які перебували під владою Австро-Угорщини, досягнення українського театрального мистецтва були дещо скромнішими. Руський народний театр, заснований при товаристві «Руська бесіда» ... році писав: «Такі українські актори, як Кропивницький, Заньковецька, Садовський, ... та соціально-побутові інтермедії. У 1795 році був відкритий перший в Україні стаціонарний театр у Львові, ...
березня 1864 р. мелодрамою «Маруся», переробленою з однойменної повісті Г. Квітки-Основяненка письменником О. Голембйовським, урочисто відкрився український театр товариства «Руська Бесіда». Вистава пройшла з успіхом, про що свідчили позитивні відгуки не тільки української, але й польської та німецької критики. Особливо критики відзначили гру Т. Бачинської у ролі «Марусі». Так, рецензент «Przeglądy» (2 квітня 1864.) зауважив, що: «Бачинська виявила тип молодої невинної, скромної й чесної української селянки з незвичайною правдою; в її грі були провчені всі подробиці, кожний жест, кожне слово — так вона вірно відчула й відтворила характер, так поглибила душу тих дівчат з-під сільської стріхи, що й у хвилинах найбільших радощів мають на чолі тінь мелянхолії й душевної туги. Кожний театр із завистю може дивитися на українську сцену, яка має змогу величатися такою артисткою».
У такому ж дусі писали про Бачинську: «Gazeta Narodowa» (ч.73), «Dziennik Literacki» (ч.71), «Lemberger Zeitung» (ч.31) та «Krakauer Zeitung» (ч.35 допис зі Львова) . Акторська гра Т. Бачинської не пройшла повз увагу редакції «Слова», на шпальтах якої теж було відзначено її високий мистецький рівень, а також прекрасну гру акторів Платона Сироїчковського у ролі Москаля, Юліана Нижанківського. На думку С. Чарнецького, зачин українського театру, започаткований виставою «Марусі», був вдалий, оскільки ця мелодрама припала до вподоби глядачам, її постановка поставила сцену відразу на значний мистецький рівень.
Розділ ІІ. Наддніпрянська драматургія на сцені театру «Руська Бесіда»
Український театр став новиною і предметом розмов. Про нього почали писати не тільки місцеві часописи, а й віденська «Ost und West». Вистава «Марусі» була не випадковою. Вона одразу засвідчила орієнтацію галицького театру на наддніпрянську літературу. На думку О. Боньковської велика кількість тогочасних рецензій на першу виставу театру «Маруся» Г. Квітки-Основяненка засвідчило, що на професійному рівні премєра була досконало підготовленою і вдалою. Вистава в цілості відзначалась ансамблевістю гри професійних акторів і аматорів, стиль виконання яких достеменно відповідав засадам визнаного на той час натуралістичного театру, де вірно схоплений і відтворений типаж були центральною домінантою акторської майстерності.
Перший львівський сезон (з 29 березня по 21 липня 1864 р.) були показані найпопулярніші, хоч не рівноцінні за художньою вартістю пєси української драматургії: «Наталка-Полтавку» і «Москаль-чарівник» І. Котляревського, «Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основяненка, «Назар Стодоля» Т. Шевченка, «Кум-мірошник, або Сатана в бочці» В. Дмитренка, «Бувальщина» А. Велесовського, «Покійник Опанас» А. Янковського, «Один порадував, а другий потішив» А. Ващенка-Захарченка. У 1865 р. були показані ще «Шельменко-денщик» (під назвою «Шельменко-наймит») та «Щира любов» Г. Квітки-Основяненка, «Гаркуша» О. Стороженка, «Тетяна-Переяславка» С. Паливоди-Карпенка. Говорячи про цей час розвитку театру в Галичині історик українського театру С. Чарнецький відзначив, що постановка творів наддніпрянських авторів є свідченням духовної і культурної єдності з Наддніпрянщиною. Треба зазначити, що театральний виділ «Руської Бесіди» оголосив конкурс на драматичні твори для постановок їх у театрі.
Українська драматургія та театр у другій половині XIX ст
... український театр у першій половині XIX століття продовжував розвиватися. Центром театрального руху стали Харків та Полтава, де започатковувався національний український професійний театр. Політика жорстокого переслідування всього українського, ... корифеїв і заснував нову з молодих акторів. В 1895 році залишив театральну ... був обмеженим, самі театральні діячі змушені були братися за перо, щоб поповнити ...
травня 1864 р. відбулася прем’єра «Назара Стодолі» Тараса Шевченка. Це була десята вистава у новозаснованому театрі «Руської бесіди», яка викликала загальне захоплення. Особливо схвально сприймала публіка гру Т. Юрчакевича у ролі сотника Кичатого, Л. Бучацього у ролі Гната Карого та Галі у виконанні Т. Бачинської. В цьому контексті варто зазначити, що критики часто робили висновки не з самого твору, а власне з самої вистави (гра акторів, декорації, музика).
З цього часу «Назара Стодолю» ставили» лише на провінції. Наприкінці грудня 1864 р. до театральної трупи, крім Бачинських, ввійшов; комік польських провінціональних сцен Антін Моленицький.
В квітні театр «Руської Бесіди» гастролював у Станіславі. Дописувач «Слова» під криптонімом Ом.Г. відзначив прекрасну гру акторів та теплий прийом публіки. Цей же автор, висвітлюючи перебування театру в Станіславі вказує, що особливою популярністю у глядачів користувалися вистави «На милування нема силування» — переробка І. Озаркевича з «Наталки-Полтавки» І. Котляревського. При цьому дописувач вказує на прекрасну гру акторів Т. Бачинської, Г. Юрасевич, Т. Сироїчковського.
січня 1865 р. театр «Руської Бесіди» відвідав Перемишль, розпочавши там свої гастролі з пєси І. Котляревського «Наталка-Полтавка». 19. березня Перемишль святкував роковини Т. Шевченка. Влаштувавши на честь поета вечір декламації його творів, велику частину програми виконали члени театру. Бучацький декламував «Гамалію», Лукасевичівна виголосила Шевченкову «Причинну», Коблянський — поезію К. Климковича «На вічну пам’ять Тарасові».
Початки галицького українського театру були затьмарені політичними та матеріальними проблемами. Це відобразилося як на акторському складі трупи, і, безумовно, на репертуарі. Частина молодої польської інтелігенції прихильно поставилася до існування українського театру в Галичині, натомість консерватори та правлячі кола, не підтримували цієї ідеї. Більше того, поділ української інтелігенції на москвофілів та народовців призвів до того, що директор О. Бачинський перетворив театр на власне підприємство. Це викликало незадоволення серед акторів частина яких вийшла з трупи. Як наслідок публіка скаржилась на репертуар і засмічену мову.
