Українські иучбові матеріали на українській мові (3)

Епоха Ренесансу у свідомості наших сучасників зазвичай асоціюється із конкретними іменами Леонардо так Вінчі, Рафаеля, Тиціана, Мікеланджело, Дюрера, Брейгеля, Рабле, Сервантеса, Шекспіра, Боккаччо, Еразма Роттердамського, Монтеня… Але цінителі істинної поезії обов’язково скажуть, що своїм культурним відродженням Європа, можливо, у першу чергу, зобов’язана великому італійцю, Франческо Петрарці. Хто ж був ця людина, осмелившийся в темряві середньовіччя запалити пломінь не божественного, але земного, людського почуття?

Народився Франческо Петрарка (1304 – 1374) у місті Ареццо у ній нотаріуса Петракко, що у 1302 року був разом із Данте вигнали з Флоренції за належність до партії білих гвельфов. У 1312 року Петракко переїхав із сім’єю місто Авіньйон Півдні Франції, де у той час перебувала резиденція тата (зване «авіньйонське полон» тата).

На вимогу батька Франческо вивчає право спочатку Монпельє, потім у Болоньї, але вивчає неохоче, воліючи юридичним наук заняття давньоримському літературою. Батько косо позирав на захоплення сина, і якось навіть кинув до вогню твори Цицерона, та інших класичних авторів. Смерть батька (1326) відразу всі змінила. «Сделавшись паном із себе, — каже Петрарка, — я негайно подав у вигнання все юридичні тогочасні книги й повернувся до моїм улюбленим занять; ніж болісніша була розлука із нею, то з більшим запалом знову розпочав них»[1].

Ставши невдовзі кліриком, Петрарка не втратив інтересу до класичної давнини. Навпаки того, інтерес все зростав, доки перетворився на справжню пристрасть. Петрарка захоплено занурювався у твори античних авторів, які відкривали проти нього новий термін і прекрасний світ, настільки несхожий поширювати на світ середньовічного фанатизму, церковні догми і аскетичного бузувірства. Антична культура перестала йому бути служницею богослов’я. Він перший із такий ясністю побачив, що справді було найголовнішим: жвавий інтерес до людини й навколишнього його світу; в руках класична давнина стала бойовим прапором ренесансного гуманізму.

Гаряча любов Петрарки до древньому світу виявлялася безперестану. Він мовою класичного Риму; із завидною ентузіазмом розшукував і вивчав древні в рукописі і радів, коли йому вдавалося знайти будь-яку втрачене твір Цицерона чи Квинтилиана. В нього була унікальна бібліотека класичних текстів. Його історична ерудиція викликала заслужене захоплення сучасників. Деяниям давньоримського полководця Сципиона Африканського Старшого присвятив він своє поему «Африка», написану імітуючи «Енеїді» Вергілія. Ціцерона й Вергілія вважав він найбільшими письменниками світу, їхні твори – неперевершеними зразками літературного майстерності. Петрарка настільки зріднився з прадавнім світом, так ввійшов у нього, що це світ перестав бути йому древнім, минулим, мертвим. Він увесь час відчував його живе подих, чітко чув його голоси. Видатні римські письменники стали його близькими друзями й наставниками. Цицерона він шанобливо називав «батьком», а Вергілія – «братом». Він їм всім дружні листи, наче вони жив ним саме в свого часу десь неподалік. Навіть зізнавався, що згадки давніх часів і їхніх діях збуджують у ньому «чудове почуття радості» тоді одностайно образ сучасних людей коробить.

7 стр., 3079 слов

Світ і людина в культурах Далекого Сходу

... світу бо не має на це права, лише фараон може піднятися до таких висот, тому і існував його культ. Неоднозначне ставлення у цих двох культур ... Гомера, цілком застосовано до міфів народів Сходу: "Весь зміст, приписуваний богам, повинне ... руках правителя вказував на належність йому світового дерева. Зображення царя відповідали ... їм своє індивідуальне уявлення про світ. Так як їхнє господарювання передусім ...

Не слід, проте, виходячи з подібних зізнань уявляти собі Петрарку педантом, які втратили будь-яку зв’язку з дійсністю. Адже древні автори вчили його, як писати, як. Але вони він шукав відповіді багато волновавшие його злободенні питання. Так, захоплюючись величчю Стародавнього Риму, він одночасно гірко ремствував щодо політичного безладдя сучасної йому Італії. Національним лихом, за Данте, вважав її політичну роздробленість, котра породжувала нескінченні чвари і міжусобні війни, але з знав, та й міг у тодішніх історичних умовах вказати шляхів, які привели країну до державного єдності. Тому Петрарка то палко привітав антифеодальне повстання на Римі 1347 року, на чолі якого стояв народний трибун Кола ді Риенци, проголосивши у Римі республіку і оголосивши політичне об’єднання Італії, то покладав свої сподівання тат Бенедикта ХІІ і Клемента VI, то, на неаполітанського короля Роберта Анжуйського, то, на імператора Карла IV, який виказав татові Кола ді Риенци. Його політичні ідеали не відрізнялися ясністю і послідовністю. Було у яких багато наївного і утопічного, але одне поза сумнівами, — це щира любов Петрарки до батьківщини, бажання побачити її зміцнілій і оновленої, гідної колишнього римського величі. У знаменитій канцоні «Моя Італія» він із великою силою вилив свої патріотичні почуття:

  • У безчестя завжди сам боягуз винен.

