Традиційні класичні мистецтва Японії

Реферат

Бойові мистецтва. Театр Но. Історія розвитку садового мистецтва. Мистецтво пейзажного саду

У наш час такі японські слова, як «будзюцу» і «будо» без суттєвої різниці використовуються для означення широкого спектру навиків, що необхідні у бойових мистецтвах, від битви без зброї до оволодіння такою, що нагадує меч або спис. Але в епоху Едо (XVII — сер. XIX ст.) вищезазначені слова мали зовсім різний підтекст і значення.

«Будзюцу»

Практика будзюцу зародилась в древності. До середини епохи Хейан (X-XI ст.) зародився воєнний клас для захисту новопридбаних сільськогосподарських та земельних інтересів. Цей клас воїнів сприйняв будзюцу як частину своєї культури. Пізніше, в епоху Камакура (1192-1333 рр.), воєнні стали відігравати політичну роль. Вони займалися рядом бойових мистецтв, а особливо трьома видами верхової їзди з лука: касагаке (з використанням парасольок в якості мішеней), ябусаме (пускання стріл по дерев’яних мішенях) і іну-омоно (стрільба по біжучих собаках).

В епоху Муроматі (приблизно 1333-1568 рр.) майстри будзюцу, котрих називали хьохомоно або хейходзин, використовували свій воєнний досвід, вивчаючи та вдосконалюючи техніку бойових мистецтв. Вони розробили ряд нових стилів (рю), наприклад: Огасавара-рю (верхова стрільба з лука), Хекі-рю (стрільба з лука), Оцубо-рю (верхова їзда) і Айсукаге-рю (воєнна стратегія).

Ряд інших стилів бойових мистецтв набув свого розвитку протягом громадянських заворушень, які тривали з середини XV до кінця VХІ ст. Вони включали в себе Цуда-рю – орудну стрільбу, Такеноуті-рю – битву без зброї, Цукахара Бокуден, Каміідзумі Нобуцуна та Іто Іттосай для боротьби на мечах.

З тих пір, як сьогунат Едо на початку XVII ст. об’єднав країну, стабільність, що йшла слідом за об’єднанням, послабила воєнний дух будзюцу. Техніка бойових мистецтв вдосконалювалась через систему тренувань, які робили основний наголос на формах та формальних рухах. Вважалось, що вони допоможуть досягти ідеального стану духу, основаного на вченнях Дзен та Конфуція. Таким чином, практика бойових мистецтв розвивалась від простого вивчення рухів до суворої підготовки, що сприяла здоровому духу в здоровому тілі.

Іншими словами будзюцу перетворилась в будо, яке включало в себе і філософію, що підтримувала ідею визначеного образу життя. В час, коли самураї повинні були оволодівати як мистецтвом пера, так і меча, будо було тим ідеалом для досягнення якого треба було наближатися воєнному класу.

4 стр., 1732 слов

Львівська національна галерея мистецтв

... років Львівська картинна галерея перетворюється на значний музейний центр з кількома філіалами. 23 жовтня 2009 року Львівська галерея мистецтв отримала ... Назвемо лише три роботи, бо майже всі вони високого гатунку. «Поклоніння трьох волхвів» аноніма з ... античні і релігійні сюжети,еротику, алегорії, поверхнево торкаючись драматичних тем (Семірадський, «Христос і самаритянка») або милуючись персонажами ...

Сінакаге-ягю-рю,

Основні принципи мистецтва володіння мечем були викладені в таких книгах, як Хейхо Кандесьо Ягю Муненорі та Горін но Сьо Міямото Мусасі. Ці класичні підручники пояснюють прийоми оволодіння мечем і описують ідеальний стан духу та філософський погляд, якого треба достигти тим, хто володіє мечем.

До середини епохи Едо (кінець XVII – сер. XVIII ст.) за довгий період миру мистецтво володіння мечем пішло з поля бою і перетворилось в практику формальних вправ. Нові школи, реагуючи на цей фактор, перенесли акцент з вправ у формі ката на тренування в бойових формах з використанням кольчуги та дерев’яних мечів (синай).

Двома такими школами були Дзікінсікаге-рю та Наканісі-ітто-рю.