Театр шекспіра глобус
... відповідала тодішнім правилам етикету, і театр «Глобус» дуже швидко став однією з головних культурні центри Англії: з його сцені ставилися все п'єси Вільяма Шекспіра та інших видатних драматургів ... надзвичайно низька. Актори вважалися слугами будь-якого вельможі. Це становище акторів і зафіксувалося в назві труп - "Слуги лордаКамергера", «Слуги лорда Адмірала», "Слуги лордаХендсона". Коли на ...
Тогочасна театральна критика не оминула увагою власне театральної специфіки галицького театру. Так, Василь Ільницький під криптонімом В. Д.Р., виступаючи на сторінках «Мети», «Ниви» і «Слова», порадив молодим артистам вивчати людські характери, приглядаючись до життя людей. У першому складі театру під псевдонімом Павлин Стахурський виступав П. Свєнціцький, який також під псевдонімом Данило Лозовський здійснював для театру переклади пєс. Йому також належить спроба інсценізації «Катерини» Т. Шевченка.
р. став часом занепаду театру, оскільки в кінці 1866 р. трупу покинули більшість акторів. У листопаді 1867 р. Бачинський зібрав у Львові невелику трупу, яка в перших числах грудня 1867 р. виїхала до Камянця-Подільського, забравши з собою декорації, бібліотеку і ноти, які належали «Руській Бесіді». За спогадами актора А. Стечинського трупа виступила там взимку 1868 р. під назвою «Балет и оперетика под дирекцией Е. Бачинского со Львова», до неї влилися російські і польські актори, які слабо володіли українською мовою. Ця трупа крім вистав російською мовою поставила «Наталку-Полтавку», «Сватання на Гончарівці», «Покійника Опанаса».
Члени «Руської Бесіди», не покладали надій на відновлення театру. Так, товариство листувалося з наддніпрянськими діячами культури — Степаном Паливодою-Карпенком та Семеном Гулаком-Артемовським, щоб заангажувати когось на посаду директора театру, але переговори виявилися безрезультатними. У листопаді 1868 р. А Моленцький написав листа до «Бесіди» у якому зобовязувався обновити у Львові театр, коли товариство йому допоможе.
У березні 1869 р. до Львова прибула частина трупи Бачинського — А. Моленцький, О. Моленцька, А. Стечинський, Т. Гембицький.А. Моленцький створив у Львові невелику трупу, прийнявши до неї молодих акторів — М. Романович, М. Коралевича й А. Вітошинського. Товариство «Руська Бесіда», прийнявши цю трупу під свою опіку подало прохання до Крайового сейму про грошову допомогу українському театрові.
Товариство погодилося на пропозицію Моленцького, і надало в його розпорядження інвентар, що залишився, разом з тим «Руська Бесіда» залишила за собою право цензури творів та визначення кількості вистав. Трупу Моленцького підтримувала москвофільська течія у товаристві. Загалом 1869-1870 рр. характеризується протистоянням за вплив на театр москвофілів і народовців. У підсумку перемогли останні. Тоді ж контракт на дирекцію у театрі біло укладено з О. Бачинським, котрий повернувся до Львова. Однак москвофіли не здались і допомогли Моленцькому заснувати окрему трупу і потай, або ж явно, їй допомагали.
Обидва театри були маловартісні. Трупа Моленцького, як згадує Є. Олесницький у «Споминах», «була дуже мала, нечисленна, могла грати лише самі менші штучки, що не вимагали багато осіб, диспонувала вона дуже примітивними й недостаточними засобами. У другій трупі, крім самого директора й його дружини, теж не було тоді визначніших сил. Коли ж товариство «Руська Бесіда» дозволило 1872 р. обидвом трупам злитися в одну, і в 1873 р. знову уклала контракт з Моленцьким, який зобовязувався дбати про чистоту української мови на сцені, все ж театр залишався на низькому рівні.15 грудня 1873 р. — контракт з Моленським було розірвано і оголошено новий конкурс на посаду директора театру.
Розвиток драматургії і театру у 80-90-х рр. ХІХст. в Україні
... обмеженнями, але дозволили проводити. Важливе значення для розвитку українського національного мистецтва мав аматорський театральний ... його до глибини душі в сильно драматичних місцях». 5 У 1900 році українська трупа сформувалася в так називаний «Театр корифеїв», що веде місце в який зайняли Кропивницький, ... вітчизняних і закордонних ремісників від драматургії. Багато сил складанню високомистецького ...
січня 1874 р. директором театру «Руської Бесіди» стала Т. Романович. Вже в першому році під її керівництвом до театру увійшли актори, які становили її основу протягом цілого десятиліття: М. Романович, І. Ляновська (пізніше — Біберовичева), Л. Падлевська, І. Гриневецький, І. Біберович, С. Стефурак, І. Стефуракова, М. Душинський (Коралевич), А. Людкевич. У 1875 р. до трупи вступають В. Плошевський, Г. Косовська, К. Лясковський та ін. Періодично виступали на сцені театру такі видатні польські актори, як А. Карпінський, А. Кічман (1877) та ін. Режисуру в перші два роки очолював Л. Наторський, колишній актор польського театру в Києві. Перші пять років художнього керівництва театром Т. Романович були одним з кращих періодів в історії галицького українського театру. Нова дирекція працювала над формуванням добірного акторського складу і змагалася за чистоту української мови на сцені.
Підготувавши кілька вистав із старого репертуару, трупа виїхала на периферію, де була прихильно зустрінута як українською, так і польською публікою. Репертуар був неоднорідний. Окрім переробок, які становили більшість репертуару і публіці вже були знайомі, неодмінною популярністю користувалися «Наталка-Полтавка» Котляревського, «Сватання на Гончарівці» і «Шельменко-денщик» Квітки-Основяненка, «Назар Стодоля» Шевченка.
Оскільки режисерська робота Л. Наторського не задовольняла Т. Романович, вона запросила відомого вже тоді на Україні М. Кропивницького. Він прибув у квітні 1875 р. до Тернополя. До листопада того ж року він побував з трупою в Борщові, Улашківцях, Снятині, Чернівцях, Кіцмані, Заліщиках. Виступивши в ролях Хоми Кичатого та Назара («Назар Стодоля» Т. Шевченка), возного Тетерваковського («Наталка Полтавка» Котляревського), Стецька та Шельменка («Сватання на Гончарівці», «Шельменко-денщик» Г. Квітки-Основяненка), Гаркуші («Гаркуша» Стороженка), Кабиці («Чорноморці» Старицького-Лисенка), Кропивницький показав галицьким акторам блискучі зразки реалістичної гри.