Кров горда латинян,

Сорви ж із плечей нав’язаний ярем!

Не роби божеством

Тінь, видиму оком!

Якщо ж лють який вторгся наброду

Пятою тисне розум, —

Тому виною ми, а чи не природа!

Мені випало бути пташеням не цього краю?

Не цьому гнізді я

Був вигодуваний? Не тієї ж вітчизні

Я помисли віддав, благоговіючи?

Мать-родина хороша,

Сокрывшая двох, що далечіні життя мені!

Може, щоб докору

Її ви почули; нехай скоріше несе

Ваш промисел народу облегченье:

Він бачить избавленье

Лише вас і у бога .

У Петрарки був допитливий дух, який має у середньовіччі дивилися, як на із найбільш тяжких гріхів. З допитливості об’їздив він ряді країн, побував на Римі та Парижі, Німеччині, й Фландрії, «всюди спостерігаючи звичаї людей», насолоджуючись спогляданням незнайомих місць і порівнюючи все побачене про те, що йому ж добре відомо. Коло її інтересів вельми широке: він філолог і історик, етнограф, географ, філософ і мораліст. Усі має прямий стосунок до людини, його розуму, його діянь, його культурі привертає увагу Петрарки. Книжка «Про знаменитих мужів» містить біографії прославлених римлян від Ромула до Цезаря, і навіть Олександра Македонського і Ганнібала. З безліччю історичних анекдотів, висловів і жартів, запозичених у Цицерона, Светония, Плінія та інших, знайомить книга «Про достопам’ятних речах». Трактат «Про засоби проти счастия і нещастя», торкаючись найрізноманітніших життєвих ситуацій, проводить читача за всі східцях тодішньої соціальної драбини.

4 стр., 1927 слов

Реферат художня культура італії

... 16-ї — чинквеченто.). Завдяки цьому ренесансна художня культура досягла Італії особливої повноти висловлювання, виступаючи, як кажуть, у ... найбільшої повнотою. Недарма саме у Італії сама манера людини епохи Відродження спостерігався своєї найбільшої ... декоративне і прикладне мистецтво у всіх його формах — був, по суті, жодної ... під керівництвом Кола ді Риенци у Римі 1347— 1354 рр.), а й повстання ...

Між іншим, в названий трактаті Петрарка кинув виклик віковим феодальним уявленням, за якими справжнє шляхетність залежить від знатному походження, у блакитній крові». «Достоинство не втрачається від низького походження людини, — писав Петрарка, — аби вона заслужила його власним жизнью»[2].

Цією теорії особистісних чеснот людини, наміченої ще Данте, судилося стати наріжним каменем європейської гуманістичної етики.

Якщо середньовіччі шлях від чоловіка, та й годі інші шляхи вели неодмінно до Богу, те в Петрарки всі дороги ведуть до людини. Людина для Петрарки – це передусім вона сама. «Той не мудрець, хто не знає, — писав він у трактаті «Про істинної мудрості». І він аналізує, зважує, оцінює за свої вчинки та внутрішні спонукання. Церква зажадала від людини смиренномудрия, прославляючи тих, хто зрікався себе в ім’я бога. Петрарка насмілився зазирнути у себе і виповнився гордості за людини. У собі знайшов він невичерпні багатства людського розуму і духу. за таким, сином скромного нотаріуса, розмовляли і з рівним знатні вельможі, вінценосці князі церкви. Його слава була славою Італії.

Але середньовіччя справляло завзяте опір тискові гуманізму. Воно насувалось на Петрарку в образах скульптури, живопису та архітектури, наполегливо нагадувало себе з церковні школи й університетських кафедр, часом воно голосно говорило у ньому самому. Тоді великому гуманісту, захопленому шанувальнику язичницької давнини з’являлося відчуття, що він іде по гріховному і небезпечному шляху. У ньому оживав середньовічний аскет, сутінно взиравший на земне пишноту. Він відкладав убік твори та Цицерона, щоб вкопатися під біблію і писання батьків церкви. Ці внутрішні суперечності Петрарки корінилися в глибоких протиріччях того перехідного часу, в нього вони лише різкіше були виражені, ніж в інших. Заодно він з тривогою спостерігав за своїм «внутрішнім розбратом» і навіть спробував закарбувати їх у книзі «Про презирство до світу» (1343), цієї захоплюючої сповіді бунтівливої душі.