Бажання політичних змін і тиск зі сторони іноземних країн запалили іскру відродження будзюцу, яке почалось з кінця XVIII століття. Скоро бойовим мистецтвам почали навчати в школах, що були основані у феодальних володіннях по всій країні. З поразкою Сьогунату зазнали краху і суворі класові відмінності, що дозволило оволодіти мечем тим чоловікам, що за народженням не належали до класу самураїв. Додзьо в різних містах відкрили свої двері людям з усієї Японії, які бажали володіти мечем. Організовувались змагання, в яких суперники представляли різні рю.

Окрім цього займалися й дзюдзюцу – мистецтвом бою без зброї. Найзнаменитішими з існуючих тоді шкіл були: Такеноуті-рю, Кіото-рю, Секігуті-рю та Єсін-рю. Всі школи переслідували ідеал, що виражався у словосполученні «Дзю, йоку го о сеісу», що в перекладі означає: «Слабкий може здолати сильного».

Стрільба з лука – кюдзюцу – стала першим бойовим

Згідно збереженому запису один із васалів дайме Токугава з Кісю, Васа Дайхатиро, зміг послати до дальнього кінця веранди 8133 стріли при загальній кількості вистрілів у 13053 стріли. Це дуже високий результат, враховуючи, яка величезна сила потрібна, щоб випустити стрілу майже горизонтально, так, щоб вона не вдарилась об стелю веранди висотою в 5 метрів. Найкращим сучасним лучникам важко потрапити в ціль навіть один раз.

Театр Но

Но — жанр японського традиційного драматичного мистецтва, вид театральної музичної вистави.

Театр Но зародився в 14 столітті

Найбільшого розвитку зазнало мистецтво Но у епоху Нанбоку під владою сьогунат Асікага Йосіміцу. В епоху Едо (1603-1868) Но отримав звання придворного театру і багато хто із самураїв вивчав Но і навіть приймав участь у виставах перед сьогунатом.

Виникнення театрального мистецтва взагалі, і театру Но, прийнято відносити до останньої чверті XIV століття. Вважається, що розвиток Но, як високого мистецтва отримало початок у 1375 році у місті Нара, у храмі Калуга при підтримці молодого сьогунат Японії Асікагі Йосуміцу. Родоначальниками цього виду театральних вистав вважаються Каньгамі Кійоцугу (1333-1385) та його наслідувач Дзеамі Мотокійо (1363-1443).

В той час Но являв собою достатньо простий жанр, що призначався для простого люду, що включав в себе всі елементи денгаку (пов’язані з синтоїстськими релігійними ритуалами), саругаку (вид акробатичних вистав, що пізніше трансформувалися в пісенно-танцювальні постановки), традиційні китайські танці і пісенні балади, що сформували усні традиції народного мистецтва.

14 стр., 6958 слов

Українське образотворче мистецтво XX століття

... Розвиток живопису в Україні у післяреволюційні роки на початку 20 століття проходив у боротьбі художніх течій і напрямів. Поряд ... мистецва (живопис, скульптура, архітектура, література, музика, кіно).[12.67] 1.4 Супрематизм Мистецтво авангардизму складне і суперечливе, воно містить ... позицій. В Україні були репресовані схильні до художнього експерименту поети М. Семенко, Г. Шкурупій, В. Поліщук тощо, ...

В період Муроматі Но досяг того виду, який майже без змін дойшов до сьогодення. Цей театральних жанр дуже вплинув на інші види японського драматичного мистецтва (кабукі, буто).

Не дивлячись на те, що в часи періоду Мейдзі, Но втратив підпорядкованість владі, він був в числі офіційно визнаних національних видів театрального мистецтва. [5, 240с. ]

Дзеамі, засновник традиції Но сам є автором декількох п’єс.

Зламним моментом у долі Но вважається постановка п’єси Дзеамі, присвячена подіям періоду Хейан («Золотої доби» Японії).

Ця п’єса була написана, як зараз прийнято казати, високим стилем і прихованим смислом сюжетних ліній. Очевидно, ця постановка призвела до того, що Но надовго зайняв місце елітарного театру, мистецтва для знаті і вищих прошарків суспільства Японії.