Перебування і виступи М. Кропивницького відображені у спогадах Євгена Олесницького: «Перший його виступ був у Шевченковім «Назарі Стодолі», де грав Хому Кичатого. Та вже слідуючого дня повторено «Назаря» з Кропивницьким у титуловій ролі, а Кичатим був Гриневецький, Задля Кропивницького давано тоді «Назаря Стодолю» кілька разів. Відтак, виступав він ще в «Чорноморцях» як Кабиця, в «Сватанню на Гончарівці» як Стецько, а в «Гаркуші» і «Шельменку» в титулових ролях. Вся публика захоплювалася його грою і співом. З його уст почули ми вперше пісні як «Соловейко», «Удовиця», «Очеретом» і т.д., які відразу стали популярними. Не треба й казати, як дуже захоплена була ним молодіж. Це стояв перед нами оригінальний українець, перший, якого ми бачили, олицетворення української літератури й мистецтва в одній особі. Ми слухали його з запертим віддихом і старалися не поминути його одного слова, одного звуку». Хоч режисуру драми та комедії продовжував здійснювати Л. Наторський, а М. Кропивницькому була доручена оперета, проте видатний режисер багато зробив для піднесення загального рівня театру.
Реферат театр ла скала
... Майра. У 1812 року на сцені театру відбулася прем'єра опери Дж. Россіні "Пробний камінь". Вона започаткувала так званому россиниевскому періоду. Театр "Ла Скала" перший поставив його опери "Аурельяно в Пальмірі" ...
Таким чином, Кропивницький переробив у Галичині такі класичні зразки російського водевілю, як «Лев Гурич Синичкин» Д. Ленського та «Дочь русского актера» П. Григорєва. Перший з них — під назвою «Актор Синиця, або Дебютантка на провінції» — був успішно поставлений Кропивницьким на галицькій сцені. Сам він грав головну роль. Другого ж водевілю виставити не довелося, як не довелося здійснити також давню мрію — поставити українською мовою «Ревізор» Гоголя. Він перекладає і ставить драму російського драматурга М. Чернишова «Поламане життя», в якій виконує головну роль Андрія Демченка.
Розділ IІІ. Наддніпрянські режисери й актори в складі галицьких груп
Поряд з власними перекладами з російської літератури Кропивницький прагнув поставити на галицькій сцені й свої перші оригінальні пєси. Але на перешкоді до цього стала не стільки урядова цісарська цензура, скільки «свої» охоронці суспільного порядку і моралі — народовці з товариства «Руська бесіда». «Коли я задумав вистановить «Дай серцеві волю — заведе в неволю», то д. Романовичка мусила спершу послати її у виділ, там розкритикували її по всім швам: радили щось переробить, щось доробить, а те місце, де Микита ремствує на бога, сказали вичеркнути. Так я цієї пєси і не поставив», — згадував пізніше Кропивницький в «Автобіографії». Він також і відзначив той факт, що мало не ціла трупа не володіла як слід українською мовою, не було відповідної сцени, хору і музикантів.
На галицькій сцені у М. Кропивницького не склалися відносини з Левом Наторським. Через зауваження Кропивницького стосовно наголошування слів, акторської гри, Наторський боляче й вороже реагував. Ворожнеча дійшла до того, що Наторський назвав Кропивницького москалем. Наслідки таких стосунків виявилися в тому, що австрійська поліція в Тернополі почала стежити за Кропивницьким і викликала його на допити. Це надзвичайно неприємно вразило Кропивницького, котрий за своїми уявленнями з поліційної Росії приїхав до «вільної» Австрії.
М. Кропивницький як режисер-педагог відіграв виняткову роль в справі підвищення мистецького рівня українського театру в Галичині. Він був не тільки зразковим майстром-актором, а й блискучим режисером, якого галицький театр досі ще не знав. Активно протестуючи проти захаращення репертуару низькопробними пєсами, Кропивницький принципово відмовлявся грати в них.
Развитие театра в России
... постановки и игрой актеров, царь смотрел спектакль в течение десяти часов. После открытия придворного театра спектакль «Артаксерксово действо» неоднократно показывался в «комедийных хороминах» в Москве и в селе ... труппы становится очень проблематично. Это в прежние времена актеры имели возможность показывать себя в разных городах, искать свой театр, своего режиссера. Теперь элементарное отсутствие ...
Становище, в якому перебував український театр в Галичині, засмучувало Кропивницького. Про це він писав у листах до своїх знайомих та згодом у власних спогадах. Дуже влучно схарактеризував принципи керівництва театром товариства «Руська бесіда», який мав над собою, крім директора, ще й виділ «Руської бесіди» та «Артистичний комітет», приставлений від Крайового виділу: «З того керування виходить та дитина, у котрої сім няньок і вона, нарешті, бува без очей або каліка».М. Кропивницького вражало все: і вбогість костюмів, декорацій, оркестру, хору, і відсутність театральних залів у повітових містечках, і брак талановитих драматургів та акторів, і погана мова тощо.
Тут він зіткнувся й з давніми знайомими по сцені — так званими «малоросами», які в українських пєсах «дражнили хохла», кривляючись і патякаючи. Розсадником цієї «школи» у Галичині став Л. Наторський. Кропивницький нещадно боровся з примітивізацією реалістичних образів від якої треба було уберегти галицьких акторів, які могли б, наслідуючи цю «школу», дати галицькій публіці невірне уявлення про народні типи наддніпрянських українців.М. Кропивницький провадив з молоддю заняття з музики і співу, бесіди про акторське мистецтво, ілюструючи їх власною грою. У листі до Є. Мячикова М. Кропивницький писав, що тамтешня театральна справа перебувала в дуже тяжкому стані. Від України наддніпрянської та від її труп галицькі автори були відрізані, а вплив польського театру не був плодотворним, бо сам він хоч і мав багатовікову історію, не міг, однак, служити взірцем. Вражало Кропивницького і те, що на сцені галицького театру існувало «смешание языков», що постійного місця українська трупа не мала, а відносна «свобода друку», спричинялася до того, що драматична література наводнювалася різною макулатурою.
За ініціативи М. Кропивницького і за його участю в трупі Т. Романович були поставлені «Назар Стодоля», «Чорноморський побит», «Сватання на Гончарівці», «Шельменко-денщик», «Гаркуша». Враження від виступів Кропивницького знайшли відгуки у місцевій пресі — «Діло», «Правда», «Слово». Перебування великого майстра сцени в галицькому театрі залишило по собі незгладимий слід в памяті акторів. Кропивницький підтримував листовні звязки з цим театром, а в травні 1876 р. запросив звідти свого учня І. Гриневецького до новоутвореної в Єлисаветграді української трупи Д. Ізотова, в якій був режисером. Однак перебування Гриневецького в цій трупі виявилося недовгим, бо саме тоді був виданий Емський указ про заборону українського театру. Але й навіть це коротке перебування галичанина в наддніпрянській трупі за участю Кропивницького збагатило знання молодого режисера, який у 1878-1880 рр. підніс до високого рівня галицький театр.
Кінець 70-х років ХІХ ст. позначений появою в Галичині молодої плеяди інтелігенції (І. Франко, М. Павлик та ін.) з її літературними органами «Друг», «Громадський друг», «Дзвін», «Молот». Видавці цих журналів спеціально питаннями театру не займалися, однак в їхньому мали місце статті щодо літератури в якій питання реалізму, народності і тенденційності мистецтва прямо стосувалося театральної справи в Галичині. Так, за 1878-1880 рр. кістяк вистав становили кращі реалістичні пєси наддніпрянської драматургії.
Давньогрецький театр як культурний феномен
... ідеологічні зрушення, пов’язані з утвердженням особистості у давньогрецькому рабовласницькому суспільстві. Величезна заслуга Есхіла полягає у ... драми. Античний театр має велике загальнокультурне значення., Однак особливо органічне поєднання демонструють античний грецький театр виник на ... увів формулу трагічного мовчання, створив атмосферу жаху на сцені, ввів ряд технічних засобів і прийомів – ...
У кінці 1880 р. товариство «Руська Бесіда» запропонувало суворіший контракт Т. Романович та І. Гриневецькому, котрий уже був режисером театру, однак Романович не погодилась з умовами і театр знову очолив О. Бачинський. До трупи Бачинського вступили й деякі актори з трупи Т. Романович. Сама ж вона утримувала власну невелику трупу до 1883 р. після чого назавжди відійшла від професійного театру. О. Бачинський, що за останніх 7 років вів свій власний театр і серед важких матеріальних умов об’їздив найменші провінційні містечка, знижуючи все більше мистецький рівень трупи, знову очолив трупу українського народнього театру «Руської Бесіди», якому Краєвий Сейм признав грошову субвенцію 4.000 гульденів. Бачинському утвердитися на цій посаді допоміг проф. Омелян Огоновський. Однак під його керівництвом театр не досяг таких успіхів, як за попередника, тому найяскравішою постановкою у 1881 р. став «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського, а також відновлено постановку «Назара Стодолі» з нагоди шевченківських свят та гостинних виступів наддніпрянських акторів. Також було здійснено постановку «Чорноморців» Михайла Старицького.
Заснування українського народного театру в Галичині при товаристві «Руська Бесіда» у 1864 р. свідчило про рівень культурного розвитку і національної самосвідомості галицької інтелігенції другої половини ХІХ ст. Галицький театр створювався культурними діячами не просто як розважально-мистецький заклад, а як один з центрів розвитку і пропаганди української національної культури. Діяльність театру «Руської Бесіди» у перше десятиріччя свого існування була позначена низкою проблем, які узагальнюючи, можна окреслити наступним чином: брак професійних акторів, що було викликано низькою платнею для акторського складу, тому у театральній трупі було багато аматорів; відсутність якісної режисури, що було характерно не тільки для українських труп, позначалася на якості акторської гри і постановках пєс; боротьба між політичними угрупуваннями за вплив на театр між москвофілами і народовцями також ускладнювала ситуацію в театральному колективі, що стало наслідком розпаду театральної трупи.
Період 1864-1882 рр. можна вважати часом становлення галицького народного театру, в репертуарі якого основну роль відігравали постановки наддніпрянських драматургів. Нова сторінка театру «Руської Бесіди» розпочалася тоді коли виділ уклав угоду з двома колишніми провідними акторами театру — І. Біберовичем та І. Гриневецьким. Першому було доручено адміністративне керівництво, другому мистецьке. У такому тандемі вони керували театром з 1882 р. З їх керівництвом у галицькому театрі намітився значний злам у бік реалізму. На сцені театру впродовж 80-х років продовжували іти як пєси галицьких та польських авторів, так і, безумовно, наддніпрянських драматургів. Дирекція Біберовича-Гриневецького налагодила постійні звязки зі східноукраїнськими письменниками. Популярність наддніпрянських драматургічних творів на галицькій сцені зумовлювалася особливістю, яка полягала в іншому, відмінному висвітленню українського побуту. Особливість періоду, коли тетр очолювали І. Біберович та І. Гриневецький полягала у тому, І. Гриневецький, прислухаючись до критики І. Франка, підтримував постановку реалістичних пєс без яких не обходилася жодна українська трупа за будь-якого часу: «Наталка-Полтавка», «Сватання на Гончарівці», «Шельменко-денщик», «Назар Стодоля», «Гаркуша», «Підгіряни», продовжував виставлятися водевіль Кропивницького (з Д. Ленського)»Актор Синиця» під назвою «Дебютантка на провінції», «Чорноморці» Лисенка-Старицького. Однак, на галицьку сцену важко пробивали собі шлях драматичні твори Кропивницького. Це пояснюються впливом народовської інтелігенції, котра не сприйняла гостроти реалістичного висвітлення життя українського селянства. Так, у 1882 р. у Києві вийшла «Збірка творів М.Л. Кропивницького». В кінці року вона була надіслана до Львова. У 1883 р. І. Франко виступив з позитивною рецензією цієї збірки на сторінках журналу «Зоря». Там він і зазначив, що пєсу «Глитай або ж павук» має намір поставити театр під керівництвом Біберовича і Гриневецького.
Реферат театр давньої греції
... краще пізно, коли Давньої Греції познайомилося з обробленням виноградників, Діоніс став богом виноробства, і потім і богом поезії театру. Кілька разів ... про походження давньогрецького театру, його архітектурі й драматургії. Чому ті ж я вибрав цієї теми реферату? Це було так і, давно ... змаганнях брали участь і пртагонисты. У грецькій драмі число акторів не привышало трьох людей, то одному й тому актору ...
Але тільки у 1885 р. на афіші зявилась премєра «Глитая». Така нехіть до гостро викривальної пєси, як і до інших соціальних творів випливала з естетичних канонів народовців. «Цінних нових праць українських драматургів, — писав Франко у статті «Українська література в Галичині за рік 1886 р.», як Старицького не судилось», Кропивницького «Дай серцю волю» і т. ін. Навіть не пробували виставляти «Глитая» того ж Кропивницького, який здобув собі право громадянства аж після довгої і завзятої боротьби з забобонами не пересічної публіки, а якраз найінтелігентніших представників, які ще й досі про вартість і «моральність» цієї пєси висловлюють цілком протилежні погляди».
Безглуздість такого нехтування пєсами, якими пишався і славився український театр на Наддніпрянщині, була очевидною і для декого з поміркованих народовців. Наприкінці 1883 р. Корженко (В. Коцовський) на сторінках «Діла» писав: Належало би може увійти в контакт з українськими трупами і при їх помочі можна б легко доповнити і відновити репертуар, оживити інтерес публіки». Єдина вистава «Глитая» у 1885 р. ще не ознаменувала собою активного звернення театру до нової наддніпрянської драматургії. Тільки наприкінці 1886 р. було здійснено премєру комедію Кропивницького «Пошились у дурні», у 1887 р. — його ж «Невольник».