Крім того в п’єсах Но головне не форми та зовнішні атрибути персонажів та явищ, а їх потаємне єство, дух. Но – це і пісенний жанр, хоч неголосні протяжні пісні займають мало місця в постановці, уступаючи місце швидким речитативам. Тексти пісень зазвичай представляють в поетичній формі у традиційному японському розмірі 5-7 (який пізніше переріс в жанр японської поезії хайку); вони не такі емоційні, але повні тонких натяків і прихованого змісту. [2, 58с.]

Виконавці ролей в театрі Но поділяються на чотири основні категорії: сіте, вакі, кьоген і хаясі.

І. Сіте – найбільш розповсюджена категорія акторів Но. Вона включає такі різновиди:

  • сіте – основний актор;
  • цуре – партнер сіте;
  • дзюбай – хор, зазвичай 6-8 акторів;
  • кокен – актори другого плану, 2-3 людини.

ІІ. Вакі – грають протилежних сіте персонажів;

  • ІІІ. Кьоген

ІV. Хаясі

Тематично вистави поділяються на п’ять типів:

  • божественні;
  • воєнні;
  • жіночі;
  • демонічні;
  • змішані.

Каміута – самостійний тип постановок, що включає танок і синтоїстський обряд.

Маски вирізаються з дерева, найчастіше з кедра. Потім вони покриваються гіпсом і розмальовуються, при цьому деякі маски є видатними скульптурними витворами японського мистецтва. Типів масок існує досить багато, що вимагає знання для того, щоб відрізняти їх один від одного.

Іншою рисою Но є віяло, яке може виступати в п’єсі як символ різних предметів (меч, трубка, пляшка тощо).

[5, 274с. ]

П’єси Но виконуються на відкритій сцені з декорацією, на якій зображено сосну (очевидно тому, що зображує синтоїстське повір’я стосовно того, що боги спускаються на землю з небес по сосні).

Авансцена – хасігакарі – уявляє собою місток, що веде до крайньої частини сцени – місця, звідки з’являються персонажі. Сцена традиційно виготовляється з японського кипарису. Вздовж хасігакарі встановлюються три невеличкі сосни, біля яких актор під час виходу може зупинятися, щоб промовити репліку до того, як він з’явиться на самій сцені.

12 стр., 5980 слов

Здания и сады китая как воплощение гармонии неба и земли

... Китая, остановимся подробнее на том, как понималась эта естественная среда и статус самого человека. Согласно древним китайским представлениям, мир раскладывается на три составляющие (сань-цай) -- Небо, Землю и ... Неба и Земли, включая в круговорот вселенной (в китайском понятии выраженного биномами тяньди -- Небо и Земля). Творческая активность человека сближала его с Небом и Землей. Китайский сад ...

Перед декорацією розміщується група музикантів, які супроводжують танці і акторські монологи специфічною, таємничою музикою. На лівому краю сцени знаходиться хор співаків, що сидять у два ряди і супроводжують перехід від монологу персонажа чи розповіді до танцю. Все це формує багатий фон до основної гри акторів. Це невеличка група, мінімум антуражу та декорацій, відсутність сценарію дають місце для польоту фантазії глядача.

За контрастом з простотою сценічного оформлення, костюми акторів, особливо сіте, виділяються своєю розкішністю, бо виготовляються найчастіше з багатої парчі. [2, 74с. ]

Історія розвитку садового мистецтва

Як художнє явище японський сад формується уже в 10-12 ст. і досягає розквіту в 14-16 ст., коли виникають основні форми цього мистецтва, що продовжували розроблятись і уточнюватись в наступні віки. До сьогоднішнього дня мистецтво японських садів збереглась не тільки у вигляді шедеврів далекого середньовіччя, а і як жива творчість, що бере початок із внутрішньої потреби сучасної людини. [ 1, 117с. ]

Характерні деталі традиційних японських садів можна зустріти сьогодні на всіх континентах.