Розділ IV. Міжособистісні контакти театральних митців Галичини і Наддніпрянської України
Крутий поворот української реалістичної драми наддніпрянських авторів було зроблено в 1888 р., коли театральним референтом виділу «Руської Бесіди» став Є. Олесницький, відомий діяч демократичного табору в Галичині. Тоді на галицьку сцену прийшов уперше І. Карпенко-Карий («Наймичка»), а також
М. Старицький («Ніч на Івана Купала»).
Під кінець ХІХ ст. у галицькому театрі накреслилася чітка лінія орієнтації на сучасний український реалістичний театр Кропивницького, Старицького, Садовського, Саксаганського. Немала заслуга у цьому процесі належить директорам театру І. Гриневецькому та І. Біберовичу. Основним орієнтиром для І. Гриневецького і талановитіших, акторів (а не «Руської бесіди», що диктувала театральну політику) були українські трупи на Наддніпрянській Україні, слава про тріумфальні виступи яких у 1886-1887 рр. у Петербурзі і Москві долинула й до Галичини.
І. Гриневецький, орієнтуючись на свого учителя М. Кропивницького, переборюючи перешкоди, які чинили народовські діячі, обстоював реалізм і народність українського театру. Як режисер він творив вистави, позначені рисами глибокого знання законів сцени і драматургії, дбаючи про ансамбль, відтворення на сцені життєвої правди всіма виконавцями. Він в однаковій мірі виявив свій талант як постановник соціально-побутової драми («Глитай.» Кропивницького, «Наймичка» і «Мартин Боруля» Карпенка-Карого, «Назар Стодоля» Шевченка та ін.), так і комедії («Сватання на Гончарівці» і «Шельменко-денщик» Квітки-Основяненка, «Пошились у дурні» Кропивницького та ін.).
Те, чого не міг здійснити через царські заборони М. Кропивницький на Наддніпрянській Україні, те прагнув надолужити в Галичині І. Гриневецький, ставлячи пєси західноєвропейських драматургів. І. Гриневецький нагадував Кропивницького однією важливою рисою: він, як і «батько українського театру», поєднував у собі хист і режисера, і першорядного актора. Власне, як актор, І. Гриневецький був неперевершеним у трупі. Будучи талановитим, він грав як у драмі й трагедії, так і в комедії та водевілі. Однак найбільше проявлявся його талант у комічних ролях, власне вони принесли йому найбільшу славу. Його Стецько у «Сватанні на Гончарівці» полонив публіку своєю природною щирістю і наївністю, дотепним гумором. Зразком виконання цієї ролі, як і драматичних ролей Хоми Кичатого в «Назарі Стодолі», Івана Непокритого в «Дай серцю волю, заведе в неволю», Гаркуші була для нього чудова гра Кропивницького.
Після смерті І. Гриневецького, завдяки Є. Олесницькому, який і надалі обіймав посаду театрального референта театру «Руської Бесіди» впродовж 1889-1892 рр. було поставлено низку нових пєс переважно східноукраїнських драматургів: «Безталанна», «Мартин Боруля» І. Карпенка-Карого, «Не судилось» і «За двома зайцями» М. Старицького, «Лимерівна» Панаса Мирного та ін.
Є. Олесницькому довелось докласти чимало зусиль, щоб виправити помилку свого попередника — Г. Цеглинського, а саме: викинути з репертуару театру оперету. Тому в 1889 р. вперше серйозно постає питання про вистави опер у театрі товариства «Руська бесіда». Опера «Олеся» галицького композитора П. Бажанського, поставлена у 1883 р., не мала успіху. Поновлена вистава опери С. Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм» користувалась у публіки величезною популярністю. У 1887 р. уперше в Галичині були поставлені також «Вечорниці» П. Ніщинського, і відтоді вони протягом наступних десятиліть успішно йшли в один вечір з «Запорожцем за Дунаєм».
Часто пєси наддніпрянських драматургів, які ставили на сцені театру «Руської Бесіди», ставали обєктом критики Івана Франка. Щодо постановки «Запорожця» І. Франко вважав, що вона змодельована на зразок західноєвропейських оперет як стосовно стосовно музики, так і змісту. Критик відзначив прекрасний спів дуету А. Стечинського та А. Осипович, а також С. Яновича та Клішевської. В жовтні цього ж року на сцені театру «Руської Бесіди» було поставлено «Наталку Полтавку» І. Котляревського. Як зауважив І. Франко, «цей старий, але завжди свіжий твір зіграно дуже гарно». При цьому він відзначив гру акторів А. Стечинського, К. Підвисоцького, С. Яновича, а також Клішевської та А. Осипович.
Так у 1888 р. на галицькій сцені було поставлено пєсу М. Кропивницького «Дай серцю волю, заведе в неволю». Франко закцентував на колоритності цього драматичного твору (пісні, танці народні приказки) однак вказав на те, що ця пєса написана немовби для міського жителя незнайомого із сільським життям. На думку Франка, драматична вартість цього твору є низькою. Говорячи про штучність сюжету драми, Франко відзначив її гарну постановку акторами театру, особливу гру актора Стечинського. Що ж до комедії М. Кропивницького «Пошилися в дурні», то Франко одразу вказав, що незважаючи на слабкість автора у жанрі драми, то згадана комедія є дуже вдалим твором, незважаючи на її критику з боку інших театральних оглядачів. На думку Франка ця оперетка є вдалою, повною дії, гумору та дотепних ситуацій, гру артистів у цій постановці він також оцінив дуже позитивно.
У 1889 р. на сцені театру «Руської Бесіди була поставлена пєса Карпенка-Карого «Хто винен?». Пишучи про неї замітку у польськомовному виданні «Kurjer Lwowski», І. Франко акцентував на реалістичності цієї пєси, на так званій «темній атмосфері сучасного українського села». При цьому він відзначив гру акторів Т. Гембицького, С. Янович, А. Осипович та І. Біберович.16 листопада 1890 р. у залі Фрозін відбулася перша вистава М. Старицького «Не судилось». Франко вказав, що ця драма є хорошим початком театрального року, вона багата на характерні постаті й епізоди. Пишучи про неї, І. Франко позитивно відгукнувся про гру акторів особливо виконавиць жіночих ролей: І. Біберович,
А. Осипович, Ольшанську, а також про чоловічі ролі у виконанні Клішевського, С. Яновича, Т. Гембицького. Критик зауважив, що драма Старицького могла б бути перенесена на польську сцену, проте, Франко відзначив неправильне акцентування українських слів та неправильну вимову російських, а також і те, що актори не зовсім добре зіграли кінцеву сцену.