Різноманітність садів разом з тим і єдине коріння та принципи найкраще можна відчути в Кіото – древній столиці Японії. Величезна їх кількість розміщується в храмових комплексах, так як мистецтво садів у значній мірі пов’язане з ідеалами буддизму. Камінь і декілька гілок бамбука – це уже композиція, уже «сад». На шматку землі у декілька квадратних метрів, засипаному білою морською галькою, розставлені групи каменів різної форми – це сухий сад, або сухий пейзаж. Тут каміння сприймаються як скульптура, і тільки їх пластична виразність, пропорції, співвідношення об’ємів, розміщення у просторі формують естетичні якості саду.

Замість гальки може використовуватися пісок, а скульптурний об’єм може створюватися також і кущами, спеціально підібраними за формою та кольором листя. Наряду з піщаним садом, існував як особливий вид сад моху, де фактура акцентувалась на поверхні та багатими відтінками зеленого. Зустрічався сад і з іншим «головним героєм» – водою. Були розповсюджені також пейзажні сади, що містили водойми з острівцями та місточками, групи дерев різної форми, кам’яні скульптури та ліхтарі. Японські сади відрізнялися і за своїми функціями.

Невеличкі сади, що мали площу у декілька квадратних метрів, призначалися тільки для споглядання., Композиції з каміння

Суте-ісі – мистецтво розміщення каміння вважалось головним у роботі художника. Каміння підбирали за кольором, формою, фактурою, а також за відповідністю всіх цих якостей загальному характеру саду, його стилю та іншим елементам. За формою їх поділяли на п’ять різновидів: статуя, низька вертикаль, плоский, лежачий та вигнутий. З них складали основну і другорядну групи. Композицію визначав головний камінь. З двома меншими за розміром він складав тріаду (за аналогією тріади божеств у буддійському храмі).

В японському саду камені завжди розміщують по діагоналі, паралельно або майже паралельно лінії головної частини саду, використовуючи необроблене, покрите іржею чи мохом каміння, найчастіше зеленувато-блакитного, коричневого, червоного чи пурпурного кольору. Композиція складається, як правило, з непарного числа каміння: сім, п’ять, три. В першому варіанті каміння угруповуються за схемою «три-два-два» або «два-три-два».

4 стр., 1845 слов

Вода у творчості художників та поетів

... і мабуть, єдиний інтерес – його творчості, якому було підпорядковано все. Початкові матеріальну ... Воду ніхто гаразд не пише. Айвазовський працює скоро, але добре, він виключно займається морськими видами, й, оскільки іншим немає тут художників, ... і може, ніколи у житті моєї не побачу». Завдяки брати участь у цьому ... міст, легких вітрильників на води та, нарешті, малюнків хмар, складових фантастичні ...

Композиція із трьох каменів, що включає один великий центральний камінь і два невеликих, — традиційна і найбільш популярна. В композиції із п’яти і більше каменів вершини повинні складати трикутники з однією спільною точкою, яка може бути опущеною. Каміння встановлюють на поверхні або частково заривають в землю, іноді під нахилом. Простір між ними можна використовувати під висадку трав’янистих рослин чи кущиків. Кам’яні групи можна розміщувати вздовж берега на основі менших камінців чи чи цегли. Рівень води – основна поверхня, відносно якої розміщують каміння. [5, 132с. ]

Кам’яні стежки і тротуари – невід’ємний елемент японського саду, Кам’яні ліхтарі – незамінна прикраса саду., В японському саду існують такі види ліхтарів:

  • тачі-гата – (п’єдестальні) висотою до 1,5 м (іноді до 3 м), призначені для великих садів;
  • ікекомі-гата – (приховані) найчастіше розміщені поблизу тсукубаї, але можуть розміщуватись і у інших місцях у саду, та світло від них напрямлене у землю;
  • якімі (юкімі) -гата – (здаються прикритими снігом) встановлюються поблизу водойм. Ліхтарі цього типу можуть бути з квадратним чи округлим дахом, та мати біля своєї основи кам’яні та бетонні підставки. Для пом’якшення світла використовують матове скло;
  • окі-гата – (маленькі), зазвичай розміщені на краю водойми, подалі від стежки або в дуже маленькому внутрішньому саду.