Цього ж місяця театром «Руської Бесіди» біла здійснена постановка драми «Глитай або павук М. Кропивницького».І. Франко, будучи невисокої думки про цю драму, вказав на прогалини у її постановці, а також розкритикував гру Т. Гембицького, котрий виконував головну роль Глитая. На його думку, актор відтворив персонаж нереальний з психологічного боку. Однак роль Мартина Арандолі у виконанні М. Стечинського Франко називає як одну з кращих ролей цього актора. На думку критика принциповою вадою цієї пєси як і інших пєс з народного життя є відсутність дії.
грудня 1890 р. була не без успіху здійснена постановка опери М. Лисенка «Різдвяна ніч». Відгукуючись про цю постановку І. Франко вважав її великою заслугою українського театру і свідченням того, що «трупа і її керівництво не їдять даремно місцевий хліб». Особливо Франко відзначив партію Оксани у виконанні К. Клішевської та партію Павука у виконанні колишнього артиста львівської опери Л. Борковського. В 1891 р. на сцені театру Руської Бесіди були здійснено постановку за творами «Утоплена» М. Лисенка і «Марійка» П. Бажанського. Однак великі оперні постановки були не під силу театру товариства «Руська бесіда». Тому справа ця відійшла на останній план на ціле пятнадцятиріччя.
р. вперше у театрі було поставлено пєсу І. Карпенка-Карого «Мартин Боруля». Пишучи про цю виставу, І. Франко зазначив, що як сам твір так і його постановка є сучасними та реалістичними. Аналізуючи цю пєсу, критик акцентує увагу на тому факті, що «наймит Борулі — Омелько та старий балакун, шляхтич Пеньонжка репрезентують гумористичний бік твору». Відповідно до цього задуму прекрасно зіграв роль Омелька актор Керницький, поява якого викликала гомеричний сміх у глядачів, а також Підвисоцький у ролі Пеньонжки. Однак, на думку І. Франка, героєм вечора був Т. Гембицький, котрий і власне виконав роль Борулі.
Пишучи про постановку «Лимерівни» Панаса Мирного у газеті «Kurjer Lwowski» від 18 березня 1892 р. І. Франко зупинився на грі акторів, зазначивши при цьому, що роль Шкандибенка — чоловіка Лемирівни було доручено Керницькому, котрий будучи талановитим комічним актором у згаданій ролі викликав сміх у публіки, що було недоречним у даній пєсі. Критик зауважив також і факт малої кількості публіки, а «відомих русинів ще менше».
Щодо комедій М. Кропивницького «Пошились у дурні» та «Сто тисяч» І. Карпенка-Карого на сцені галицького театру у березні 1892 р. то І. Франко зауважив, що перша пєса побудована на зразок французьких фарсів у цьому сезоні поставлена значно краще. Особливо тут відзначилися актор К. Підвисоцький, котрий на той час був у складі трупи Старицького, перебуваючи в Галичині погодився зіграти у кількох виставах на сцені галицького театру. У його грі, як зазначив критик, впадає у вічі дещо відмінна драматургічна школа, рівень якої вищий на фоні місцевої. Щодо комедії «Сто тисяч», яка вперше була поставлена на сцені галицького театру, то І. Франко відзначив, що згадана пєса не належить до архітворів, грішить відсутністю дії і різними недоліками у композиції та психології, однак постановка її здійснена на високому рівні. Критик відзначив гру акторів Гембицького у ролі селянина Калитки, Керницького у ролі копача, Яновича за роль сина Калитки, Стечинського та Ольшанського за роль євреїв. У жіночих ролях він відзначив гру Осипович та Ф. Кравчук.
У замітці про постановку пєси М. Янчука «Пилип Музика», І. Франко відзначив, що вистава сподобалась глядачам, однак «такої примітивної щодо сценічної будови та композиції пєси ми ще не бачили». Критик зауважив, що згадана пєса є радше демонстрацією етнографічного матеріалу, збором якого і займається сам М. Янчук. Натомість іншу пєсу «Вихованець» цього ж автора
Хоч репертуар театру в 1889-1892 рр. був цілком пристойним, набагато кращим, ніж у попередні роки, а трупа поповнилась кваліфікованими акторами, однак її мистецький рівень дедалі погіршувався. Сам І. Біберович не мав ні режисерських здібностей, ні високої загальної культури для того, щоб самостійно керувати театром. Режисерська робота А. Стечинського не задовольняла вимог часу. Не врятував справи й молодий режисер С. Янович, якого у 1891 р. управа «Руської бесіди» посилала на місячний режисерський курс до трупи М. Кропивницького.
В цьому контексті варто відзначити, що західноукраїнський театр ніколи не випадав з поля зору М. Кропивницького, особливо тоді коли його очолював І. Гриневецький. М. Кропивницький, дбаючи про розвиток національної театральної культури, наголошував на потребі обєднання розпорошених сил української сцени та вихованні молодих акторів, необхідності творити новий український репертуар та здійснювати постановку творів західноєвропейських та передових російських класиків. Так, у листі до редактора журналу «Зоря» В. Лукича (Левицького) від 30 жовтня 1893 р. Кропивницький писав: «Гостюючи, колись то в Галичині, я надто дивувався тому, що ваші театральні автори перероблювали задля народного театру «Корневільські дзвони», «Єлену прекрасну», «Зелений острів», «Пташки півночі» та інші, чому у вас нема переводів «Ревізор» Гоголя, «Горе от ума» Грибоєдова, «Власть тьмы», Л. Толстого, а у німця і француза все це є?.
Наші актори, котрі служили у великоруських трупах, знайомі з западними драматургами: Шекспіром, Шіллером, Гете, Дюма, Доде і з усіма сучасними авторами тієї сторони мусіли не тільки бачити репертуар, але й виступати у ньому. Ваші ж актори виховувались на таких творах як «карпатські горці», «Румпельмаєр», «Фальшієри банкноти» і т.д. Тут нема простору акторові, нема де розвести йому свої сили, виховати свій талант. З покійним Городиським та Гриневецьким ми часто і багато про це гомоніли».
М. Кропивницький мріяв здійснити на галицькій сцені своє давнє заповітне бажання, нездійсниме на його батьківщині, — створити хоча б одну шекспірівську виставу. «Чи не приїхати мені до вас та чи не потрудитися над шекспірівськими творами? — писав він до Лукича». Як би я хотів поставити «Отелло» чи «Комедію помилок»! У нас тутечки того не дозволяють». В одному з листів до В. Лукича Кропивницький висловив думку про розширення національного репертуару. Будучи глибоко переконаним у тому, що розвиток національної сцени, вироблення творчо самостійних принципів мистецтва режисера і актора можливі лише на основі власної національної оригінальної драматургії Кропивницький настійливо радив своїм галицьким друзям «держатись доки осиліє наш театр, народного репертуару».
Редакція «Зорі» особливо цікавилася драматургічною творчістю М. Кропивницького. У листі до В. Лукича від 29 березня 1892 р., у відповідь на настійливе прохання останнього, М. Кропивницький обіцяв прислати для публікації драму «Титарівна», написану ним за мотивами поеми Шевченка і заборонену до постанов царською цензурою. Редактор газети, одержавши рукопис драми, порадив читачів і театральні кола громадськості звісткою про збагачення репертуару бідної галицької сцени новим художнім твором. «Своєю Титарівною», — писав він у рецензії на ще не видрукувану пєсу, — знаменитий актор дуже збагатив як літературу нашу драматичну, так і репертуар театральний, в якім вона на наш погляд, займе визначне місце. Досі її ще не виставлено ні на одній сцені і високоповажний актор надіслав її в рукописі до надрукування в «Зорі».
У листі від 2 червня 1892 р. йдеться про опублікування в «Зорі» двох нових пєс — «Дві сімї» та «Зайдиголова», а наступного року «Олесі».18 жовтня 1893 р. М. Кропивницький повідомив редактора «Зорі», що «Олесю» він доопрацює, а тим часом посилає пісні в лицях разом з музичною партитурою до них. Намагаючись вирішити проблему кадрів майстрів сцени редактор «Зорі» В. Лукич, тісно повязаний з артистичними колами, не раз звертався до Кропивницького з проханням якось допомогти у цій справі. На що отримав наступну відповідь «Радий би я вам нараяти путящого чоловіка за режисера, котрий би чесно підідпер діло і вів його непохибним шляхом, але й горенько, що сам не вбачаю такого». Далі Кропивницький радив придивитися до актора К. Підвисоцького, що хоч і працює по різних трупах і має деякі вади як виконавець, проте може стати непоганим режисером. В цьому випадку він не помилився. К. Підвисоцький після І. Біберовича та І. Гриневецького, протягом майже десяти років був видатним режисером і актором галицької сцени. І. Франко у статті «Руський театр» писав про нього як найкращого актора і режисера українського театру в Галичині, якому «завдячує українська сцена гарну постановку багатьох українських пєс». З поміж багатьох ролей з успіхом виконаних К. Підвисоцьким, Франко виділяв ролі Кукси і Йосипа Бичка з відомих пєс Кропивницького «Пошились у дурні» та «Глитай або ж павук».
У 1893 р. театром «Руської бесіди» керував Іван Гуляй. Під його керівництвом театральна трупа здійснила постановку за твором С. Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм».І. Франко зазначив, що автору твору йшлося більше про сценічність та мальовничість, аніж про композиційність чи психологізм. При цьому він відзначив, що автор, котрий водночас є і талановитим актором, котрий належить до застарілої школи і не розуміє лірики без так званого сентиментилізму. Постановка цієї вистави до цього часу вже була знайома галицькій публіці тому вона не зовсім охоче ходила на цю виставу. Аналізуючи гру акторів критик відзначив майстерне виконання партій Івана Карася та Одарки акторами Концевичем і Фіцнер, а також спів акторів, котрі вперше вийшли на сцену театру — тенора Т. Ольхового та Ф. Лопатинської у ролі Оксани.
Пишучи про виставу М. Кропивницького «Пошилися в дурні», яка в жовтні 1893 року була поставлена на сцені театру, Франко відзначав як і раніше слабкість сюжету цієї пєси, але мистецьке виконання ролей, на його думку значно покращилося. В цьому контексті він акцентував на грі К. Підвисоцького у ролі Кукси, Стечинського у ролі коваля Дранка, С. Підвисоцького у ролі Ничипора, а також жіночі ролі у виконанні Фіцнер та Е. Підвисоцької. Щодо останньої то вона працювала також і в Наддніпрянських трупах Кропивницького і Старицького.
жовтня 1893 р. відбулася вистава драми з народного життя В. Александрова і М. Старицького «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці». Повідомляючи читачів газети «Kurjer Lwowski» про цю премєру, І. Франко відзначив, що незважаючи на старанну гру акторів, пєса не виправдала сподівань. Просту основу пісні (отруєння сільського парубка, зрадженою у коханні дівчиною) автори переробили на драму з чорною інтригою, зосередили всі «тіні» на постаті власне цього інтригана, позбавивши, таким чином, головну героїню активної ролі, що негативно відбилося на простоті, психологізмі та композиційності цього твору. Що ж до «Чорноморців» Я. Кухаренка, то на думку Франка, пєса стара, невисокої вартості, яка тримається в репертуарі, завдяки чудовій музиці М. Лисенка.
У листопаді 1893 р. актори театру повторили попередні постановки «Дай серцю волю, заведе в неволю» М. Кропивницького та «Крути не перекручуй» Панаса Мирного. Стосовно цих постановок Франко відзначив вдалу гру акторів незважаючи на досить слабку і нечітку композицію пєс. У грудні 1893 р. І. Франко опублікував замітку про пєсу К. Писанецького «Мужичка». При цьому він відзначив, що твір «надзвичайно слабкий, неправдивий, навіть незважаючи на те, що це переробка однієї з слабких драм письменника Островського. Зміст цієї пєси заяложений в російській літературі не був автором розвинутий, а психологія дійових осіб накреслена дуже побіжно і поверхово». Критик підкреслив хорошу гру акторів, зокрема О. Підвисоцької у ролі проскурниці, А. Осипович у ролі пані Варецької, а також К. Підвисоцького Стажинської і Лопатинської. У 1894 р. товариство «Руська Бесіда» намагалося запросити когорту кращих артистів-корифеїв: М. Старицького, М. Кропивницького, М. Садовського, Д. Мову, О. Василенка, Ф. Левицького, М. Заньковецьку, А. Затиркевич-Карпинську, Б. Козловську та хор, однак безуспішно.
Вказуючи на періодичні кризи у театрі «Руської Бесіди», які виникали з моменту, коли театр з тих чи інших причин залишали здібні керівники чи актори, історик галицького театру С. Чарнецький, проаналізував умови існування східноукраїнського та галицького театрів. На його думку, автентичність, незаангажованість і самостійність, які зберігав східноукраїнський театр навіть у найнесприятливіші часи, піднесла його на вищий рівень професійності. Натомість умови існування галицького театру були цілком відмінними, коли той мимоволі чи з необхідності підпорядковувався західним впливам чи напрямкам. При цьому, зазначав С. Чарнецький, галицька сцена часто не мала гідного керівника, який би на високому рівні розумівся на світовій літературі та мистецтві. Відтак у репертуар театру прийшла значна кількість безвартісних іноземних драматичних творів. Цей перекладний, незрозумілий репертуар створював незручності і несприятливі умови для роботи східноукраїнських акторів на галицькій сцені.