Кам’яні башти

Тсукубаї — традиційний елемент японського саду, що уявляє собою кам’яну чашу у вигляді бочки, висотою 20-30 см, у якій традиційно мили руки перед чайною церемонією. У деяких випадках тсукубаї може знаходитись на рівні землі. Зазвичай тсукубаї розміщують на невеличкій низькій ділянці перед кам’яною стіною чи у центрі саду. Біля нього можна встановити кам’яний ліхтар.

Вода – другий найголовніший елемент саду. Влаштуванню водоймища, його формі та напрямку води надається не менше значення, ніж, скажімо, композиції каменів. Водойма дозволяє в межах саду представити у мініатюрі кам’яні чи піщані береги, півострови та острови. Він може показувати спокійну широку річку або стрімкий потік з порогами та водоспадами. Водопад завжди був однією з найулюбленіших деталей саду. Місце для нього обиралося особливо ретельно – подалі від дому, але так, щоб було чути шум води, а в місячну ніч видно відблески струменів води. Обрамленням водоспаду слугувати дві скали, що уособлювали величезні гори, а фоном – дерева.

Уже в книзі «Сендзай Хісьо» розповідалось про влаштування водоспаду у ансамблі з іншими компонентами: «…щоб зробити водоспад, треба, перш за все відібрати каміння, з якого повинна падати вода. Камінь, що має гладеньке завершення, нецікавий для даної позиції. Якщо водоспад повинен бути до 3-4 футів у висоту, використовують гарне каміння з нерівною поверхнею. Але такий камінь повинен добре співвідноситись з камінням, що розміщене з боків. Поставте центральний камінь прямо в землю, а потім інші навкруги навколо нього…»

10 стр., 4840 слов

Сборник детских рассказов «Детский сад глазами детей»

... зависит от нас, педагогов, работающих в детском саду сегодня и сейчас. детский сад Детский сад будущего Именно этими словами я хочу начать разговор о Детском саде будущего. Детский сад будущего, каким я его вижу? ... любознательности». На мой взгляд, игра – это такая же потребность маленького ребенка, как вода, воздух, пища. Без игры не будет всестороннего развития, воспитания и обучения. Обучать ...

десять можливих форм водоспаду:

  • цутай-оті – вода стікає по поверхні примикаючих скал;
  • нуно-оті – водоспад нагадує тонку полотняну тканину;
  • іто-оті – падає ниткообразними лініями;
  • ката-оті – вода стікає з однієї сторони більше, ніж з іншої;
  • саю-оті – скала поділяє потік води на дві частини;
  • тьоку-оті – вода падає прямо донизу без будь-яких перешкод;
  • йоко-оті – вода тече з однієї сторони;
  • мукаї-оті – падаючі потоки напрямлені один на одного;
  • ханаре-оті – потік винесений на деяку відстань від основного водопаду;
  • касане-оті – вода може падати в різних місцях через декілька порогів.

Але якою б не була водойма, сад обовязково має острови. В залежності від розміру, це можуть бути або декілька камінців, або острівця різної форми, іноді навіть з деревами.

Існує декілька видів островів:

  • ісо-дзіма – скельні;
  • морі-дзіма – лісові;
  • ямі-дзіма – гірські;
  • сухама-гата дзі-ма – з молодими соснами на піску;
  • кумо-гата-дзіма – у формі хмари та інші.

Один острів обов’язково носить назву «райський» («хараї-дзіма»), який вважається стоячим серед океану, тому ніколи не поєднується з берегом за допомогою моста. Майже у всіх композиціях з водоймами та островами центральне місце відводиться острову черепахи та острову журавля, що символізують бажання людського духу до глибин знання. [5, 136с. ]

Існують і різні типи мостів

Література

1) Искусство Востока: Проблемы эстетического своеобразия /під ред. І. Р. Еолян. — С. -Петербург, 1997р. – 463с.

2) Традиционные японские искусства / під ред. В. І. Самохвалова. – М., 1989 р. – 570 с.

3) Історія світової культури/ під ред. Л. Т. Левчук. – К., 2000р. – 366с.

4) Історія культури / під ред. В. М. Шейко. – К., 2004р. – 487с.

5) Японская художественная традиция / під ред. Т. П. Григор’єва. – М., 1979 р. – 384 с.

25.06.2012