Тому, коли 1896 р. товариство «Руська Бесіда», черговий раз звернулось до М. Старицького з проханням пошукати чи порадити когось із Наддніпрянщини на керівника театру, то в розлогому листі він вказав на певну ментальну різницю між галицьким і наддніпрянським театром і дав зрозуміти, що заледве, чи керманич з Наддніпрянщини погодиться провадити подібну галицьку репертуарну політику. Отож, коли наддніпрянські актори і приїжджали працювати у галицький театр, то на довго в ньому не затримувались. З іншого боку — відрізнялися в Галичині й матеріальні умови. Якщо театральна діяльність в Галичині була посвятою, мала характер жертовності, то в Україні, на думку С. Чарнецького, становище театру було набагато кращим (достойна оплата акторської праці, можливість утримувати адміністративний апарат).
Відтак до невибагливого, злиденного життя галицького театру наддніпрянські актори призвичаїтись не могли.
У 1897 р. на галицьку сцену приходить Б. Грінченко з своїми пєсами «Нахмарило» і «Ясні зорі», премійовані на конкурсі Крайового виділу 1896 р. В 1899 р. зявилися пєси «Лиха іскра поле спалить і сама щезне» («Сербин») і «Чумаки» І. Карпенка-Карого. З оперних вистав у цей період ставили тільки «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського, «Утоплену» М. Лисенка.
Таким чином, загальний рівень театру в у 80-90 — х рр. ХІХ ст. і надалі залишався нижчим від труп наддніпрянських акторів, інколи вистави готувалися наспіх. Особливістю висвітленого нами періоду в житті українського театру в Галичині було суттєве зміщення акцентів режисерами театру в бік реалістичної драми, провідне місце в якій займали праці наддніпрянських драматургів. На жаль, через матеріальні труднощі та певні ментальні особливості сцена галицького театру рідко бачила наддніпрянських артистів, не вдалося когось із них запросити на режисерську роботу. Зазначений період є показовим у плані динамічної театральної критики Івана Франка на шпальтах газети «Kurjer Lwowski». Його спостережливість, колосальна літературна ерудиція, талант драматурга, дало можливість обєктивно та неупереджено проаналізувати гру акторів та літературну вартість пєс.
галичина театральний митець драматургія
Висновки
Заснування у 1864 р. руського народного театру товариством «Руська Бесіда»ту Львові — це визначне явище в історії української культури. З самого початку театр в основному був орієнтований на доробок Наддніпрянських авторів — І. Котляревського, Г. Квітки-Основяненка, Т. Шевченка. Власне, перша вистава, яка була показана публіці — «Маруся» є переробкою з твору І. Котляревського «Наталка-Полтавка». Важке матеріальне становище, відсутність підтримки уряду та власної сцени, а також той факт, що трупа часто гастролювала по містах Галичини, не завжди маючи змогу виступати у пристосованих приміщеннях, робило складним життя акторів і часто у складі акторської трупи не вистачало професійних виконавців.
Крім цього, український театр в Галичині став заручником протистояння двох таборів в галицькому відродженні — народовського та москвофільського. Ще одна особливість першого західноукраїнського театру полягала в тому, що його репертуар був складений не з найкращих зразків світової драматургії, але все ж за моделлю витвореною в європейських театрах: національна драматургія, причому національна не тільки у вузькому галицько-руському значенні, а майже всі відомі тогочасні пєси українських драматургів, які творили в умовах Російської імперії, плюс перекладні твори.
З цього контексту можна стверджувати, що критика І. Франком руського театру у його менш народному характері цілком справедлива. Оскільки народний театр Наддніпрянщини, не маючи можливості займатися постановкою творів західноєвропейської драматургії (наприклад, пєс В. Шекспіра) всі свої зусилля спрямував на український національний матеріал. Свідченням цьому є пєси М. Кропивницького, І. Карпенка-Карого, С. Гулака-Артемовського, а згодом Панаса Мирного та ін. Галицькому ж театрові, який намагався бути певною противагою польському та німецькому, зважаючи на його матеріальне становище і підготовку акторів не завжди вдавалося презентувати себе як якісний міський театр. Власне тому твори наддніпрянських письменників, незважаючи на їх подекуди слабкі сторони, становили основу репертуару театру. У 60-70-х роках на сцені галицького театру, котрий гастролював по Галичині найбільш успішними були постановки «Назара Стодолі» за твором Т. Шевченка, «Наталки-Полтавки»
І. Котляревського, «Сватання на Гончарівці», «Щира любов» Квітки-Основяненка та «Шельменко-денщик» цього ж автора, «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського, «Утоплена» М. Лисенка.
М. Кропивницького «Глитай, або ж павук», «Пошились у дурні»; «Наймичка», «Мартин Боруля», «Сто тисяч» І. Карпенка-Карого. Дай серцю волю, заведе в неволю» М. Кропивницького та «Крути не перекручуй» Панаса Мирного. ін.).
Популярність наддніпрянської комедії і драми пояснювалася й тим, що в основному глядачами галицького театру, особливо під час його гастролей Галичиною була не тільки міська публіка, але й селяни.
Окремою сторінкою у розвитку театру в Галичині була присутність тут М. Кропивницького, котрий приїхав сюди на запрошення Т. Романович, яка була директором і водночас режисером театру «Руської Бесіди». Акторський талант Марка Лукича, стиль його гри, покликаної реально відтворювати життя українського народу, справив величезне враження як на публіку, так і на його колег — галицьких акторів. Власне завдяки йому в галицькому театрі намітився яскравий злам у бік реалізму, особливо, коли театром керував один з найталановитіших галицьких режисерів І. Гриневецький. Згодом між І. Гриневецьким, К. Підвисоцьким та Яновичем мали місце творчі контакти, про що свідчать спогади М. Кропивницького. Важливо відзначити, що у 80-90-ті роки ХІХ ст. розквітає талант І. Франка, як театрального критика. Окрім аналізу вистав, які здійснювалися за творами наддніпрянських авторів Іван Якович написав низку праць спрямованих на власне розвиток театру, розкриття його потенційних можливостей і творчих сил.
Отже, впродовж другої половини ХІХ ст. на сцені галицького театру найбільш успішними були постановки творів наддніпрянських авторів. Незважаючи на те, що акторський склад театру в різні часи бажав бути кращим, але під кінець ХІХ ст. можна констатувати, що талант окремих акторів розцвів власне завдяки ролям, які вони виконували у постановках з творів наддніпрянських авторів.
